Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

Урядова криза в Петрограді, яка завершилася відставкою чотирьох міністрів-кадетів через питання української автономії, дещо змінила погляди західних політиків, зокрема посла Ве,- ликої Британії у Росії Д. Бюкенена, на український визвольний рух. Українсько-російська суперечка, що розгорнулась у липні 1917 р., дала йому підстави надіслати повідомлення до Форін Офісу, в якому, зокрема, йшлося: "українське питання" розглядається не стільки з мілітарної (військової), як з політичної точки зору, це страх, що приклади Фінляндії і України можуть призвести до нових криз (у Росії — О. К.)''.

Пов'язуючи відставку кадетів з українським питанням, Бюкенен принагідно звертає увагу на відсутність підтримки кадетів у Тимчасовому уряді. З цього приводу він занотував у щоденнику: "Терещенко і Церетелі щойно повернулися з Києва з проектом угоди з Радою стосовно врегулювання "українського питання". Кадети відкинули цей проект на тій підставі, що в разі його затвердження уряд України узурпував би права Установчих Зборів".

"українська проблема", як засвідчують численні матеріали, доволі швидко стала предметом зацікавлення західних політиків. Питання української автономії порушувалося під час відвідин Києва у липні 1917 р. представником проекту Велін- гтон-Хауз, британським професором Парссом, який зустрічався з провідними діячами українського національного руху, зокрема, М. Грушевським. Об'ємний звіт про своє перебування він передав через Бюкенена у Форін Офіс. У звіті Парес підсумовує, що українські цілі визначаються як бажання національної автономії у межах сфедерованої Російської Республіки.

Ця інформація для Форіп Офісу мала визначальний вплив і на формування поглядів Бюкенена щодо України. Спостерігаючи стабільну ситуацію в Україні, британський представник звернув увагу на це, як на надію врятування Росії, де ситуація набувала щораз виразніших ознак дестабілізації. Нестабільність була настільки відчутною, що дала підстави Бюкененові надіслати восени 1917 р. застережну телеграму британському консулові у Києві: "Зважаючи на непевне становище тут, ви повинні зробити все для того, щоб завадити будь-кому з англійців їхати в Петроград, оскільки британці стали тут об'єктом претензій"-

Федералістські настрої українських національних сил привели їх до скликання 23—28 вересня 1917 р. з'їзду представників національностей колишньої Російської імперії. До Києва прибули литовці, латиші, естонці, грузини, татари, білоруси, молдовани, донські козаки, буряти, євреї. Всі вони, за винятком представника Литви, висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави.

Щоправда, навіть обмежена Тимчасовим урядом діяльність першого українського уряду викликала занепокоєння певних кіл російської демократії. Не знайшовши кращого варіанта, у Петрограді ухвалюють рішення викликати найзатятіших членів Генерального Секретаріату до столиці, де й заарештувати, а потім без церемоній розігнати в Києві Центральну Раду, на чому й завершити гру в демократію. Нічого не знаючи про ці підступні плани, запрошені виїхали до столиці, але там уже порядкували інші сили — більшовицький уряд — Рад- нарком.

Нестабільність у Росії, функціонування більш сталих національних державно-політичних утворень, серед них і України, призвело до того, що Антанта нав'язала стосунки з новоутвореними республіками. Листопадові події 1917 р. в Росії стали цілковитим шоком для західпих держав і зумовили їхнє зближення з урядом У HP.

До часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об'єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для інших держав. Це пояснювалось зайнятістю політиків Антанти проблемами війни. Важливим був чинник збереження дієвого фронту проти держав Четверного союзу. Очевидно, намагання утримати фронт стало визначальним у налагодженні відносин Великої Британії та Франції з українським урядом.

Після захоплення у Петрограді влади більшовиками Українська Центральна Рада приймає 20 листопада 1917 р. Третій Універсал, проголосивши ним створення Української Народної Республіки. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Кубань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли б швидше примиритися Німеччина та Австро- Угорщина.

Третій Універсал декларував дуже широке коло різноманітних політичних і соціальних прав та свобод. Надзвичайно важливим було становлення української державної території та кордонів України, включивши до її складу також Катеринославську, Харківську, Херсонську та частину Таврійської губерній (без Криму). Йшлося й про можливість приєднання до України на основі волевиявлення населення етнографічно українських Курщини, Вороніжчини, Холмщини й низки сусідніх губерній та областей, де на значній території переважали українці. Росіянам, полякам, евреям та іншим національним меншинам надавалося в Україні право на створення широкої національно-персональної автономії. Значною мірою під впливом настроїв народних мас та більшовицького "Декрету про мир", у документі було заявлено бажання до миру, "Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб... через Центральне правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори".

