Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Однак ця згода була вимушеною: молдавський господар всіляко зволікав зі шлюбом. Після поразки козаків під Берестечком В. Лупул вирішив розірвати союз із ними. Задля відновлення втрачених позицій Б. Хмельницький вирішив організувати новий похід на Молдавію. Для цього навесні 1652 р. було зібрано 35-тисячне військо — чотири козацькі полки загальною кількістю 15 тис. і татарська кіннота на чолі з нуреддін-султаном*38. Військо вирушило у напрямку до Молдавії, але йому спробував перешкодити великий коронний гетьман Мартин Калиновський зі своїм 20-тисячним військом. Однак у битві під горою Батіг 22—23 травня (1—2 червня) 1662 р. козаки вщент розбили польське військо. Під час битви загинув сам короппий гетьман М. Калиновський, його син Самуель Юрій, Марек Собєський (брат майбутнього короля Яна III) та щонайменше 8 тис. досвідчених жовнірів. Були знищені кращі загони коронного війська. Поляки поспішно покидали територію, котра була втрачена козаками внаслідок Білоцерківського договору 1651 р. Кордон знову встановився по р. Случ. У липні 1652 р. Тиміпі Хмельницький вирушив із 6 тис. козаків у Молдавію для того, щоб обвінчатися з Розапдою Лупулівною, що й відбулося 21 серпня 1652 р. Від цього шлюбу пародилися близнята, подальша доля котрих невідома.

*38: {Нуреддін (араб, "промінь віри") — титул третьої (після хана і калги) за значущістю особи в Кримському ханстві.}

Як уже згадувалося, політика В. Лупула та його новий союз із Б. Хмельницьким спричинили тривогу не лише в польських колах, а й у господаря Валахії Матвія Басараба та ссмигород- ського князя Юрія II Ракоці. Всередині самої Молдавії спалахнув підтримуваний згаданими правителями заколот на чолі зі знатним боярином Стефаном Георгіцу (Георгій). Навесні 1653 р. семигородські війська скористалися тим, що В. Лупул розпустив своїх найманців, і увійшли до Молдавії, де їх підтримали змовники-бояри. С. Георгіцу, увійшовши до Ясс, був проголошений молдавським господарем. В. Лупул звернувся по допомогу до Б. Хмельницького, котрий у квітні відправив на допомогу сватові 12-тисячну армію на чолі зі своїм сином Тимошем, якому допомагали полковники Іван Богун і Тимофій Носач. Перебіг військових подій був початково вдалим для українців, і після здобуття Сучави амбітний Тиміш, бажаючи розвинути успіх і з огляду на намовляння тестя, повів свої війська далі — на Валахію, і навіть, здобув Бухарест. Але після битви поблизу с. Фінти під Бухарестом об'єднане українсько-молдавське військо розбили і воно змушене було відступити. В. Лупул подався до Б. Хмельницького, а Тиміш засів в укріпленій Сучаві. До міста 11 серпня підійшли об'єднані семигородсько-мунтепсько- молдавські війська і почали облогу. Тим часом Туреччина визнала молдавським господарем С. Георгіцу, а від кримського хана та українського гетьмана вимагалося не втручатися у молдавські справи. Власне під час цієї облоги Тиміш, тяжко поранений, помер від гангрени*38_1. Невдовзі після цього козацький гарнізон припинив чинити опір і у вересні 1653 р. було укладено перемир'я, але на почесних умовах для козаків —вони змогли вийти з міста разом із тілом гетьманича та збереженою артилерією й вирушити на Україну. Такий перебіг подій поклав край амбітним планам Б. Хмельницького щодо Молдавії, однак це не припинило українсько-молдавських відносин і С. Георгіцу незабаром підписав мирний договір з гетьманом.

*38_1: {Вдова Тимоша Розанда ще певний час проживала в Чигирині, згодом у Рашкові. Була вдруге одружена з французом, що приєднався до козаків, - Анрі де Бюї (Андрієм Антоновським). Загинула 1686 р. в Молдавії.}

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у де- І яких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все- таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-іпведські взаємини налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм через територію Мос- ковії до Швеції, то царський уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.

У 1649—1651 рр. були поширені чутки, що бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм, який вороже ставився до Польщі, досягнув порозуміння з Б. Хмельницьким (за посередництвом Юрія II Ракоці). Курфюрст ці чутки заперечував і, ймовірно, реальні відносини між Бранденбургією та Україною були започатковані щойно в часи війни Швеції проти Польщі.

Ще однією державою, котра активно (і не вперше) виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція. Встановлення стосунків із козаками, на відміну від згаданих країн-сусідів, у випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати відносини із Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан (Джованні) де Торрес (який, правда, особливих симпатій до козаків не мав) для цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да Ченеда (справжні ім'я та прізвище — Мікеле Б'янкі)*39, що перебував при нунції у столиці Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови. Н. Саґредо у квітні 1650 р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького. Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину (що насправді було вигадкою частини придворних кіл) і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації. Якщо б це виявилося правдою, то цей намір він повинен був усіляко підтримати і прозондувати можливість залучення до такої акції ще й Валахії та Молдавії. Якби ж чутки виявилися неправдою, то Б. Хмельницького потрібно було запалити ідеєю антитурецького виступу, всіляко акцентуючи на могутності Венеції (яка впродовж 22 місяців змогла тримати Дарданелли закритими для турків) і слабкості Туреччини, котру очолює малолітній султан за постійних придворних чвар.

"39 звичаїв козаків", видані вже після смерті автора — відповідно у 1671 та 1800 рр.

[1] Черкеси — народ, який проживає на Північно-Західпому Кавказі. Віддавна існують версії про спорідненість козаків ("черкасів") із кавказькими черкесами (правда, самоназва останніх — "адигс", що не дуже вписується у таку гіпотезу). Черкеси до XIV—XV ст. були християнами, а пізніше прийняли мусульманство сунітського толку.}

У травні 1650 р. А. Віміна вирушив з Варшави через Львів до прикордонного міста Паволочі, де мусив указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки висловили підтримку ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти А. Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких черкесів1, які відмовлялися платити данину Криму.

Б. Хмельницький під час першого прийому схвалив ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що, з огляду на складне внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А. Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою —г- якби татари були б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з огляду на зближення між Польщею та Кримом.

Відпроваджуючи А. Віміну, Б. Хмельницький дав йому листа до Н. Саґредо, перепустку на дорогу і назначив трьох супровідників. У листі гетьман чітко заперечив можливість надання козаками допомоги Венеції у такий складний час, але ця відмова була дуже вдало прикрашена приємними зворотами. Взагалі лист був написапий доброю латиною і складений на досить високому рівні, отож гідно представив козацьку державу в очах вимогливої венеційської дипломатії. На майбутнє, Б. Хмельницький наголошував, що для організації козацького походу проти Туреччини він вимагає згоди кримського хана (про що необхідно подбати венеційцям), а також польського короля.

У Львові А. Віміна паписав від себе додаткові листи до своїх зверхпиків, де висловлював думку, що наступного разу треба, аби до Б. Хмельницького був скерований лист від самої Венеційської республіки — річ утім, що генеральний секретар Іван Виговський запитав його, чому такі справи робляться через послів у Відні (ідеться про Н. Саґредо) і Віміна не знав, що йому на це відповісти. Також венеційський посланець зробив висновок, що навіть малий козацький напад може багато чого змінити (особливо, якщо розповсюдити перебільшені чутки), і тому варто досягти того, щоб він відбувся і, відповідно, його профінансувати (вснеційці традиційно для більшої переконливості як аргумент використовували обіцянку грошової підтримки своїх проектів).

Тим часом Б. Хмельницький провів нараду зі своїм оточенням з приводу "венеційської справи". Учасники наради висловилися за похід на море, однак сам гетьман не захотів вживати жодних заходів, доки справа не буде погоджена з Кримом.

