Розділ 8. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЗУНР

абсолютно переважаюча чисельність українського населення;

територія колись належала до Галицько-Волинського Королівства; 3) Рада скликана 21 січня в Хусті складом в 100 делегатів одноголосно вирішила об'єднатись з Великою Україною; 4) Війська Української Республіки зайняли, згідно з волею населення, частину зазначеної території".

Однак ця нота залишилась без належної уваги конференції. Позиції Чехословаччини, які підтримували американські русини, були непорушними. Для вивчення ситуації 10 березня до Ужгорода прибув Голова Ради Американських Русинів Григорій Жаткович. Він узявся налагоджувати стосунки з місцевими політичними факторами. Встановлення влади чехів у краю розпочалося фактично на початку травня, коли було скликано з'їзд представників рад Прешова, Хуста, Ужгорода.

8 травня 1919 р. в Ужгороді було створено Центральну Руську Народну Раду на чолі з А. Волошиним і М. Брацайком. Рада одностайно підтвердила скрептонські рішення і виступила за впровадження плану Г. Жатковича щодо об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Підкарпатська Русь мала входити до сфедерованої чехословацької держави і мати повне самоврядування у внутрішніх справах. Національні права населення мали гарантуватись можливістю звернення Сейму Підкарпатської Русі до Ліги Націй у разі суперечки з чехословацьким центральним урядом. 23 травня делегація від Центральної Руської Ради прибула на зустріч до Т. Масарика з пропозицією про об'єднання.

З ініціативи міністра закордонних справ Великої Британії А. Бальфура 8 травня 1919 р. відбулось засідання міністрів закордонних справ великих держав, на котрому було розглянуто питання про державну приналежність Підкарпатської Русі. На засіданні ухвалено рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини та встановлення кордону з Україною. Це викликало новий протест української делегації, котра у своїй ноті до конференції заявляла: "З здивуванням дізнались, що українські території бувшого королівства Угорщини заселені 500 тис. українців — Русипів, займаючи територію 15 тис. км2 — згідно з рішенням конференції увійшли до чехословацької держави... Вважаємо своїм обов'язком протестувати від імені уряду і цілого нашого народу проти рішення, що суперечить праву на самовизначення народів. Ані конференція, ані уряд Чехословаччини не пробували досягти згоди з урядом Української Республіки або з його населенням, яке висловило бажання жити разом зі своїми земляками в Галичині". Більше того, Панейко висловив вимогу до конференції примусити уряд Чехословаччини звільнити Закарпаття. Натомість великим державам було запропоновано створити комісію для вивчення становища в Угорській Русі та ухвалити рішенпя про визначення не чесько-угорського, а українсько-чехословацького кордону. Однак і ця нота не мала успіху. Якщо конференція і брала до уваги українську делегацію, то лише як таку, що могла представити інтереси Наддніпрянської України та Галичини. Представником карпатоукраїпців уважався Т. Жаткович, який влаштовував як Прагу, так і офіційний Вашингтон.

Е. Бенеш 17 травня 1919 р. подав до комісії з Чехословацьких справ основні пункти автономного устрою Закарпаття. Питання це розглядалось 20 травня. А вже 23 травня одноголосно були прийняті пункти 10—13 Сеп-Жерменського мирного договору. Договір підписали 10 вересня великі держави з Угорщиною. За умовами Сен-Жерменського договору, Чехословач- чина зобов'язувалась унормувати відносини з "територією русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених союзниками, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави." Так Закарпаття (Карпатська Україна) ("Руська Країна" — встановлена угорцями 1918 p., територія русинів на південь від Карпат — як вживано офіційно в Сен-Жсрменському договорі; Підкарпатська Русь — як вживало в конституції ЧСР — пояснення — О. К.) стала складовою єдиної Чехословацької держави з задекларованою широкою адміністративно-територіальною автономією. Ллє згодом стало зрозуміло, що обіцянки Т. Масарика та Е. Бе- неша про автономію та задекларовані в міжнародно-правових документах положення були лише обіцянками на папері,! впродовж нетривалого часу чехословацька влада змінила політику загравань на політику централізації усієї політичної системи ЧСР.

Стосовно Північної Буковини і Бесарабії, котрі етнографічно становили єдине ціле з українським народом, ці території стали предметом зацікавлення як українського національного руху, так і політичних чинників тогочасної Європи. Напередодні Першої світової війни в Бессарабії український визвольний рух майже не існував, тому питання про Бессарабію піднімається з огляду на претензії українського уряду П. Скоропадського до цієї території, котра, на думку українців, мала ввійти до складу України.

Справа Буковини була дещо інакшою. На її користь свідчив факт етнографічної спільності з українцями та кількісний склад населення. Згідно з переписом 1910 р., з 990 тис. населення Буковини українці становили 503 тис. і зосереджувались переважно на півночі, 273 тис. мешкало на півдні. Крім них, тут проживало 168 тис. німців, 36 тис. поляків та 10 тис. угорців.

Заселена українцями Північна Буковина межувала зі Східною Галичиною, де суспільно-політичне життя періоду світової війни було значно активнішим. У контексті дискусії з Австрійським урядом щодо питання про утворення Коронного Краю, галичани домагалися зарахування до нього, крім Східної Галичини та Північної Буковини як невід'ємної частини української території. Утворена Українською національною радою ЗУНР проголосила українську владу на всіх українських землях включно з Північною Буковиною (міста Чернівці, Серет, Сторожинець). Водночас ЗУНР не вдалося поширити свою фактичну владу на ці території з огляду на залучення її до поль- сько-української війни та у зв'язку з появою сильного конкурента в особі Румунії. Остання будувала свої претензії щодо Буковини на підставі укладеної угоди з Антантою 17 серпня 1916 р., за умовами якої Румунія як компенсацію за війну проти центральних держав отримає Семиграддя, Банат і Буковину. Хоча з правно-політичного погляду, претензії Румунії мали б утратити чинність уже після підписання останньою сепаратного миру в Бухаресті 7 травня 1918 р. з центральними державами. Народний комітет румунів Семиграддя та Буковини 6 жовтня 1918 р. проголосив прагнення до відновлення єдиної держави під владою румунської династії. І хоча утворений Український комітет Буковини проголосив приєднання до України, 27 жовтня Народні збори Буковини па засіданні в Чернівцях завдяки голосам румунів, поляків і німців відкинули рішення українців і проголосили бажання приєднати провінції до Румупії. Через місяць Збори ухвалили рішенпя про об'єднання назавжди в давніх кордонах аж до Черсмоша, Дслятина та Дністра. Були висунуті претензії практично вже на українські етнографічні землі. Це спричинило конфлікт як між військовими формуваннями румунської армії та армії ЗУНР на ГІокутті, так і на дипломатичному рівні. Справа майбутніх кордопів Румунії стала предметом зацікавлення ще напередодні початку роботи мирної конференції в Парижі. Варто зазначити також, що в румунських справах визначальним був не фактор румунсько-українського чи румунсько-росій- ського суперництва, а конфлікт із Королівством сербів, хорватів і словенців за володіння Банатом. Цс добре усвідомлювали західні політики. Питання про кордони Румунії було викладено па конференції в Парижі 1 лютого 1919 р. прем'єр-міністром Румунії Ж. Братіану. Стосовно території Північної Буковини, вимоги Румунії обґрунтовувались статтями згаданої угоди між останньою та Антантою. Румунські претензії доповнювала і ухвала Народних зборів, що виступили за приєднання до Румунії.

Однак, якщо питання про територіальну приналежність Бессарабії союзники розглядали як частину російського питання, то питання про приналежність Північної Буковини вони розглядали у комплексі питань про "австрійську спадщину". Українська дипломатія розглядала питання про Північну Буковину крізь призму розв'язання "українського питання", однак воно було окремою проблемою. Принаймні у вже згаданих

нотах української делегації у Парижі від 25 лютого та 18 квітня, присвячених переважно проблемі українсько-польського конфлікту, зазначалися факти румунської окупації української Буковини. Землі Буковини, що входили до Австро-Угорщини, стали предметом розгляду вже в травні 1919р., а 14 травня було затверджено зміст однієї зі статей майбутнього договору з Австрією, в якій, зокрема, зазначалось: "Австрія відмовляється на честь переможців та союзних держав від усіх своїх прав на Буковину, що не відійшла до Румунії". Висловили свої претензії стосовно Буковини і радянський уряд України на чолі з X. Раковським та Російська політична рада в Парижі. В цій ситуації Комітет із розгляду територіальних питань, що стосуються Румунії та Югославії, передав на розгляд Міністерств закордонних справ проект стосовно кордонів Румунії, котрий був ухвалений. Румунський прем'єр Вратіану 31 травня надіслав декларацію Конференції стосовно Буковини, в якій, повторюючи румунське бачення, яке задекларував ще на початку лютого, додав: "Румунія бере в свої руки відбудову провінції, гарантує безпеку і забезпечить кордони по Дністру від анархії, що загрожує великим просторам Європи. Це Румунія зробить військовим шляхом так як солідарна з спільними інтересами цивілізації". Однак питання щодо приналежності всієї Буковини залишалось відкритим. Зміна політичної ситуації у Центрально-Східній Європі пов'язана з послабленням "білих сил" у Росії, а також зростаюча анархія на території УНР та ЗУНР призвели в підсумку до того, що реальні шанси втримати Буковину та Бессарабію залишились лише у відносно сильної на той час Румунії. Поразка сил Денікіна восени