7.2. Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради. Брестський мир

Захоплення більшовиками влади у Петрограді дало новий поштовх для переформатування міждержавних відносин як на постімперському просторі, так і в регіоні. Зважаючи на низку геополітичних чинників, Центральна Рада знову стала перед вибором власних зовнішньополітичних пріоритетів. Незавершеність війни, нерозв'язаність низки проблем українського державотворепня, ворожість сусідніх державно-політичних утворень до української державності спонукало керівництво Ради до пошуку шляхів виходу зі ситуації.

Щодо Раднаркому, то тут вибухнула війна з Радянською Росією. Щоправда, напередодні Росія формально визнала УНР, задекларувала свою прихильність до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях. Водночас для більшовицької Росії українське вугілля, хліб, корисні копалини та Чорне море з його розвиненими портами і флотом були не менш життєво необхідними, аніж учорашнім союзникам Росії. Про важливість українського чинника неодноразово зазначав у своїх виступах та працях керівник російських більшовиків В. Ульянов (Ленін). Тому, незважаючи на свою "підтримку" України, наприкінці 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили також роззброєння в Україні Центральною Радою більшовицьких воєнізованих загонів і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба більшовиків з антибільшовицькими формуваннями очолюваних генералом Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відстоюючи національні інтереси України, Генеральний Секретаріат відхилив російський ультиматум, при цьому припинивши постачання та вивезення хліба до Росії й ухвалив рішення про запровадження українських паперових грошей. Таким чином, Україна виявилась на межі війни з радянською Росією.

Зайвим підтвердженням агресивних планів щодо України збоку більшовиків можна розглядати спробу державного перевороту, спровоковану більшовицькими групами у Харкові. Після провалу більшовиків на Всеукраїнському національному конгресі у Києві, де вони залишилися у меншості, 12 грудня 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Народної Республіки (щоправда, радянської). Намагаючись таким чином заплутати українців та навколишній світ, більшовики почали рішучий наступ на український уряд зсередини не гребуючи наданням військової допомоги "дружньому Харківському уряду".

Прагнучи до реалізації своїх геополітичних інтересів, 21— 23 грудня у Лондоні французький і англійський уряди провели з ініціативи останнього зустріч (конференцію), на якій було порушено питання про збереження Східного фронту. Це означало, фактично, розгляд проблем, дотичних до України, як у територіальному, так і у державно-політичному аспектах. Конференція прийняла таємну військову конвенцію між Англією та Францією стосовно спільних дій на Півдні Росії. За умовами конвенції, Південь Росії був поділений на сфери впливу: англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя, Курдистан) і французьку (Україна, Крим, Бессарабія). На перший погляд, поділ виявився досить умовним, оскільки на території України діяли як французькі сили, так і частини Великої Британії, а також інших союзників. Тому говорити про французький характер зони, до якої ввійшла Україна, немає підстав. Такий поділ був зумовлений суто економічними чинниками. Адже в економіці України в структурі іноземного капіталу чільне місце незаперечно посідав франко-бельгійський капітал (84,1 %), тоді як британський — 5,3 %, франко-німецький — 7,2 %.

Характеризуючи процес становлення відносин між Україною та державами Антанти, керівник зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин писав: "Усе наше знайомство зі союзниками Росії можна поділити на три періоди: перший — напівофіційний, напівприватний; другий — офіційний; третій — період офіційних дипломатичних відносин. Увесь час у цих зносинах вели французи, але потроху з'являлись англійці, американці, італійці, румуни та серби".

Найбільш іптенсивними ці відносини стають після прийняття Центральною Радою 20 листопада Третього Універсалу, який започаткував етап відокремлення України в самостійну державу.

За свідченням О. Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії при ставці Південно-Західно- го фронту Ж. Табуї зі своїми офіцерами та майором англійської служби Дж. К. Л. Фіцвільямсом. Прибулі заявили: "Союзники з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".

Однак відповіді на свої пропозиції держави Антанти не отримали. Натомість була висунута попередня вимога про визнання належним чином державності України та призначення своїх представників при її уряді, на що офіційний Париж і Лондон відреагували позитивно. До Києва прибули їхні представники: у другій половині грудня — французький генерал Ж. Табуї, а дещо пізніше — повірений у справах Великої Британії П. Багге. Париж і Лондон надіслали ноти на адресу Центральної Ради про визнання України та призначення своїх представників при уряді УНР. Вручення ноти, в якій французький уряд визнав Україну, відбулось 4 січня 1918 р. Наступного дня Франція поінформувала інші держави про свій крок. Згодом аналогічно вчинив уряд Великої Британії: П. Багге 6 січня 1918 р. вручив В. Винниченку вірчі грамоти.

Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції, визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після консультації з представниками Франції".