Венеційський уряд надіслав на початку серпня 1650р. до Варшави посла Джироламо Кавацу для укладення спілки з Польщею проти Туреччини. Дж. Каваца мав нараду з А. Вімі- ною щодо нового посольства до Б. Хмельницького. У Відні на Кавацу уже чекали подарунки для гетьмана і його старшини (серед якої Віміна особливо відзначав І. Виговського). Справа видавалася досить перспективною. Щоправда, у серпні помер палкий прихильник венеційських планів Є. Оссолінський, котрий перед смертю вже збирався виїжджати до Італії. Однак не це спричинило невдачу в залученні козаків до походу проти турків, а зміна планів самого Б. Хмельницького, котрий після чергового зближення Московії та Речі Посполитої почав активно шукати зближення з Туреччиною і, відповідно, війна з нею ставала нереальною.

4.2. Зовнішня політика козацької держави у 1654—1657 рр.

У підрозділі 4.1 під час розгляду відносин Б. Хмельницького з володарями інших держав, свідомо упускалися взаємини а Московським царством, оскільки вони в підсумку спричинилися до важливих змін, які суттєво вилинули як на становище України на міжнародній арспі, так і на розклад сил у Східній Європі. Йдеться, звичайно ж, про Переяславську раду 1654 р. та спілку гетьмана з московським царем. Однак, перш ніж норейти до розгляду цієї акції, варто розглянути події, що передували українсько-московській спілці.

Козацтво віддавна підтримувало відносини з Московією - вже у XVI ст. московський уряд використовував українських козаків для охорони своїх південних кордонів від татарських набігів і його політика була у цьому напрямку більш послідовною порівняно з політикою Речі Посполитої. Московія інколи виплачувала козакам чималі кошти. Польський уряд знав про цс, але не висував рішучих заперечень, і під час вироблення умов Ноляновського мирного договору 1634 р. між Московісю та Польщею, польська сторона навіть вимагала, щоб козакам надходила щорічна платня від царя, як це було раніше. До Москви неодноразово доводилося звертатися і щодо захисту православ*я на території Литовсько-польської держави, однак у таких випадках польський уряд гостро виявляв своє невдоволення, серйозно побоюючись "руської ірреденти". Були і випадки ворожих дій козаччини проти Московської держави в межах польсько-московських конфліктів. Однак загалом уявлення про північно-східного царя у козацькій свідомості було радше позитивним (за відсутності якогось серйозного негативного досвіду).

Тому від початку Визвольної війни гетьман та його оточення покладали великі сподівання на допомогу з боку Московії. Вже після перших перемог над коронним військом Б. Хмельницький відправив 8 (18) червня 1648 р. листа до царя Олексія Михайловича, в якому містилася часто цитована пізніше фраза: "Зичили бихмо собі самодержця господаря такого в своєй земли, яко Ваша Царская Велможност, православный хрести- янский цар". Це побажання було висловлено тому, що польський трон на той час був порожнім після смерті Владислава IV (20 травня 1648 р.). Йшлося про бажання бачити Олексія Михайловича польським королем, а не про прагноння перейти під владу московського царя, як цс іпколи тлумачать. Звичайно, цар для козаків мав значні переваги порівняно а іншими претендентами, оскільки був православним. Ллє схожі побажання гетьман висловлював згодом і до кальвініста Юрія II Ракоці. Встановлення відносин із Московісю було спричинене ще й необхідністю запевнити царя у своїх добрих намірах, оскільки царський уряд уже навесні почав мобілізувати війська на ук- раїнсько-московському прикордонні, побоюючись спілки козаків і татар. Річ у тім, що на початках цар був свідомо дезінформований Л. Киселем, який повідомляв московський уряд про бунт "простого холопа" Хмельницького. Натомість лист гетьмана подіяв і цар згорнув плани походу на Україну.

Уже в липні 1648 р. Б. Хмельницький надіслав нового листа до Олексія Михайловича також із закликом очолити польський трон, але цього разу гетьман закликав царя оголосити війну Речі Посполитій. Сподівання покладали на бажання царя взяти реванш за територіальні втрати під час московсько-польської війни 1632—1634 рр. Однак саме пам'ять про цю війну і змушувала Московію вважати Польщу сильною державою й уникати будь-яких конфліктів із нею. На згадані листи царський уряд не відповідав і офіційних переговорів із козакам не розпочинав, але московській прикордонній адміністрації було дозволено з козаками листуватися.