Розділ 8. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЗУНР

Польська сторона продовжувала досить зухвалі дії супроти українців. На одному зі засідань президент Вільсон зачитав листа від Падеревського. Лист завершувався проханням до союзників надіслати колективну ноту Українській раді в Києві з вимогою вийти з Галичини і припинити набіги на польську територію. Також пропонувалось надіслати до Варшави союзницьку комісію, щоб вивчити ситуацію і забезпечити польський уряду артилерією і набоями для німецьких гвинтівок. Водночас, на думку британського прем'ра, будь-яке звернення до Києва мало б супроводжуватись аналогічним зверненням до поляків, щоб вони утримувались від набігу на спірні території, як приклад, на Східну Галичину.

Акцентуючи на боротьбі з більшовизмом у Галичині, Падерев- ський свідомо вводив в оману союзників. Адже це відбувалося саме тоді, коли українські армії боронили кордони Галичини, провадячи криваві й запеклі бої з військами більшовиків.

Доволі цікавою є оцінка ситуації Ллойд Джорджем щодо чинника більшовицької загрози в Європі від Східної Галичини: "Проблема Галичини постійно призводила до прикростей. Однак винуватцями постійних клопотів були не більшовики, а польська агресія".

Тим часом польська дипломатія наполягала на передислокації з території Франції шести дивізій генерала ІО. Галл ера з метою її задіяння у "боротьбі з більшовиками". На початку квітня Найвища рада в Парижі все ж вирішила надати дозвіл на її передислокацію до Польщі, з умовою використати її лише проти більшовиків. Показовим у контексті намірів Польщі щодо Галичини став виступ у Львові ЗО квітня 1919 р. генерала Галл ера: "Як птахи прилетіли з чужини сюди, щоб у цім місці звити гніздо, з якого полинемо далі на Схід, щоб здобути для нашої батьківщини такі границі, які їй мусять бути признані". Найвища рада надіслала Галлерові телеграму негайно залишити Галичину, але він не звернув на те жодної уваги.

Прагнучи припинити польсько-український конфлікт, комісія Боти ще до приїзду польської та української делегацій підготувала проект перемир'я з 13 пунктів. Його зміст полягав у скороченні воюючих армій до 20 тис. осіб, щонайменше на час роботи конференції. Пропонувалось провести тимчасову демаркаційну лінію Львів — Сокаль (так звана лінія Боти). При цьому території на захід від цієї лінії з містом Львовом мали відійти до Польщі. Нафтоносні райони, за які виникали суперечності під час роботи комісії Бартелемі, мали залишитись під контролем українців. На перший погляд, умови були досить вигідними для обох сторін, з огляду на їхнє прагнення до перемир'я. Водночас Польща за допомогою армії Галл ера розпочала наступ на українському фронті, поспішаючи захопити нові території. У відповідь на агресію українська делегація звернулась 30 квітня 1919 р. з нотою протесту до мирної конференції. Того ж дня було скликано екстренне засідання Ради Чотирьох під головуванням В. Вільсона, на яке офіційно запросили українську делегацію. Це було подією надзвичайної ваги. Вперше українська делегація на офіційному рівні отримала доступ на засідання конференції. Це був акт визнання укра- І їнського уряду як фактичного уряду України (де-факто).

Тим часом, намагаючись підвести правову основу під свою агресію, польська дипломатія зреалізувала ще один проект підриву авторитету України. 24 травня у Варшаві було укладено тимчасову угоду між Падеревським та Б. Курдиновським, який виступав від імені українського уряду, про тимчасову демаркаційну лінію по річках Збруч — Стир. Текст угоди привіз до Парижа І. Падеревський і 26 травня передав конференції. У ній висловлювалось обопільне бажання сторін жити у мирі та добросусідстві. Однак не ця позиція угоди спричиняла шквал обурення української громадськості. У першій статті заявлялось: "Український уряд не відчуває себе повноважним у цей час вирішувати долю Східної Галичини і заявляє, що він відмовляється від усіх своїх прав до цієї провінції". Це спричинило не лише обурення, а й сум'яття української делегації. Річ у тім, що "відмова від прав на Східну Галичину" означала б підтвердження звинувачень у відсутності єдності в українській делегації. Крім цього, давала б полякам дипломатичну перевагу, мовляв, домовленості про укладення перемир'я досягнуто між українцями і поляками без сторонньої допомоги і тим самим підтверджено права поляків на Галичину і Волинь та "незацікавленість" (сіізіпіегезтепі) українською стороною Східною Галичиною та Волинню. Факт підписання такої угоди був сильним ударом по позиціях української делегації. Як згодом стало відомо, Курдиновський був висланий до Варшави колишпім міністром Мацієвичсм тільки з інформаційним завданням. Висилапня Курдиновського відбулося під час зміни кабінету. Мацієвич перебував тоді поза місцем осідку уряду і не був з ним у зв'язку. Тому про місію Курдиповського не був поінформований ані кабінет, ані Директорія. Сам Мацієвич не прив'язував до місії Курдиновського ніякого вагомішого значення, виходячи з того, що Курдиновський має завдання зорієнтуватись у відносинах і не може без згоди уряду укладати будь-яких договорів.

З 28 травня по 18 червня проблему Галичини розглядали Рада Чотирьох та комісія у польських справах на чолі з Жюлем Камбоном. Польська дипломатія продовжувала закулісні інтриги, а ІО. Пілсудський договорився до того, що польська агресія має оборонний характер. Ці його заяви опублікували 5 червня паризькі часописи. З середини червня питання розглядала Рада Десяти.

