Розділ «Глава 5. ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

Згідно ж із загальним правилом, адвокат діє в межах свого права, якщо використовує засоби захисту, не заборонені законом. У разі дотримання адвокатом норм, що визначають законність застосованих ним засобів реалізації своїх прав і виконання своїх обов'язків, до нього не можуть бути застосовані заходи будь-якого впливу чи тиску. Саме про це й ідеться в "Основних положеннях про роль адвокатів": "Уряди забезпечують те, щоб юристи: а) могли виконувати всі свої професійні обов'язки в обстановці, вільній від погроз, перешкод, залякування чи невиправданого втручання... б) не зазнавали судового переслідування й судових, адміністративних, економічних або інших санкцій за будь-які дії, вчинені відповідно до визнаних професійних обов'язків, норм та етики, а також погроз такого переслідування й санкцій"[1]. Діяльність адвокатів має публічно-правовий характер. Глибокою помилкою було б уявлення про права адвоката як про засоби, необхідні лише йому самому. Права адвокатів необхідні також усьому суспільству в цілому, оскільки вони сприяють повноті, всебічності, об'єктивності судочинства, досягненню на цій основі успіху в охороні прав і свобод людини.

Таким чином, під правовими гарантіями адвокатської діяльності належить розуміти правові засоби, які закріплені в нормах права і мають предметом свого впливу права та обов'язки адвоката, забезпечують їх реалізацію, захист і відновлення в разі порушення. На наш погляд, ці ознаки втілені у правах та обов'язках адвокатів, процесуальній формі здійснення адвокатської діяльності, правових санкціях, що можуть бути застосовані як до самих адвокатів, так і до інших суб'єктів реалізації гарантій адвокатської діяльності.

Поняття структури правових гарантій діяльності адвокатів розкриває внутрішній статичний аспект цього інституту. Воно дозволяє побачити виходи, які не є шляхами гарантуючого впливу, виявити канали "зчеплення" подібних гарантій з іншими правовими явищами, проаналізувати їх взаємодію. Структуру подібних гарантій необхідно відрізняти від системи правових гарантій адвокатської діяльності, оскільки остання відображає видову різноманітність гарантуючих засобів, що вживаються у правовому регулюванні адвокатської діяльності.

Як уже зазначалось вище, ознакам, притаманним правовим гарантіям адвокатської діяльності, відповідають права і обов'язки самих адвокатів, процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав і обов'язків і правові санкції, що вживаються в разі порушення прав адвокатів або невиконання адвокатами своїх обов'язків. Розглянемо більш докладно кожну складову структури правових гарантій адвокатської діяльності.

1. Права і обов'язки адвокатів. Сама наявність зазначених прав і обов'язків у адвокатів гарантує повноцінну і сумлінну діяльність адвокатів по здійсненню своїх завдань. Наприклад, наявність у адвоката права збирати докази (ч. З ст. 42, ч. 4 ст. 46 КПК України, ст. 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") гарантує доказову функцію адвокатської діяльності.

2. Процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав та обов'язків. Установлений законом порядок здійснення судочинства, звернення до посадових осіб передбачає не лише гарантію виконання завдань правосуддя і захисту інтересів держави, а й гарантує дотримання прав і законних інтересів осіб, яких представляє адвокат. Наприклад, ч. 4 ст. 324 КПК визначає порядок ведення судового засідання в разі необхідності вивчення матеріалів справи захисником, який раніше не брав участі у кримінальному провадженні: "...суд зобов'язаний надати час, достатній для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження і підготовки до участі в судовому засіданні". Цим правилом гарантується право адвоката на ознайомлення з усіма матеріалами кримінального провадження.

3. Правові санкції також гарантують належну адвокатську діяльність. Вони дають можливість запобігати порушенню прав і невиконанню обов'язків, відновлювати порушені права і карати за невиконання обов'язків. Наприклад, у ч. 2 ст. 330 КПК вказується, що в разі невиконання захисником розпоряджень головуючого (тобто невиконання своїх обов'язків) йому можна зробити попередження, а також притягнути до відповідальності, встановленої законом.

Таким чином, ви те перелічені елементи структури правових гарантій адвокатської діяльності — кожний окремо і у своїй сукупності — гарантують дотримання прав і виконання обов'язків адвокатів у їх діяльності.

Система правових гарантій діяльності адвокатів складається з двох видів правових гарантій — гарантій-умов і гарантій-засобів.

1. Правові гарантії-умови — це гарантії адвокатської діяльності, які безпосередньо своїм існуванням зумовлюють можливість їх здійснення. Як ми з'ясували раніше, цій ознаці відповідають складові елементи структури правових гарантій адвокатської діяльності, які вже за самою своєю природою є гарантіями прав і обов'язків адвокатів. Тобто правові гарантії-умови — це права і обов'язки адвокатів, процесуальна форма здійснення адвокатами своїх прав і обов'язків і правові санкції, що накладаються в разі порушення прав адвокатів або невиконання адвокатами своїх обов'язків.

2. Правові гарантії-засоби — це гарантії адвокатської діяльності, які складають і визначають механізм реалізації, процес здійснення правових гарантій-умов. Складовими ж елементами подібного механізму виступають: а) правова форма закріплення цих гарантій, яка дозволяє мовою законів, інших нормативних актів визначити права адвокатів, їх обов'язки, процесуальну форму здійснення адвокатами своїх прав та обов'язків, встановити необхідні правові санкції;

б) діяльність суб'єктів реалізації гарантій адвокатської діяльності, в ході якої здійснюються права адвокатів, виконуються ними їх обов'язки, запроваджуються в життя норми, що визначають порядок здійснення адвокатської діяльності, вживаються різні правові санкції;

в) суб'єкти реалізації правових гарантій діяльності адвокатів, тобто юридичні та фізичні особи, які у той чи інший спосіб пов'язані з адвокатською діяльністю.

Розглядаючи питання про правові гарантії адвокатської діяльності, хотілося б згадати і той факт, що крім спеціальних, правових гарантій діяльності адвокатів існують фактори загального характеру, які своїм існуванням справляють певний вплив на гарантованість правового статусу адвоката. До таких загальних гарантій відносяться соціально-економічні, політичні та ідеологічні умови життя суспільства. І юридичні, і загальні гарантії перебувають у нерозривній єдності.

Так, у Римі, який вважається класичною країною адвокатури, початкове судове представництво відбивало аристократичний устрій держави: багаті та знатні громадяни-патрони надавали судову допомогу своїм підвладним клієнтам. Лише подальший розвиток привів до падіння цієї монополії судового захисту, і в республіканському Римі поступово розвилася адвокатура як вільна професія, доступна кожному громадянинові.

У феодальній Франції, наприклад, часів "Великого кримінального ордонансу" (1670 р.), коли повного розквіту досягло розшукове таємне провадження кримінальних справ про злочини, скоєні проти Бога Й короля, представництво за суворо особистого характеру процесу не допускалось. У кримінальних справах цього правила дотримувалися навіть тоді, коли в цивільному процесі широко допускалась участь представників.

У буржуазній Англії участь захисника у кримінальних справах була допущена в разі обвинувачення в державній зраді лише в 1695 р. Потім судова практика поступово поширила це право обвинуваченого на інші кримінальні справи, але узаконено воно було лише в 1836 р.

Особливо загострилась боротьба за допущення захисника на досудове слідство в 90-х рр. XIX ст. як частина загальної боротьби за демократичні права громадян. Світової слави набула справа безвинно засудженого військовим судом у Франції капітана Дрейфуса. У розпалі цього процесу було, нарешті, прийнято у Франції закон про допущення захисника до участі у досудовому слідстві. Згідно із Законом від 8 грудня 1897 р. захисник міг бути допущений після першого допиту обвинуваченого. Однак участь його у досудовому слідстві була досить обмеженою. Він міг бути присутнім лише при діях слідства, в яких брав участь обвинувачений, тобто під час допиту обвинуваченого та очної ставки його з іншими учасниками процесу. Про призначення кожної такої слідчої дії захисника повинен був сповістити слідчий суддя не пізніш як за 24 години, і захисник міг ознайомитись до початку вказаної дії з матеріалами справи. Без дозволу слідчого судді захисник не мав права ставити запитання учасникам названих слідчих дій. Він міг отримувати особисті побачення зі своїм підзахисним для консультацій та складати від його імені заяви та скарги на дії слідчого судді. Захисникові також повинні були повідомлятись найважливіші постанови слідчого судді з питання про зміну запобіжного заходу, закінчення слідства тощо. Таким чином, допущення захисника до участі в досудовому слідстві не перетворило цю стадію процесу на змагальну. Воно встановило лише можливість контролю з боку захисника за дотриманням слідчим суддею гарантованих законом прав обвинуваченого.

Як показав досвід, прийняття Закону 1897 року не справило скільки-небудь помітного впливу на посилення реальних гарантій прав обвинуваченого у цій стадії процесу[2]. Автор спеціальної роботи про долю процесуальних гарантій особистої свободи у Франції М. М. Полянський підвів підсумки висловлюванням французьких теоретиків і практиків із цього питання. Скоро судді й адвокати дійшли мовчазної згоди, що забезпечувала "найповнішу гармонію" в їх відносинах. Слідчі судді формально призначали захисників, а останні ставились до своїх обов'язків досить недбало. Іноді самі судді підказували адвокатам ті чи інші зауваження, які ті могли б зробити. Це викликало недовіру у обвинувачених, які схильні були в таких випадках бачити в адвокаті спільника судді, який мордував їх допитом. Тому вже скоро почались масові відмови обвинувачених від захисників на досудовому слідстві. Деякі критики Закону від 8 грудня 1897 р. стверджували навіть, що він, продиктований нібито "найчистішими демократичними ідеями", "повинен, очевидно, служити тільки багатіям та спритникам"[3].

Отже, як бачимо, на гарантованість адвокатської діяльності неабиякий вплив справляють не лише юридичні, а й політичні умови існування адвокатури в суспільстві. Справедливим видається висловлене в цьому зв'язку зауваження О. М. Яковлєва: "Скажи мені, яким є правосуддя в цій країні, і я скажу, яким є її політичний режим"[4].