Розділ 8. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЗУНР

Польща тим часом окупувала чимало українських земель — Лсмківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, усю Східну Галичину. Крім того, польська делегація на Паризькій мирній конференції прагнула офіційно закріпити за Польщею ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний для поляків та українців військовий договір, спрямований проти більшовиків. Щоправда, умови цього договору мали передбачати територіальні прагнення Польщі та їхнє узаконення. До" цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

8.5. Проблема державної приналежності Східної Галичини, Закарпаття та Північної Буковини в міжнародній політиці

Із завершенням Першої світової війни чимало українських земель звільнили від чужоземного гніту. Після того, як була утворена Національна Рада у Львові та 1 листопада 1918 р. влада перейшла до її рук, в історії українського народу розпочався період драматичної боротьби за свободу і незалежність. Оголились суперечності між Західною Українською Народною Республікою (ЗУНР) і Польщею, яка відродилась значною мірою завдяки задекларованому більшовиками принципу самовизначення націй та визнанню ними незалежності Польщі, а також підтримці правлячих кіл Франції та США. Маючи статус національних меншин і виборчі права, представники цих націй гуртувались навколо своїх національних центрів і чинили тиск на урядові кола США та Франції. В Англії їхні позиції були значно слабшими.

Відроджуючись, польська держава відразу висунула умову входження до її складу Галичини, Холмщини, Волині, висунувши територіальні претензії до іншої держави та ставши на шлях конфронтації й агресії. Карпатська Україна, котра перебувала у складі Угорщини, внаслідок її розпаду стала самостійною та проголосила в січні 1919 р. про своє рішення приєднатися до УНР.

Ідея побудови великої Польщі настільки заполонила голови тогочасних польських політиків, що вони висловлювали домагання не лише на українські землі, а й на землі білорусів, латвійців, литовців. Очевидним є той факт, що в регіоні, населеному багатьма націями, долі яких через історичні причини переплелись, існували суперечності між народами, які стали на шлях побудови власних національних держав. Серед них основними були такі: а) між латвійцями та німцями в Курляндії; б) між латвійцями і поляками на північному сході; в) між поляками та білорусами; г) між поляками та українцями на південному сході (та в Східній Галичині).

Яскравим прикладом агресивних настроїв Польщі та широкомасштабних територіальних придбань була резолюція, котру сейм ухвалив 10 лютого 1919 р. У ній зазначалося, що потрібно об'єднати в єдину польську державу землі, котрі входили до Польщі за Люблінською унією, тобто в кордонах 1772 р.

Войовничість польських політиків була одразу зреалізована у військових діях, що розгорнулись у Галичині влистопаді- грудні 1918 р. Звинувачення польської сторони українців у тому, що останні розпочали військові операції, видаються щонайменше неправдоподібними, хоча б з огляду на заяви міністра закордонних справ Польщі Ж. Василевського, опубліковані в краківських газетах наприкінці грудня. Констатуючи чеські домагання в Сілезії та українські на Галичину, він зазначав, що "Польща надзвичайно стурбована затягуванням дружніх взаємовідносин з Чехією. Щодо Української Республіки, з огляду на Львів, суто польське місто, і загалом Східну Галичину, де поляки у більшості й боряться за свої права, зараз не може бути мови про дипломатичні переговори з Українською Республікою. Це буде питання армії доти, доки не буде вирішене, і Польща готова захищати цю частину своєї території усіма доступними силами". Отже, вже в перші тижні польсько-українського конфлікту, який набув характеру військової сутички, польські офіційні кола заявили про свої територіальні претензії стосовно ЗУНР та неможливість дипломатичного шляху розв'язання проблеми. Зухвала поведінка новоутвореної польської держави була зумовлена підтримкою урядових кіл Франції та СІЛА. Заслуговує на увагу твердження англійського прем'єра, що "утворення великої Польщі відповідало французькій політиці... Кілька мільйонів українців, литовців, білорусів, включених до складу Польщі, означало відповідно посилення східних кордонів Франції". Таке зміцнення Франції не було на руку Англії в їхньому суперництві на континенті. Тому англійський уряд в особі Ллойда Джорджа підтримував ідею існування східногалицької республіки. Прагнучи запобігти активним діям поляків у Східній Галичині, англійський уряд 8 листопада 1918 р. надіслав представництву Польського національного комітету в Лондоні ноту, в якій зазначалось, що "будь-які дії Польщі з випередження рішень мирної конференції щодо Східної Галичини англійський уряд розглядатиме як дуже не бажані". Таку позицію підтримував Ллойд Джордж і надалі. Однак переважала тенденція до створення зі Східної Галичини незалежної як від Польщі, так і від України, держави.

Офіційний Вашингтон погоджувався па існування польської державності в етнічних кордонах, задовольняючи прагнення білої Росії, причому про незалежність України не могло бути й мови. Р. Лансінг висловлювався за те, щоб передати Східну Галичину Польщі до остаточного врегулювання Лігою Націй східногалицької проблеми.

Отже, напередодні мирної конференції країни Антанти та СІНА не мали взаємоузгодженої концепції щодо "українського питання". Невизначеність стосовно східпогалицького врегулювання відображала суперечності між СІЛА, Великою Британією і Францією, котрі виникали на ґрунті конкуренції в регіоні. Водночас це питання набувало статусу міжнародної проблеми, а не внутрішньопольської, пов'язаної комплексом факторів східноєвропейського регіону.

Українсько-польські взаємовідносини стали предметом обговорення серед політиків Антанти і були зараховані до питання "австрійської спадщини". 9 січня 1919 р. керівник інформаційного бюро у Відні, створеного для збирапня інформації про народи Австро-Угорщини, американський професор А. Ку- лідж повідомили про одержану пораду у справі Східної Галичини, яка полягала в тому, щоб укласти перемир'я між поляками й українцями, а питання про кордони розглядатиме конференція. Очевидно, що західна дипломатія прийняла цю концепцію, бо вже наприкінці січня 1919 р. до Львова "прибула комісія держав Антанти на чолі з французьким генералом Ю. Бартелемі. До її складу входили представники Франції, Англії, Італії, СІЛА. Під час поїздки до Львова генерал Бартелемі намагався схилити своїх колег до думки про створенпя сильної польської держави за умови розв'язання її суперечностей з "великими і малими сусідами на її користь". Перебуваючи у Львові, комісія Бартелемі не поспішала налагоджувати контакти з керівництвом ЗУНР. Лише 22 лютого вона звернулась із пропозицією до військового командування ЗУНР (Начальної команди) припинити військові дії на українсько-польському фронті й обговорити питання перемир'я. Мсту і завдання союзницької делегації було викладено у листі, з яким генерал Бартслемі звернувся до уряду ЗУНР: "Уряд повинен ще раз урочисто декларувати, що він має намір покласти кінець дальшому кровопролиттю головно для того, щоб мати змогу спрямувати всі свої сили проти справжнього ворога — більшовизму. Саме тому ми готові укласти перемир'я на час, доки мирна конференція визначить остаточні кордони між Україною і Польщею".

Переговори, котрі мали негайно розпочатись, обіцяли бути довгими та безплідними. Це влаштовувало поляків, оскільки щоденно наближався докорінний перелом у співвідношенні сил, пов'язаний із прибуттям до Польщі з Франції військових частин під командуванням генерала ІО. Галера. Окрім цього, поляки домагалися передислокації з-під Одеси 4-ї дивізії генерала Л. Желіговського до Східної Галичини.

Делегація Бартелсмі відбула до Ходорова 27 лютого для зустрічі з Головою Директорії Симоном Петлюрою, котрий прибув до Начальної команди. Тема, перебіг розмови між С. Петлюрою та французькою делегацією маловідомі, однак сам факт ведення "подвійної" гри як із боку французів, так і з боку українців дивує. Коли було розпочато спробу досягнення компромісу, в українських колах думки у цьому питанні поділилися.

Бачачи неспроможність українців і поляків дійти згоди, І комісія Бартелсмі запропонувала укласти перемир'я на умовах, які, зокрема, передбачали проведення демаркаційної.лінії від Бугу через Кам'янку-Струмилову до Бірки на південний захід від Миколаєва вздовж залізниці Львів — Стрий до Карпат, на схід від Дрогобича. Цс означало передання полякам нафтоносних районів, па що українська сторона, безумовно, не могла погодитись.

Під час переговорів про полагодження українсько-польського перемир'я серед членів комісії — представників різних держав — виникли суперечності щодо питання Східної Галичини. Член польської делегації па переговорах, секретар І. Падерев- ського Щспановський повідомляв: "На підставі огляду поведінки полковника Сміта та інших англійців я прийшов до висновку, що англійські представники мали інструкції для створепня можливості існування української держави, а відомості про втечу Директорії з Києва викликали у них відчутне занепокоєння. Це пояснюється нерозумінням більшовицьких підвалин цього руху, а можливо, і тенденцією Англії до роздроблення Європи. Справа східних кордонів Польщі уявляється мені не тільки як проблема політична чи суспільна, але для Франції і Англії як проблема фінансова. Пропозиція про прийняття Польщею більшої частини державних боргів Росії, які вона винна Франції і Англії (можливо без відома Америки), якщо вона дістане великі територіальні здобутки, може мати вирішальне значення".

Отже, питання про повернення боргів колишньої Росії було таки актуальним, якщо країни Антанти ставили його перед новоутвореними державами. Його розв'язання сприяло вирішенню багатьох територіальних проблем. Не варто відкидати того, що уряд Англії мав у Східній Галичині значні фінансово- економічні інтереси. Її капіталовкладення в нафтову промисловість Галичини становили 10 125 тис. фунтів стерлінгів і перевищували французьку та бельгійську частки.

Діяльність місії генерала Бартелемі позитивно вплинула на поширення повної інформації про події та процеси, що відбувалися в цьому регіоні. Не досягнувши успіху в розв'язанні українсько-польського конфлікту, вона виявила розбіжності у поглядах на місце і роль українців серед союзників.

Нове загострення українсько-польського конфлікту надто турбувало французькі офіційні кола. Ще 12 березня французький дипломат Ж. Камбон висловив думку, що потрібно "негайно надіслати до Польщі для захисту Львова від українців союзницькі війська". 17 березня питання українсько-польської війни за Східну Галичину обговорювали на засіданні Найвищої військової ради під керівництвом маршала Фоша. Під час дискусії міністр закордонних справ Франції Пішон запропонував новий проект перемир'я, за яким нафтові родовища мали відійти ЗУНР, що, на його думку, переконало б українців припинити збройну боротьбу. З ним погодилася більшість присутніх та категорично проти виступив Фош, заявивши, що Львову загрожує величезна небезпека через облогу українців, і його падіння спричинить кризу польського уряду. Це загрожуватиме краєві анархією, бо він оточений із трьох боків ворогами: німцями, більшовиками та українцями. Тому, на його думку, варто було розпочати негайні дії, бо Антанта та союзні уряди не можуть більше не реагувати на цю велику небезпеку, яка загрожує Польщі. Він пропонував надіслати до Львова допомогу, перевезти туди польські частини з Одеси, а якщо дозволить ситуація, вислати також один із польських полків уфрапції. Лише завдяки супротиву англійського прем'єра Ллойда Джорджа, котрого підтримав американський президент Вільсон, вдалося уникнути військового втручання Антанти.

Найвища рада 19 березня, розглянувши справу перемир'я, вирішила закликати обидві сторони припинити військові дії на лінії фронту. Вона заявила, що "готова вислухати обидві сторони у справі територіальних претензій і бути посередником в Парижі між українською і польською делегаціями, або через посередництво іншої репрезентації, яку обидві сторони захочуть вибрати у справі переміни завішання зброї на перемир'я".

За повідомленням Українського пресового бюро, 27 березня у Хирові відбулося засідання української та польської делегацій у справі перемир'я. На ньому від союзників були присутні генерал Керпан та капітан Еваль (СІЛА). Українську сторону представляли генерал Гембач, підполковник Фідлер, майор Долежаль, поручик Малецький та державний секретар закордонних справ М. Лозинський. Польська делегація працювала у такому складі: полковник Кулінські, майор Маріянські, капітан Розвадовський, поручик Короткевич, граф Скарбок. Під час зустрічі полковник Кулінські заявив, що Польща готова укласти перемир'я, але за умови, що українська сторона через три дні після припинення військових дій заявить, що пристає на умови, висунуті комісією Бартелемі наприкінці лютого: лінія Бугу, Гнилої Липи, Лімниці. Звичайно, такі умови українці не могли прийняти, і тому заявили, що залишаються на позиціях депеші союзників, яку надіслала українцям і полякам конференція від 19 березня.

Оскільки лише уряд ЗОУНР був повноважним вирішувати справу Галичини, то він і сформував Надзвичайну Українську делегацію на Мирну конференцію у складі трьох осіб: доктора М. Лозинського — голови делегації, державного секретаря закордонних справ полковника Д. Вітовського, секретаря делегації О. Кульчицького — державного секретаря закордонних справ. До приїзду української делегації до Парижа Найвища рада утворила комісію з польських справ у складі голови — англійського генерала з Півдснно-Африканського союзу Люїса Боти, американця доктора Бовіана, доктора Лорда та полковника Бмбика, французьких генералів Ле Ронда і Ле Гранда та італійців Бромольо і Псрголані. Комісія розпочала роботу 10 квітня 1919 р. в Парижі. Надзвичайна Українська делегація прибула до Парижа в травні, але це не означало, що справа Галичини стояла на місці. Ще 17 березня українська делегація надіслала телеграму Вільсонові з проханням про підтримку.