Розділ II Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Проголошення України соціальною державою, конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю висувають особливі вимоги до правового регулювання соціального захисту громадян, його якості й ефективності. Ця сфера діяльності держави має виключне значення для добробуту її громадян, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальний захист посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди. Сприяючи соціальному миру, участі в житті суспільства всіх соціальних груп населення, воно є невід’ємною частиною соціальної політики держави, відіграє важливу роль у недопущенні зниження рівня життя населення. У демократичних суспільствах із соціально орієнтованою ринковою економікою в основі державної політики лежить пріоритет людських цінностей, який визначається через поняття «добробут людей».

У сучасних умовах держава є основним суб’єктом соціальної політики, а тому, визначаючи напрями цієї політики, вона повинна: забезпечувати реалізацію прав громадян на соціальний захист; проводити єдину політику в соціальній сфері; забезпечувати прийняття законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють питання соціального захисту; визначати організаційно- правові форми соціального забезпечення та створювати умови для їх ефективного функціонування; у законодавчому порядку визначати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг, соціального обслуговування та інших видів соціального забезпечення; встановлювати розміри обов’язкових страхових внесків, що спрямовуються до відповідного фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування; визначати бюджети загальнообов’язкових страхових фондів; встановлювати обов’язкові вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності і повноти соціальних виплат; переглядати види та розміри соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян; визначати умови та забезпечувати дотації відповідному фонду соціального страхування з державного бюджету; надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів; встановлювати основні види соціальних стандартів; забезпечувати дотримання суб’єктами права соціального забезпечення вимог законодавства; здійснювати у встановлених формах нагляд і контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення.

Соціальний захист у сучасному демократично організованому суспільстві — це сфера перетинання життєво важливих інтересів громадян, яка стосується відносин власності, правових прийомів і засобів їх регулювання, соціальної політики держави й соціально- економічних прав людини. Це сфера відбиття таких загальнолюдських цінностей, як рівність, соціальна справедливість, гуманізм, моральні засади цивілізованого суспільства. Належна реалізація права на соціальний захист допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедливості. має велике значення для політичної і правової інтеграції до міжнародної спільноти, підвищення індивідуального статусу людини й розвитку демократичних засад суспільства.

В умовах ринкових перетворень, коли кожен індивід самостійно приймає рішення про форму участі в економічному процесі і в основному особисто відповідає за своє благополуччя, соціальному захисту населення належить особливе місце. І хоча роль держави в цих умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією з найважливіших її функцій.

Система соціального захисту населення має будуватися в такий спосіб, щоб не породжувати так званої «зрівнялівки» й утриманських настроїв при розподілі і споживанні життєвих благ, а, навпаки, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для її найповнішого виявлення. Організація соціального захисту, а значить, і розвиток законодавства в цій царині повинні охоплювати такі принципи:

— соціальний захист у повному обсязі громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких вони беруть участь згідно з чинним законодавством України;

— диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту, а також умов праці, географічно-кліматичних та екологічних чинників;

— установлення зв’язку між результатами праці кожного працюючого та визначенням розмірів пенсій і рівнем медичних і соціальних послуг при збереженні гарантованого державного мінімуму тим, хто їх потребує;

— ефективна праця, трудова активність і підприємницька ініціатива, що в умовах ринкової економіки мають стати джерелом підвищення добробуту громадян. Для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення й соціальне обслуговування за рахунок виплат із Державного й місцевих бюджетів на рівні не нижче визначених державою соціальних стандартів;

— участь у фінансуванні соціального захисту держави, роботодавців і громадян. За рахунок бюджетних коштів держава повинна забезпечувати лише мінімально гарантований рівень медичного соціального захисту населення, передовсім найменш соціально захищених громадян. Роботодавці й особи, які самостійно забезпечують себе роботою, беруть участь у фінансуванні соціального захисту на підставі загальнообов’язкового й добровільного соціального страхування;

— визначення рівня соціальних гарантій на підставі соціальних нормативів. Найважливіші нормативи (рівень прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати й пенсій та ін.) затверджуються Верховною Радою України;

— відповідність рівня соціального захисту населення рівню економічного розвитку й фінансових можливостей держави.

Одним із механізмів реалізації конституційного права на соціальний захист є загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Воно є системою заходів із соціального забезпечення громадян за умовами й видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями і громадянами до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування.

Залежно від страхового випадку передбачено такі види страхування: пенсійне; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням; медичне; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; на випадок безробіття. Відносини з кожного виду загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються окремими законами.

Запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування дало можливість кожному громадянину реалізувати своє конституційне право на соціальний захист. Концепція загальнообов’язкового державного соціального страхування віддзеркалює принцип солідарності працівників, відповідно до якого кожен повинен робити внесок для підтримки колег по роботі в разі нещасного випадку на виробництві, безробіття, втрати заробітку, працездатності, фінансуючи систему в інтересах обох сторін виробництва — працівника й роботодавця при активній участі держави.

Запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування є од ним із головних елементів соціального реформування в Україні та одним із найбільш значних досягнень співпраці Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та соціальних партнерів. Система соціального страхування відіграла позитивну роль у підвищенні рівня соціального захисту громадян у разі повної, часткової та тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також старості.

Кожна держава, втілюючи в життя цю організаційно-правову форму, обирала свій шлях розвитку з урахуванням національних особливостей. Існують розбіжності між системами обов’язкового соціального страхування. Проте можна виділити такі основні ознаки соціального страхування:

а) фінансування за рахунок обов’язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків;