Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

Отже, питання самовизначення України, як державно - політичного утворення, трансформувалося з ідеї автономії в оновленій Російській Федеративній Республіці на вимогу відокремити Україну в самостійну державу.

Ідея самостійності України формувалась під впливом внутрішньо - та зовнішньополітичного чинників. Утворення на території Російської імперії національних органів управління актуалізувало проблему самовизначення національно - політичних утворень. Українські політичні кола шукали шляхів зближення з іншими державами, щоб гарантувати безпеку держави та знайти союзників в обороні України від більшовицьких армій, які провадили окупаційну політику стосовно останньої.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свої вплив та авторитет, бо більшість населення України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Звичайно, Центральна Рада швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-німецькими військами. Але не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє невдоволення. Німецька сторона небезпідставпо вважала себе ошуканою, оскільки доволі швидко стала зрозуміла неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов'язання про постачання Німеччині й Австрії "лишків" продовольства. Більше того, командування окупаційних сил вирішили діяти на власний розсуд. Уже 6 квітня Головнокомандувач німецькими військами фельдмаршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву селянами всієї землі, а згодом — наказ про введення військово-польових судів для українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної української дивізії Центральної Ради — "синьожупанників". І хоча Центральна Рада робила спроби заперечити накази Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів, вони виявились малоефективними. Центральна Рада спромоглася доручити: "1) Міністрові земельних справ оповістити всю людність України, про втрату сили наказу фельдмаршала Айхгорна; 2) Міністру закордонних справ Скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого дотеперішнього самовільного втручання німецько-ав- стро-угорських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні; 3) Голові Ради Народних Міністрів зробити відповідну заяву-ноту берлінському урядові в справі цього наказу". Це фактично поодинокі протести Центральної Ради, сили якої невпинно танули. Передчуття близького фінішу прискорили прийняття важливих державних документів: на останньому засіданні, 29 квітня, було ухвалено конституцію УНР, змінено земельний закон і обрано М. Гру шевського президентом УНР.

Однак цей рішучий крок виявився запізнілим. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальностей став великий український поміщик, колишній царський генерал — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її політичного та соціального розвитку. Закономірною стала зміна зовнішньополітичних пріоритетів України та їхнє практичне втілення.

Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність урядів Української Центральної Ради, можна виділити такі тенденції:

Становлення зовнішньополітичних відносин України з іншими державами пройшов неофіційний, напівофіційний та офіційний періоди існування.

Розвиток британо-українських і фраико-українських відносин 1917— початку 1918 р. свідчить про відсутність у зовнішньополітичній доктрині Великої Британії та Франції чіткої позиції стосовно "українського питання". Самі українські політики не бачили у цих відносинах стратегічної мети, а орієнтувалися па ідею автономії та нейтралітету.

Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється, з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого — відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради визначалися низкою чинників міжнародного характеру. У цей період спостерігається зародження ідеї різновекторної дипломатії, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального миру та захисту своєї держави від агресії більшовицького режиму. Ця ідея втілилась в. укладенні Україною Брестського мирного договору з державами Четверного союзу.

7.3. Зовнішньополітична діяльність Української Держави П. Скоропадського

Зміні політичної влади в Україні передувала складна дипломатична робота різних груп. Створена в Києві з представників правих кіл Українська народна громада налагодила тісні контакти з партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земольних власників. На нараді за участю представників німецького та австрійського військового командування було заявлено про неможливість подальшої продуктивної співпраці з Центральною Радою. Окупаційним формуванням потрібен був твердий порядок, тому ухвалюється рішення, що влада мусить бути диктаторською, без народного представництва. Було розроблено план заміни владної еліти. Наприкінці квітня стало зрозуміло, що представник німецького командування генерал Ґренер дасть "добро" на переворот тоді, коли буде забезпечено:

а) визнання всіх умов Брестського миру;

б) усунення від влади Центральної Ради;

в) відкладення Установчих зборів до "повного заспокоєння" України;

г) підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупаційних властей;

ґ) забезпечення вільної торгівлі;

д) відновлення права власності на землю й великих маєтків за умов обов'язкового викупу селянами наданої їм землі;

е) оплату військової допомоги Україні.

Командування дало зрозуміти бунтівникам, що безпосередньої участі в перевороті не братимуть, а підтримають гетьмана тільки після його обрання. Водночас "перехід влади" відбувся під пильним оком німецьких збройних формувань.

Досі доволі дискусійним залишається питання ставлення до гетьманського перевороту з боку різних політичних партій та й самого гетьмана. Як засвідчують документи для П. Скоропадського, гетьманська посада стала не так бажаною, як вимушеною. Водночас відразу по прийнятті гетьманства він узявся за активну державотворчу діяльність.