Щоб "забезпечити майно і особи від небезпек більшовицьких банд, 25 червня Найвища Рада уповноважила сили польської республіки вести операції аж до річки Збруч". В основу рішення були покладені резолюції, котрі запропонував держсекретар США Лансінг:

"1. Польський уряд уповноважено окупувати військовими силами Східну Галичину по річку Збруч.

Польський уряд уповноважено застосувати свої польські сили, включаючи армію Галл ера для цієї окупації.

Польський уряд уповноважено встановити в Східній Галичині цивільне управління під мандатом головних союзних і асоційованих держав, яке повинно забезпечити, наскільки це можливо, автономією цю територію і політичні, релігійні і особисті свободи громадян.

4. Цей мандат буде діяти й надалі до наступного самовизначення жителів Східної Галичини відносно їх політичної приналежності".

На такс рішення Найвищої ради українська делегація відповіла потою. В ній висловлювалось обурення такими діями союзників, які своїм рішенням порушили цілісність Української держави.

Розгляд діяльності української делегації наштовхує на висновок, що через зовнішньо міцпу і єдину оболонку проглядалися ознаки розколу, про що свідчать не лише документи міністерства закордонних справ УНР, а й ставлення урядів та громадськості інших держав до України. Підтвердженням цього можуть бути слова керівника російського департаменту міністерства закордонних справ Франції. Характеризуючи українську зовнішню політику, він заявив В. Панейкові: "Не можу піяк зрозуміти цієї Вашої української політики. В'яжетесь таки з другорядними державами, як Польща й Румунія, платите їм безцінними територіями — Галичиною, Холмщиною, Волинпю, Буковиною, Бсссарабією, коли, тим часом, входячи в федерацію з росіянами, ви всі ті провінції можете при собі задержати".

Використовуючи суперечності між Наддніпрянщиною та Наддністрянщиною, польська дипломатія провадила подвійну гру. Вона налаштувала Петлюру до співпраці з Денікіним і водночас прагнула налагодити з останнім союзні стосунки, спрямовані проти "українського сепаратизму". Навіть Англія, котра не була схильна до ідеї побудови Великої Польщі, визнала український уряд за духом наближеним до більшовицького. Крім цього, важко було говорити про будь-яке визнання уряду, котрий провадив боротьбу "без території", постійно змінюючи перебування. Союзні держави Заходу стали на шлях визнання самостійності Фінляндії, Балтійських держав, Польщі— на шлях змови з більшовиками. "Лише Україна виявилась стараннями в Яссах скомпрометована і не була своєчасно підтримана Європою, як були підтримані Польща й Балтійські народи. Якщо вона потрапила до рук більшовиків, то вона за це подвійно падає на помилки, зроблені "білими" 1918—1919 рр.".

Ідеологічні розбіжності усередині делегації призвели врешті до реальних кроків обидвох сторін. Переконання В. Панейка та його поради Є. Петруїпевичу про необхідність налагодити співпрацю з Денікіпим і Колчаком привели в листопада 1919 р. до укладення договору між УГА та Добровольчою армією, за умовами якого уряд ЗУНР зобов'язувався переїхати до Одеси, а УГА перейти па бік Дсиікіпа. І хоча Петрушсвич віддав під суд командування УГА за такий вчинок, все ж 17 листопада між УГА і Добровольчою армією було укладено нову угоду, котра в принципі повторювала попередню.

Тим часом, 8 грудня 1919 р. з'явилась "Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі". Лінія кордону проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуск, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі на захід від Перемишля до Карпат. Отже, поступово союзники підходили до розв'язання польсько-україпської суперечки значпою мірою внаслідок відступу і невдач українського уряду в державі та були на боці Польщі.

Закарпаття і Північна Буковина, як частина етнографічних земель України, також стали предметом розгляду на мирній конференції у Парижі. Наявність у містах і селах Закарпаття Українських січових стрільців та інших з'єднань активізували процес національного відроджспня. Розпад Австро-Угорщини та припинення війни зумовили утворення у деяких містах Закарпаття народних рад. Більшість із них відразу стала на позиції єдності Закарпаття з Україною. Цс підтвердили Всенародні збори делегатів від міст і сіл Закарпаття, котрі відбулися 21 січпя 1919 р. у м. Хусті. Збори одноголосно підтвердили волю Закарпаття до злуки з Українською Народною Республікою.

Справа державної приналежності Закарпаття вперше була заявлена перед Найвищою Радою б лютого 1919 р. На засіданні справу представляв соратник і помічник Т. Масарика Б. Бе- неш, який посилався на рішення американських русинів. Питання було негайно погоджене і передане до підкомісії у чехословацьких справах для встановлення кордонів між Угорщиною та Карпатською Україною, котрі були визначені вже 8 травня. Встановлення ж розмежування між Чехословаччиною та Карпатською Україною передавалось на вирішення цим двом державно-політичним утворенням.

Водночас на конференції в Парижі до вирішення справи приналежності Карпатської України долучилась українська делегація. Після слухання виступу Е. Бенеша б лютого 1919 р. українська делегація висловила своє бачення цього питання: "Ми довідались, що кілька зацікавлених держав задумали створення бар'єру, який розтягнеться від півночі на південь, об'єднуючи разом Польщу, Чехословаччину і Румунію. Водночас між Чсхословаччиною і Румунією міститься частина Української Республіки, яка належала до цього часу Угорщині... Делегація Української Республіки, виступаючи від імені свого уряду, заявляє, що народ український ніколи не допустить відокремлення цієї території Української Республіки. Домагаючись комітетів Марамарош, Угош, Берегово, Ужгород, Зем- плен, частину Шепезу, український уряд виходить з того, що: