Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

Як свідчать опубліковані матеріали МЗС Великої Британії, П. Багге, вивчивши ситуацію в Києві, погодився з Ж. Табуї утому, що: "з огляду на австрофільські тенденції більшості українського уряду, котрі можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР".

Водночас із визнанням України Францією та Великою Британією спостерігається коливання зовнішньополітичного курсу українського уряду. З незрозумілих, на перший погляд, причин він почав переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про укладання сепаратного мирного договору у Бресті. Приймаючи дипломатичних представників Антанти, Рада Міністрів УНР надсилає 10 січня 1918 р. ноту до урядів усіх держав. У цьому документі було викладено основні напрями зовнішньої політики УНР і задекларовані такі вимоги щодо проголошення миру:

Політика УНР буде спрямована на завершення війни та примирення всіх воюючих держав.

Мир має бути справедливим і забезпечити всім народам, великим і малим, однакові права у виявленні права на самовизначення.

Законний уряд України все ще утримує єдиний фронт власними силами і представляє Україну на міжнародній арені, а тому має бути запрошеним і брати участь у всіх міжнародних форумах і мирних конференціях. .

У цій же ноті було задекларовано неприйняття Раднаркому як загальноросїйського уряду та легітимності його рішень для вільних республік. В одному з пунктів ноти уряд УНР залишив можливість утворення нової федеративної Російської Республіки, але це було неможливо, власні інтереси мають представляти самі республіки.

Водночас Україна продовжувала вести активні мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною, що всіляко заохочував Берлін, щоб ліквідувати Східний фронт і розв'язати питання про забезпечення продуктами та іншими матеріалами.

Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.

Тим часом до Ясс, де перебувало командування об'єднаних союзних військ Півдня Росії, було відправлено українську делегацію, до якої увійшли, зокрема, А. Галіп та Є. Голіцин- ський. 18 січня 1918 р. вони провели зустріч із представниками Франції, Великої Британії, США та Італії. На закиди європейців щодо причин ведення переговорів у Брест-Литовську українські представники заявили: "Не маючи армії, будучи неспроможною продовжувати війну, Україна змушена вести мирпі переговори. Вимоги миру поширені серед українського населення, тому уряд Ради (Центральної — О.К.) не міг би протистояти цьому, особливо, якщо більшовики укладуть мир з Австро-Угорщиною і Німеччиною...".

До урядів держав Антанти було висунуто ще декілька вимог, а саме:

Визнання незалежності України та призначення своїх представників (Україна вже була формально визнана на той час — О.К.).

Фінансова підтримка українського уряду.

Можлива підтримка Антантою промисловості України.

Вислухавши вимоги української делегації, союзники висунули низку вимог, виконання яких могло наблизити офіційне визнання та надання допомоги Україні:

Україна має запевнити їх у тому, що навіть якщо вона й не робитиме фінансових видатків на війну, однак не укладатиме сепаратного миру.

Український уряд має зрозуміти, що він тоді вступив у відносини з нашим ворогом.

Влада має бути організована за сприяння військової місії союзників, збройних сил, які могли б не лише гарантувати порядок усередині країни, а й представляти її незалежною від атак із-поза її меж.

Український уряд має налагодити взаємозв'язки з іншими автономними урядами.

Український уряд має полегшити постачання Румунії та забезпечити регулярне залізничне сполучення.

Французький представник додав, що він уповноважений визнати незалежність України та готовий зробити це негайно після відповіді української сторони, яка задовольнить його. Такої відповіді не було. Обізнаність українського уряду з цими вимогами підтверджують і українські джерела. Однак він продовжував вести переговори з Німеччиною, відкинувши можливість отримати фінансову, військову допомогу та й, врешті, офіційне визнання України.