Розділ «Глава 5. ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

Спираючись на вищенаведене, хотілось би особливо наголосити, що українському суспільству і державі потрібна міцна адвокатура. Можливість адвокатів ефективно та з гідністю захищати права громадян, ставлення до адвокатури — чутливий індикатор рівня демократії в суспільстві й державі.

Рівень демократичності будь-якої держави визначається можливістю її громадян реалізовувати й захищати свої права. Міра реалізації цих прав залежить від реальних можливостей громадян залучати до захисту своїх прав фахівців, адвокатів. І звичайно ж, рівень правової захищеності громадян залежить від ефективності роботи людей, які професійно захищають їхні права. Ця ефективність визначається, по-перше, професійною підготовленістю адвокатів, а, по-друге, ставленням держави, безпосередньо її посадових осіб, правоохоронних органів, суддів до діяльності адвокатів.

Рівень професійної підготовки адвокатів залежить від відповідальності органів, які покликані допускати дипломованих юристів саме до адвокатської діяльності. Вимогливість до кандидатів допоможе уникнути проникнення до лав адвокатів людей, неспроможних здійснювати адвокатську діяльність на необхідному професійному рівні.

Набагато складнішим є питання ставлення держави до адвокатської діяльності. Воно дістає вияв як у нормативному врегулюванні діяльності адвокатури, так і у психологічному кліматі, в якому існує і діє адвокатура в Україні. Лише вирішивши проблеми в цих двох аспектах, держава зможе реально гарантувати діяльність адвокатів, а отже, забезпечити себе по-справжньому демократичним інститутом правової держави.

3. Адвокатська таємниця: теорія і практика

Досліджуючи питання про правові гарантії адвокатської діяльності, з'ясувавши їх значення та зміст, вивчивши механізм їх реалізації, неможливо не приділити належної уваги такій специфічній складовій адвокатського імунітету, як адвокатська таємниця.

Значення правового інституту адвокатської таємниці важко переоцінити. МГПП у ст. 14 проголошує права кожної людини в разі її звинувачення у вчиненні протиправної дії. Серед цих прав одним із визначальних є право людини "...захищати себе особисто або за посередництвом обраного нею захисника..."[1]. При цьому кожна людина може розраховувати на те, що повідомлене нею захиснику за жодних обставин не буде розголошено. З цього положення можна дійти висновку, що збереження таємниці спілкування людини із захисником, тобто збереження адвокатської таємниці, є одним з основних невід'ємних прав людини.

Для адвокатської діяльності, публічно-правової за своїм змістом і однобічної за своєю спрямованістю, надзвичайно важливе значення має принцип адвокатської таємниці, встановлений законом в інтересах здійснення правосуддя, захисту довірчого характеру стосунків між адвокатом і його клієнтом і зміцнення авторитету та суспільного престижу адвокатури.

Принцип адвокатської таємниці закріплений законом і, таким чином, є правовою нормою, яка визначає в ряді випадків права та обов'язки учасників процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя. Разом з тим, це процесуальне правило, що стосується перш за все адвокатів, має глибоко моральний зміст, що робить його одним із найважливіших принципів професійної адвокатської етики.

Видатний російський юрист А. Ф. Коні дуже тонко та яскраво висловив суть стосунків між адвокатом і громадянином, який звертається до нього за допомогою: "Між захисником і тим, хто в тривозі й тузі від обвинувачення, яке грізно насунулося на нього, сподіваючись на допомогу, встановлюється тісний зв'язок довіри та щирості. Захиснику відкриваються тайники душі, йому прагнуть пояснити свою вину чи пояснити своє падіння і свою ганьбу, що приховується від інших, такими подробицями особистого життя і сімейного побуту, стосовно яких сліпа Феміда повинна бути й глухою".

Це висловлювання А. Ф. Коні зберігає свою цінність і до наших днів. Воно актуально сьогодні не лише за характеристикою стосунків між адвокатом і його довірителем, а й через думку про належну глухоту правосуддя до цих стосунків. Лише в такому разі адвокат може розраховувати на довіру свого клієнта, а громадянин, який звертається до нього за допомогою, — сподіватися на реальність та ефективність такої допомоги чи, в крайньому разі, на те, що адвокат, котрому він довірив свою честь, свободу, а часом і життя, не використає виявлену довіру "у зло".

Адже конституційне право на захист та на правову допомогу передбачає і право мати захисника, котрий ні за яких умов не може бути волею правоохоронних органів чи суду трансформований у свідка.

Таємниця змісту бесіди адвоката і клієнта захищається законом, але було б невірним розглядати це беззаперечне положення тільки як гарантію прав особи та її адвоката. Цю гарантію спід розглядати більш широко — як гарантію інтересів держави. Недопущення допиту адвоката стосовно відомостей, що стали йому відомі у зв'язку з його професійною діяльністю, виправдане принциповим поглядом на адвокатську діяльність як державно необхідну, як діяльність, що сприяє зміцненню законності.

Проблема збереження адвокатської таємниці не нова, але, як і раніше, актуальна. Незважаючи на законодавче закріплення багатьох основних положень, що визначають статус адвокатської таємниці у системі гарантій адвокатської діяльності, на практиці все ще трапляються випадки порушення даного права, не кажучи вже про багато питань морального порядку, що виникають при зіткненні з даним явищем.

Ще в енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона зазначалось: "Виняткове становище та умови діяльності, ті, що сприяють знанню чужих таємниць, потребують і виняткових заходів щодо захисту особистого спокою тих, чия таємниця розкривається. Оскільки в іншому разі до цілої сфери взаємних стосунків, що складають необхідну приналежність культурного співжиття, вносилася б шкідлива й розтліваюча засада недовіри".

Правило дотримання адвокатської таємниці існувало вже у Стародавньому Римі. Питання щодо адвокатської таємниці привертало до себе особливу увагу у Франції. Суворе дотримання довірених таємниць тут стає умовою існування адвокатури. За словами Ф. Елі, до числа "...положень, без яких є немислимим суспільне життя, належить право кожного члена суспільного союзу на те, щоб таємниці, які він відкриває особам відомих професій, були непроникними". "Адвокат, — зазначав Молло, — є необхідним громадянам для захисту їх майна, честі та життя. Закон і держава утверджують його в цьому високому призначенні. Але щоб гідно його виконати, йому перш за все необхідна довіра клієнта: її не може бути там, де немає впевненості у збереженні таємниці". У законодавстві дореволюційної Росії обов'язок адвоката дотримуватись таємниці категорично встановлювався у ст. 403 Статуту судових установ: "Присяжний повірений не повинен розголошувати таємниці свого довірителя не лише під час ведення його справи, а й у разі відведення від цього і навіть після закінчення його". Присяжні повірені повинні були присягатися "охороняти інтереси своїх довірителів" (додаток до ст. 381 Статуту судових установ). Але лише моральної санкції було недостатньо, і законодавець встановив у кримінальних законах покарання за порушення чужої таємниці, довіреної з огляду на професійне становище.

Особливий практичний інтерес викликало питання колізії між необхідністю дотримуватись таємниці та обов'язком свідчити на суді у цивільних і кримінальних справах. Щодо цього більшість європейських кодексів містила прямі вказівки. Стаття 152 Статуту кримінального судочинства Австрії звільняла захисників від обов'язку свідчити на суді стосовно того, що їм як захисникам повідомлено обвинуваченим. Така сама норма мала місце в п. 2 ст. 52 Статуту кримінального судочинства Німеччини, яка відрізнялись лише тим, що не обмежувала це положення відомостями, отриманими від обвинуваченого. За російським Статутом кримінального судочинства (ст. 704) не допускалися до свідчення присяжні повірені та інші особи, які виконували обов'язки захисників підсудних, щодо зізнання, зробленого ним довірителями під час ведення їхніх справ. Таким чином, істотна відмінність російського Статуту полягала в тому, що відмова від свідчень становила не право, а обов'язок адвоката: суд не в праві вислуховувати його свідчення.

Відповідних норм у російському Статуті цивільного судочинства не було. Тим не менш, присяжні повірені, спираючись на його ст. 403, відмовлялись давати пояснення щодо цивільних справ своїх довірителів, і практика рад присяжних повірених визнавала таку відмову абсолютно правомірною, посилаючись на те, що через категоричність ст. 403: "Довірені присяжному повіреному таємниці повинні вважатися священними: ніколи, нікому і ні за яких обставин він не повинен видавати їх, хоч би і був заохочуваним до того судовою владою". Закон не лише давав цим особам право посилатися на професійну таємницю, а й прямо усував від свідчення, визнаючи, що звання їх таке, "що вони можуть приносити користь суспільству лише за належної довіри до їх скромності" (Пояснювальні записки 1863 року).

Крім кримінальних санкцій і процесуальних заборон професійна таємниця краще за все оберігалась корпоративною етикою. Порушення вимог останньої могли тягнути дисциплінарну відповідальність або товариський суд. За свідченням звіту присяжних повірених окружної московської судової палати за 1899—1900 рр., "Думка про святість професійної етики настільки ввійшла у правосвідомість нашої адвокатури, що прикладів явного порушення цього священного обов'язку адвоката, к честі цього стану, досі не спостерігалось. Якщо радам присяжних повірених доводилось висловлюватись з даного питання, то приводом до того були приклади навпаки, тобто за скаргами на відмову адвоката давати показання як свідка".

Основні положення про роль адвокатів у ст. 8 прямо передбачають, що "...усім заарештованим, затриманим чи ув'язненим до тюрми особам надаються відповідні можливості, час і умови для їх відвідання юристом, зносини та консультації з ним без затримки, втручання чи цензури і з дотриманням повної конфіденційності. Такі консультації можуть проводитися у присутності посадових осіб по підтриманню правопорядку, але без можливості бути почутими ними".