Розділ «1.2. Чинники формування зовнішньополітичних засад»

· адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

· продовження і розширення участі у відповідних операціях з підтримання миру;

· утвердження України як ключового донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи збільшення внеску України до міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів та підтримання миру;

· сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною;

· участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

· участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом;

· протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового ураження і

· засобів її доставки;

· повне дотримання міжнародних зобов'язань з контролю над озброєннями;

· подальший розвиток цивільно-військових відносин тощо.

Україна розвиває широке співробітництво з іншими державами, у тому числі й військово-політичне, з метою підвищення довіри й передбачуваності відносин, взаєморозуміння і партнерства, вдосконалення наявних у рамках ООН механізмів глобальної безпеки. У зв'язку з ліквідацією протистояння блоків пріоритетного значення набуло створення загальноєвропейської структури безпеки із залученням універсальних і регіональних світових організацій; при цьому Україна, як вагома і невід'ємна принципова компонента міжнародної безпеки, бере активну участь у розбудові і зміцненні загальноєвропейської структури безпеки.

Національна безпека України, що спирається на засади міжнародного права, Основний Закон України, реалізується через створення ефективних механізмів комплексних заходів протистояння за всіма напрямками гіпотетичних загроз особі, суспільству, державі. Власну безпеку Україна розглядає як складник міжнародної безпеки. Українська держава будує свою зовнішню політику із врахуванням інтересів національної безпеки інших держав і непорушності їх кордонів.

Слід зазначити, що небезпеку в Європі спричинюють політична нестабільність і непередбачуваність розвитку подій, поглиблення стратифікації держав із різним життєвим рівнем, екологічні катастрофи, міжетнічні конфлікти, тероризм, некерованість міграційних процесів, інтернаціоналізація кримінальних структур, загроза ззовні. Для України загроза криється у проблемах економічного та соціально-політичного існування, державної безпеки, соціально-правового захисту, в екологічних проблемах, духовного розвитку, міжнародного тероризму і наркобізнесу, територіальних зазіханнях, сепаратистських тенденціях тощо.

Пріоритетом зовнішньої політики України є європейський напрям. Указом Президента України від ЗО квітня 2002 р. затверджено програму розвитку України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки"; розроблено та прийнято план співробітництва Україна — Є С на 2000 — 2007 pp.; план дій Україна — Європейський Союз від 21 лютого 2005 p., розрахований на три роки; ратифіковано Закон України "Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці про забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України" та ін.

Розподілення зовнішньополітичних функцій

Провідну місію в забезпеченні зовнішніх відносин держави виконують державні конституційні установи та посадові особи: вищий законодавчий орган, що обирається громадянами; глава держави — одноосібний або колегіальний; уряд і його глава (прем'єр-міністр), міністр закордонних справ. У державах із республіканською формою правління основним органом, що забезпечує зовнішньополітичний курс держави, є вищий законодавчий орган влади (парламент). Саме він вирішує питання війни і миру, територіальних змін, ратифікації міжнародних угод, визначає витрати на зовнішньополітичну діяльність. Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики (п. 5); затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням (п. 14); схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів

Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23); надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України (п. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах.

Поза зазначеним український парламент, як й інші, здійснює міжпарламентські контакти, зокрема в рамках Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Міжпарламентської асамблеї Співдружності Незалежних Держав (МПА СНД) тощо. Парламенти виступають зі зверненнями до парламентів інших країн, ухвалюють резолюції і виступають із заявами з питань зовнішньої політики і важливих міжнародних подій; узгоджують позиції сторін та ін.

Парламентські делегації відвідують інші держави з метою активізації передусім міжпарламентських стосунків; відбуваються робочі зустрічі парламентських груп (наприклад українсько-турецької, українсько-польської, українсько-російської тощо); застосовуються інші форми міжпарламентських зв'язків (форуми, конференції, симпозіуми та ін.).

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Згідно з Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики. Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх відносин. Отже, Президент: