Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

До середини травня 1917 р. Українська Центральна Рада сформувала свої вимоги щодо розширення самоврядування. Для впровадження в життя цих вимог до Петрограда відбула українська делегація на чолі з В. Винниченком, яка представила члену Тимчасового уряду князеві К. Львову меморандум із дев'яти вимог:

Визнання автономії України.

Гарантії допущення України на майбутні міжнародні конференції з метою об'єднання українських земель, які входили до складу імперії Габсбургів, із землями Східної України.

Прийняття українського спеціального комісара при Тимчасовому уряді.

Призначення спеціального комісара Тимчасового уряду в Україні.

Дозвіл організувати українські частини в лавах російської армії.

Легалізація українського шкільництва.

Призначення українців та україномовних осіб на урядові посади в Україні.

Надання коштів з державної скарбниці для розвитку української культури, яка тривалий час була під гнітом старого режиму.

Повернення зі заслання й ув'язнення українців, у тому числі громадян Галичини, які перебували в військових таборах.

Тимчасовий уряд неохоче йшов на переговори з посланцями від Української Центральної Ради. З властивим йому гумором, В. Винниченко так описує переговори, мотиви, через які члени комісії відмовляли в задоволенні майже всіх вимог делегації, особливо щодо автономії України: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристалися і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, зі шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна.

Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край".

Делегація повернулася до Києва практично ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 р. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Цей меморандум став предметом тривалих дискусій між делегацією Центральної Ради і Тимчасовим урядом. Отримавши категоричну відмову в наданні автономії, Центральна Рада 3 червня винесла резолюцію, в якій, зокрема, йшлося: "...Тимчасовий уряд свідомо пішов проти інтересів трудового народу України і всупереч ним же проголошеному принципу самовизначення народів. Через це збори Центральної Ради визнають необхідним: приступити до закладання підвалин автономного ладу в Україні...".

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда терміново прибула до Києва делегація від Тимчасового уряду у складі трьох міністрів — Керенського, Терещен- ка, Церетелі. З великим небажанням вони все ж таки визнали право України на автономію, але не згадавши про неї й словом. Погодилися вони й із тим, що Центральна Рада виробляє особливий статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів "сепаратистським" прагненням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані. Тоді 16 липня 1917 р. Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Варто зауважити також те, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду чисельний склад Центральної Ради змінився. До неї увійшли представники різних політичних та громадських організацій і представники національних менше, що проживали в Україні. Тепер кількість її членів становила 822 особи.

Розроблений Центральною Радою досить поміркований "Статут Вищого Управління України" уряд Керенського все ж не затвердив. Натомість було запропоновано "Тимчасову інструкцію...". Ця інструкція значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі:

Генеральний Секретаріат має призначати Тимчасовий уряд на пропозицію Центральної Ради.

Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній — Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без півпічних повітів). Іпші українські губернії — Харківська, Херсонська, Катерипо- славська й Таврійська — управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажанпя про приєднання до України.

Зменшувалася кількість геперальпих секретарів (узагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ).

До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.

РІавіть такий документ був сприйнятий прихильно українськими політиками. Тому, коли Тимчасовий уряд видав декларацію про самоврядування в Україні, жодним словом не згадуючи про автономію, В. Винниченко зауважив: "Ми на це згодились, хай тішаться, що ніби не дали автономії. Нам не слова були потрібні, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цієї декларації Україна мала окреме управління, окремий уряд, а це і була та автономія, від якої так ховались три міністри (йдеться про міністрів-кадетів Тимчасового уряду — О. К.у) Даючи оцінку результатам переговорів, М. Грушевський зазначав: "Те, що пропонувала Центральна Рада Тимчасовому уряду ще в квітні, ...лише перед лицем всеросійської розрухи було оцінено відповідно".