Розділ II. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Після виходу соціалістичних країн з Варшавського Договору і Ради економічної взаємодопомоги, тобто з-під опіки СРСР, європейські країни — учасники Наради з безпеки і співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки і співробітництва в Європі) 1990 р. розробили і прийняли Паризьку Хартію для нової Європи, яка знову підтвердила остаточне встановлення і непорушність післявоєнних кордонів європейського континенту.

До 1991 р. Румунія адресувала свої територіальні претензії не до України, а до СРСР, посилаючись на тезу про примусовість підписання мирного радянсько-румунського договору 1948 р. про закріплення кордонів між державами, за яким Північна Буковина, Хотинщина і Західне Причорномор'я увійшли до складу УРСР.

Пропагандистську кампанію щодо "історичного права" Румунії на деякі українські землі румунська сторона особливо посилила після розпаду СРСР та з появою незалежної України. Румунський парламент 24 червня 1991 р. ухвалив "Декларацію Парламенту Румунії щодо пакту Молотова — Ріббентропа та його наслідків для країни" — заклик до президента, уряду та всіх політичних сил країни намагатися задовольнити законні прагнення народу повернути румунські землі, анексовані внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа. В документі міститься вимога повернути Румунії Південну Бессарабію, округ Герца та Північну Буковину. У відповідь Верховна Рада Української РСР у Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, підкресливши, що це суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права, духу і букві Гельсінкі.

Однією з наступних недружніх стосовно України акцій стала ухвалена 28 листопада 1991 р. румунським парламентом Декларація про референдум в Україні, в якій Північна Буковина, округи Герца та Хотин, а також південь Бессарабії (тепер це Чернівецька та частина Одеської області) були оголошені "румунськими територіями". У заяві містився заклик до парламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежності України не поширювати їх на згадані території. В аналогічній заяві уряду Румунії ці положення були конкретизовані. Різко негативна реакція України на прояви територіальних домагань, відповідний міжнародний резонанс змусили Румунію обрати помірковану позицію щодо територіального питання.

Українська позиція у відстоюванні територіальних інтересів спирається на домовленості радянсько-румунського договору J 961 p., де фактично йдеться про українсько-румунський кордон у нинішньому стані. Але румунська сторона наполягала на тезі незаконності договору 1961 p., який було укладено Радянським Союзом і Румунією з позиції сили. Вона пропонувала внести до статей документа доповнення щодо зміни лінії проходження кордону по р. Дунай, в результаті чого до Румунії відійдуть українські острови; не на користь України змінюватиметься і морська розподільча лінія.

Договір про режим державного кордону з Румунією спирається в своїй основі на принцип правонаступності держав стосовно кордонів. В українсько-румунському випадку кордон визначений та описаний у Договорі 1961 р. про режим радянсько-румунського державного кордону і відповідних документах демаркації, дійсних на 16 липня 1990 р. Зазначені демаркаційні документи передбачають, що о. Зміїний також є частиною території України. Згадані договори зобов'язували сторони не брати участі у ворожих коаліціях, діяти в дусі дружби і співробітництва. Укладалися договори строком на двадцять років з подальшою автоматичною пролонгацією.

Територіальні питання постійно перебувають у полі зору румунської сторони. Послідовно втілюючи цю стратегію в життя, румунська сторона протягом 1993 — 1995 pp. надіслала до МЗС України декілька нот, якими в односторонньому порядку і з порушенням норм міжнародного права та відповідної процедури оголосила такими, що втратили чинність, Договір про режим радянсько-румунського державного кордону 1961 р. та Протокол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 p., які нині визначають лінію українсько-румунського державного кордону.

Таким чином Румунія в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону.

З середини 90-х років намічається зміна акцентів у румунській позиції: країна зробила низку зустрічних кроків до пожвавлення українсько-румунської співпраці. Це виявилось в активізації візитів на найвищому рівні, заявах високих посадових осіб Румунії щодо дружби і співробітництва з Україною, уникнення відвертих висловлювань з приводу належності та повернення земель. Поміркована позиція румунського керівництва на той період пояснюється налаштованістю країни на вступ у європейські структури, передусім до НАТО. За умовами Північноатлантичного альянсу, країна-кандидат, а тим більше член організації, не може розраховувати на преференції в разі наявності територіальних претензій до інших країн. Враховувалося також те, що до Румунії могли б висунути зустрічні територіальні вимоги інші держави, наприклад, Угорщина щодо Трансільванії — провінції Румунії, де етнічні угорці складають більшість населення. Водночас вони зазнають постійного тиску місцевих властей, що проводять "румунізацію" краю.

Отже, прискорення договірного процесу зумовлювалося й умовами Північноатлантичного альянсу. В оновленій тактиці проявились і нові форми "співпраці" з Україною. У зазначений період Румунія активно залучала на роботу до своїх підприємств українських працівників, створювала невеликі спільні підприємства, проводила рекламування для заохочення української молоді до навчання в румунських вузах, надаючи їй всупереч міжнародним конвенціям румунське громадянство і паспорти, виплачуючи підвищену стипендію тощо. Так, тільки 1993 р. у навчальних закладах Румунії навчалося більш як 300 мешканців Буковини. Таку політику можна окреслити як тактику "дрібних кроків" заради просування в бажаному напрямку для досягнення поставленої глобальної мети.

У листопаді-грудні 1995 р. українсько-румунські відносини загострилися внаслідок нових заяв румунської сторони щодо належності о. Зміїний. На шельфі острова є нафта й газ (третина українських запасів нафти і чверть — не розвідай их запасів газу). Водночас румуни в 1996 р. збудували за шельфом о. Зміїний платформу і розробляють велике промислове родовище Левада, добуваючи нафту.

Відповідно до ст. 121 Конвенції ООН з морського права 1982 р. островом, який може мати власні континентальний шельф та економічну зону, вважається природно сформована частка суші, що залишається над водою під час припливу і придатна для життя чи економічної діяльності. Острів Зміїний підпадає під таке визначення: середня висота острова над рівнем моря становить 37 м, він є придатним для життя, тут розташований підрозділ Збройних Сил та Прикордонних військ України, проживають сім'ї офіцерів тощо.

Отже, румунська сторона намагалася уникнути підписання базового міждержавного договору про визнання і співробітництво, всіляко гальмуючи процес новими умовами й перешкодами. Поза тим укладення договору вимагав і активний переговорний процес, що відбувався в Європі в рамках французької ініціативи про розробку Європейського пакту стабільності, що змушувало європейські країни визнати наявні державні кордони і додержуватись європейських стандартів дотримання прав національних меншин (Франція лобіює інтереси Румунії в міжнародних структурах). Румунська сторона зводила всі намагання України нанівець, а переговорний процес заганяла у глухий кут. Врешті-решт Румунія погодилась на компромісне рішення: вичленити з договору низку статей, що стосувалися кордонів, і розглянути їх пізніше. Підганяло також і рішення НАТО про розгляд кандидатури Румунії на членство в Альянсі. Румунія погодилась укласти основний базовий договір у новому варіанті. 2 червня 1997 р. Договір про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією був підписаний (м. Констанца). У ньому сторони зобов'язалися вирішити питання режиму кордонів до 2000 р. Слід зазначити, що питання демаркації кордонів так і не було вирішено до 2000 р.: не підписано Договір про режим державного кордону та Угоду про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон.

Набуття членства в НАТО (квітень 2004 р.) вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значно вищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлюватиме наміри й побажання вже не як одноосібний суб'єкт міжнародного права, а як представник сильного воєнного (світового) альянсу. Можна передбачити, що членство в Європейському Союзі надасть Румунії додаткових важелів тиску на Україну.

Переговорний процес було продовжено під час офіційного візиту в Україну Президента Румунії . Ілієску (вересень 2002 р.). У Києві президенти підписали Спільну декларацію, найважливішим пунктом якої (№ 6) засвідчено: "Сторони домовилися до 1 червня 2003 р. підписати Договір про режим українсько-румунського державного кордону та, у міру можливості, Угоду про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон України та Румунії у Чорному морі, згідно з Договором про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією". Отже, перший етап просування Румунії до визнання українського кордону, який тривав понад п'ять років, завершився підписанням 17 червня 2003 р. у Чернівцях президентами двох країн Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань із вилученням спірних статей. Паралельно проводилися переговори стосовно делімітації континентального шельфу і виключної морської економічної зони в Чорному морі, щоправда, основний акцент робився на сухопутному кордоні. Підписання Договору стало, без перебільшення, значною подією для обох країн. Цей документ слугуватиме подальшому зміцненню відносин між двома сусідніми державами.

12 грудня 2004 р. в Румунії відбувся другий тур президентських виборів, за результатами яких переміг кандидат від опозиційного альянсу Націонал-ліберальна партія — Демократична партія мер Бухареста Траян Бесеску. У привітанні новообраному Президентові Україна висловила сподівання на те, що у відносинах між Україною та Румунією буде відкрита нова сторінка, яка ознаменується розв'язанням "проблемних" питань українсько-румунських двосторонніх відносин у дусі партнерства та добросусідства. Новий уряд Румунії мав намір переглянути зовнішню політику країни, основні принципи якої полягатимуть в інтенсифікації відносин з сусідами. Румунія готова нормалізувати відносини з Молдовою, з якою вже досягнуто низку порозумінь; Угорщиною, з якою постійно виникали суперечки через становище угорської меншини в румунській провінції Трансільванії; а також з Україною, відносини з якою погіршилися в результаті будівництва каналу між Дунаєм і Чорним морем. Водночас румунська сторона намагатиметься посилити відносини стратегічного партнерства з США і Великою Британією, що надасть їм можливість відігравати активнішу роль у Чорноморському регіоні.

Попри урядовим заявам румунська сторона активізувала діяльність стосовно визнання о. Зміїний скелею, що надало б їй право привласнити цю територію. 16 вересня 2004 р. Румунія звернулася до Міжнародного Суду ООН з проханням розглянути справу про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон між Україною і Румунією у Чорному морі. 25 жовтня 2004 р. в Гаазі (Королівство Нідерландів) у Палаці миру (місцезнаходження Міжнародного Суду) відбулася зустріч Уповноваженого

України (від МЗС) з Уповноваженим Румунії (МЗС). На зустрічі обговорювалися процесуальні терміни подання до Суду документів у рамках письмового провадження, а саме Меморандуму Румунії і Контр-меморандуму України. Підготовка цих документів становить важливий етап розгляду Судом справи, оскільки вони містять детальне обґрунтування позиції кожної зі сторін. Україна високо оцінює роль Міжнародного Суду як головного юридичного органу ООН і вбачає в ньому неупередженого та авторитетного арбітра, здатного вирішити на основі міжнародного права найскладніші питання у відносинах між державами. Україна впевнена, що її позиція, належним чином обґрунтована нормами міжнародного права, знайде підтвердження у рішенні Суду*. Паралельно проводилися двосторонні консультації щодо делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у Чорному морі (14—15 квітня 2005 р. у Києві, 2—3 червня 2005 р. у Констанці). Сторони обговорили низку питань гідрографічного та геодезичного характеру, узгодження яких необхідно як для врегулювання проблеми розмежування морських просторів на двосторонньому рівні, так і для її розгляду у Міжнародному Суді ООН.

Водночас слід зазначити, що робота міжнародних судових інститутів з розслідування в рамках ООН часто визнавалася недостатньо ефективною. Це пояснюється відсутністю розвинутої правової бази для їх створення і функціонування. В системі ООН відсутні правові документи, що регламентують фінансування діяльності комісій з розслідування, їх правовий статус, правове становище експертів під час виконання ними функцій з розслідування міжнародних спірних ситуацій тощо. Можна також передбачити, що недосконалий судовий механізм, дорожнеча проведення дослідження тощо може значно затягнути хід мирного врегулювання питання навколо о. Зміїний і тим самим ускладнити його. До того ж, прийняті високою інстанцією рішення не означають їх автоматичне виконання. Як правило, рішення Міжнародного Суду ООН впроваджувалися лише

через добровільне підпорядкування, скоординовані міжнародні санкції, а також посередництво третіх держав.