р. призвела до того, що було розв'язано питання про територіальну приналежність Буковини та Бсссарабії. З подання Франції 18 грудня 1919 р. було ухвалено остаточне рішення у справі Буковини. Підтвердивши рішення конференції від 1 серпня, союзники передали територію Буковини Румунії. Наприкінці 1919 р. Північна Буковина таки стала частиною Румунії. Бессарабію після поразки "білої Росії" також передали Румунії, згідно з рішенням Найвищої ради від 9 березня

р., в якому водночас було задекларовано право "майбутньої Росії" (небільшовицької — О. К.) на повернення Бессарабії. Велика Британія, Франція та Італія 28 жовтня ухвалили рішення про східний кордон Румунії, зарахувавши до и складу, вже без застережень, Бессарабію. І хоча це спричинило протест Радянської Росії та США, уже не мало жодних наслідків. Фактично дипломатична боротьба за Північну Буковину та Бессарабію завершилась на користь територіальних претензій Румунії.

Простежуючи розвиток міжнародного становища в контексті розв'язання східноєвропейських проблем, упадає в око відсутність єдності колишніх держав-союзниць щодо питань повоєнного устрою світу. Натомість, незважаючи на розбіжності, "українська політика" урядів держав Антанти не становила окремого елементу зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою російського, галицького, румунського чи польського питань. Вона опоссредковапо посідала помітне місце у тогочасній європейській політиці, залишаючись, на жаль, засобом не так стратегічного, як тактичного характеру.

8.6. Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки. Ризький мирний договір між Польщею та Росією та його наслідки для України

Після того, як 15 листопада уряд УНР покинув Кам'янець- Подільський, С. Петлюра, псрсбравшись до Варшави, взяв участь у розпочатих ще в жовтні переговорах із польським керівництвом про укладення українсько-польської угоди "хоч би й ціною значних територіальних поступок". Ці переговори швидко дали результати, хоча голова уряду УНР І. Мазепа неодноразово робив заяви про недопустимість розв'язання укра- їнсько-польських суперечностей коштом Східної Галичини. Українська місія у складі А. Лівицького, Л. Михайлова, В. Рі- пецького, П. Понятснка вже 2 грудня підписала угоду про встановлення українсько-польського кордону по річці Збруч, відмовившись, таким чином, від Східної Галичини. За цією угодою проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв'язуватися "польським урядом з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Так трапилось і навесні 1920 p., коли уряд С. Петлюри підписав із Польщею угоду про відмову від Галичини, що спричинило шалене обурення як галичан, так і Великої Британії. Інформацію про українсько-польську угоду члени лондонської місії отримали, як не дивно, з англійських друкованих видань та з міністерства закордонних справ Великої Британії, що не додало Україні авторитету. Обґрунтовуючи підписання договору, вчорашній прихильник єдності всіх українських земель, О. Шульгин писав: "Галичина була віддана полякам, по-перше, тому, що ці землі фактично вже були в руках поляків; по-дру- ге, тому, що галичани самі мріяли, щоб їх залишили в спокої бо сподівалися, що без нас виграють ліпше справу проти поляків у Лізі Націй; по-третє, серед важких обставин цією, і тільки цією ціною можна було визволити решту України, себто чотири п'ятих нашої території, і, нарешті, цим, і тільки цим можна було урятувати державу".

21 квітня 1920 р. міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі Л. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду. Умови угоди передбачали:

Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями зі сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

Кордони УНР встановлювали таким чином, що Річ Посполита, в обмін на визнання незалежності України, отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляпппя, Полісся.