Розділ II. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Під час двосторонніх зустрічей вирішено чимало питань, серед яких і пом'якшення візового режиму. Отже, на порядку денному співпраці — питання про візовий режим, запобігання нелегальній міграції і про реадмісію.

Негативно впливає на розвиток українсько-словацького співробітництва відсутність чітко окреслених напрямів співпраці, розпорошеність українського імпорту зі Словаччини та українського експорту до цієї країни (за винятком поставок залізної і марганцевої руд, електроенергії та азотних мінеральних добрив). Це свідчить про те, що суб'єкти зовнішньополітичної діяльності обох країн недостатньо обізнані з потенційними можливостями сторін, а зовнішньоторговельні контакти між ними не сформовано у стабільну систему.

Співробітництво України та Болгарії

Важливе місце на балканському напрямі зовнішньополітичних інтересів України посідає Республіка Болгарія. 5 грудня 1991 р. уряд Болгарії офіційно визнав Україну як незалежну державу, а 13 грудня того ж року було встановлено дипломатичні відносини на рівні посольств. Основою міждержавного співробітництва є Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і Республікою Болгарією від 5 жовтня 1992 p., укладений Президентами України і Болгарії — Л. Кравчуком і Ж. Жолєвим.

Болгарія є важливим партнером України насамперед з огляду виходу на Балкани, транспортування енергоносіїв, що включає будівництво трансконтинентальних магістралей, коридору Схід — Захід, нафтогазопроводів з Азії до Європи, будівництво нових мостів через Дунай. Болгарське керівництво неодноразово наголошувало, що відносини з Україною є пріоритетними та стратегічними. Особливе значення для розбудови цих відносин мали зустрічі на найвищому рівні. В березні 1998 р. у Софії було підписано Декларацію про подальший розвиток та поглиблення співробітництва між двома країнами, а також низку угод про співпрацю у митних справах, науково-технічній сфері, фармакологічній промисловості тощо.

Політична активність Болгарії на міжнародній арені, активізація двосторонніх зв'язків із сусідніми країнами свідчать про те, що Болгарія намагається відігравати провідну роль у Балканському регіоні. Зважаючи на те, що Україна надає великого значення забезпеченню стабільності і безпеки на Балканах, болгарський вектор у зовнішній політиці нашої держави є досить вагомим. Він може сприяти реалізації проектів транс'європейських коридорів, телекомунікацій і туризму, залученню України до участі в створенні системи безпеки в регіоні Південно-Східної Європи (ПСЄ), активізації співробітництва в рамках ЦЄІ щодо надання допомоги регіонам, які постраждали в результаті Чорнобильської аварії. Позиції обох країн щодо стабілізації ситуації та відбудови господарства в республіках колишньої Югославії практично збігаються. При цьому слід зазначити, що болгарське керівництво хоча і з розумінням ставиться до балканських інтересів України, але висловлює певні застереження: Україна безпосередньо не належить до регіону ПСЄ; питання участі України в процесах стабільності на Балканах болгарська сторона розглядає тільки в контексті участі Росії.

Розвивається торговельно-економічне співробітництво між країнами. У 1997 р. товарооборот збільшився порівняно з попередніми роками і становив 303,4 млн доларів, а у 2005 р. — 652,2 млн. доларів. У структурі імпорту з України переважають сировина та напівсировині вироби: мінеральне паливо (кам'яне вугілля та кокс), чорні метали, залізна руда, продукція хімічної промисловості. У болгарському експорті в Україну переважають фармацевтичні, парфумерні та косметичні вироби, продукти нафтопереробки, харчової та машинобудівної промисловості. Як перспективні розглядалися поставки до Болгарії пшениці, спирту, племінної худоби, насіння, машин, обладнання та запчастин, а також спільне виробництво елітного безвірусного посадкового матеріалу, підготовка кадрів та ін.

Особливу роль у двосторонніх контактах відіграє регіональне співробітництво, а саме в рамках Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), інституалізацію якого активно підтримує болгарська сторона. Болгарія продовжує координацію дій та співробітництво у рамках ОЧЕС та ЦЕФТА, планує й реалізує створення вільних економічних зон. Через обмежені фінансові можливості обох сторін співробітництво у військово-технічній галузі розвивається незадовільно. Підписана у липні 1996 р. програма двостороннього співробітництва в галузі військово-промислового комплексу реалізовувалася повільними темпами. Міждержавна комісія з питань військово-технічного співробітництва визначила пріоритетні напрями двосторонньої співпраці та узгодила перелік спільних проектів у галузі озброєння і військової техніки.

Певні ускладнення в двосторонніх відносинах мали питання щодо участі Болгарії в завершенні будівництва КГЗКОРу, а також виконання газових зобов'язань України щодо постачання природного газу до Республіки Болгарії в рахунок боргу з Ямбурзьких угод тощо. Болгарській стороні було запропоновано в рахунок боргу за газ здійснити поставки 50—80 тис. т фуражного зерна.

Недостатня увага приділяється створенню договірно-правової бази в таких галузях, як енергетика, будівельна індустрія, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології, боротьба зі злочинністю, взаємодопомога в митних, цивільних і кримінальних справах. Позитивним чинником є те, що 2003 р. успішно завершилися двосторонні переговори про доступ на ринки товарів і послуг у рамках переговорного процесу приєднання України до СОТ, а в червні 2004 р. в Женеві був підписаний відповідний протокол. Отже, приєднання України до СОТ і введення в дію досягнутих домовленостей матиме важливе значення для розвитку взаємної торгівлі.

Україна є одним із основних торговельних партнерів Болгарії. Болгарія пропонує українському ринку широкий асортимент товарів: продукти харчової промисловості та обладнання для неї, вироби з електроніки, підйомно-транспортні засоби, машини для металообробки, керамічну плитку, вироби легкої промисловості, санітарне обладнання тощо. Україна успішно постачає вугілля для теплоелектростанцій Болгарії. Болгарські інвестиції в Україну, що охоплюють близько 200 українських підприємств, 122 з яких спільні, перевищують 20 млн. доларів США, тоді як українські інвестиції в Болгарії становлять 1,3 млн. доларів. Серед позитивних прикладів співпраці — будівництво і запуск болгарською фірмою AT "Приста-Ойл" сучасного перевалочного комплексу зі зберігання й перевантаження базових масел в Одесі: інвестиції в підприємство сягають 5 млн. доларів, а спроможність комплексу — 180 тис. тонн масел на рік. Жваво розвивається співпраця одеського порту "Іллічівськ" із болгарськими відповідними структурами: діє поромна переправа Поті — Іллічівськ — Варна тощо. Нагадаємо, що Україна і Болгарія співробітничають не тільки у сфері торговельного судноплавства, а й енергетики.

Значно просунулися країни у вирішенні питання щодо візових вимог. Введено низку пільг на отримання болгарських віз, деякі з них видаються безкоштовно. Такі пільги поширюються на учасників культурних заходів, спортивних змагань, навчальних курсів, спеціалізацій, на організованих туристів, осіб до 16 і після 60 років. У жовтні 2004 р. після чергових консультацій зовнішньополітичних відомств було скасовано вимоги щодо наявності запрошень для поїздки в Болгарію, а також введено процедуру спрощеного одержання віз водіями міжнародних маршрутів.

Міцне коріння історичних зв'язків між українським і болгарським народами є лише однією з причин сучасного висхідного розвитку відносин близького співробітництва і партнерства між Болгарією та Україною в усіх галузях громадсько-політичного, економічного і культурного життя. Водночас привертає увагу те, що недостатня увага приділяється створенню договірно-правової бази в таких галузях, як енергетика, будівельна індустрія, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології, боротьба зі злочинністю, взаємодопомога в митних, цивільних і кримінальних справах. Перспективи співпраці з Болгарією вбачаються також у здійсненні реабілітаційних проектів, як, наприклад, уже досягнута між міністерствами охорони здоров'я двох країн домовленість про створення на півдні України спільного українсько-болгарського кардіологічного центру тощо.

Україна — Румунія: правовий захист кордонів України як проблема національної безпеки

Румунія — країна Південно-Східної Європи, з якою межує Україна. Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., і вже 1 лютого 1992 р. в м. Давосі (Швейцарія) відбулася зустріч президентів і міністрів закордонних справ України і Румунії, під час якої було підписано Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин.

За свою давню історію Румунія то приєднувала, то втрачала частину своїх земель. Не була винятком й Україна, частина земель якої була під різними приводами анексована Румунією в 1918—1919 pp. Це були українські етнічні території: Хотинський, Ізмаїльський, Акерманський повіти колишньої Бессарабської губернії, Північна Буковина, українська Марморощина. Українські етнічні землі були об'єднані з румунськими в одну провінцію — Буковину, поділену на одинадцять округів, у шести з яких українське населення становило більшість. Це Вашківська, Вижницька, Заставницька, Кіцманська, Сторожинецька, Чернівецька провінції. До української етнічної території входили також частини Радівської, Сучавської провінцій і частково Кимполунзького округу. Там, де жили румуни, навіть у меншій кількості, закривались українські школи та інші освітні заклади, міське і сільське самоуправління було фактично ліквідовано, владні функції виконували повноважні старости. Більшість адміністративних посад посідали румуни.

У 1940 р., не визнаючи права Румунії на Північну Буковину та Південну Бессарабію, Радянський Союз за пактом Молотова — Ріббентропа домігся введення цих земель до складу України. Під час Другої світової війни ці території знову захопила Румунія вже за підтримки фашистської Німеччини. До того ж бухарестський режим домігся надання йому права на окупацію земель між Дністром

і Бугом, що дістали назву Трансністрії (Задністров'я). Тут передбачалося створити нову румунську провінцію з центром в Одесі. На інших українських землях безпосередньо було введено нацистський окупаційний режим.

Встановлені після Другої світової війни кордони були закріплені міжнародними угодами, визнаними і ратифікованими румунською стороною: Паризькими мирними угодами 1947 p., Гельсінкським Заключним актом 1975 p., Паризькою Хартією для нової Європи НБСЄ 1990 р. та ін. Паризький мирний договір СРСР з Румунією, який набув чинності 15 вересня 1947 р., став одним із наріжних актів, що встановив засади повоєнного територіального розмежування в Європі. Цей документ підтвердив легітимність введення до складу Української держави українських етнічних земель — Північної Буковини і Південної Бессарабії, протиправно загарбаних і окупованих Румунією у 1918 р. Українська РСР ратифікувала мирний договір з Румунією 13 вересня 1947 р. Паризький мирний договір окреслював кордон з Румунією в загальних рисах, посилаючись до карт малого масштабу, що практично унеможливлювало його точну ідентифікацію. Тому виникла потреба в уточненні кордону з метою його делімітації на картах великого масштабу та демаркації на місцевості.

4 лютого 1948 р. між урядами СРСР та Румунії було укладено Протокол про уточнення проходження радянсько-румунського державного кордону. Протокол має всі атрибути міжнародної угоди, і немає жодних підстав вважати його не чинним, попри те що Румунія в той час перебувала у стані примусу за злочини війни на боці фашистської Німеччини. Слід зазначити, що примус у випадку Румунії був застосований державами антигітлерівської коаліції як до країни, на яку Паризьким мирним договором 1947 р. покладалася міжнародно-правова відповідальність за підтримку фашизму та участь у Другій світовій війні на боці Німеччини. Міжнародне право передбачає, що положення про не чинність міжнародних договорів, укладених під примусом, не поширюється на договори, які встановлюють міжнародну відповідальність держав. Тому немає жодних підстав для заперечення юридичної чинності як Паризького мирного договору, так і протоколу 1948 p., який був лише актом часткового уточнення, а не перегляду "територіальної" статті договору (ст. 1). Отже, після Другої світової війни Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину і Західне Причорномор'я. Кордони визначали та уточнювали домовленості між Союзом РСР і Румунією про режим державного кордону 1949 р. та 1961 р.