Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Тим часом Швеція на початку 1656 р. почала втрачати військові позиції, до Польщі повернувся Ян Казимир, і до того ж помер Япуш Радзивіл — головний литовський союзник шведів. Польща, оговтавшись після хвилі поразок, розгорнула активну дипломатію на два фронти — шукаючи зближення і з козаками, і з Московією, але паралельно налаштовуючи їх одне супроти одного. Поляки вжили низку заходів щодо дискредитації Б. Хмельницького, котрому довелося виправдовуватися перед Москвою і переконувати у непорушності українсько- московського союзу. Польща марно сподівалася від козаків виконання Озернянської угоди. Зрештою, гетьман сам подав таку надію — на хвилі обурення поведінкою шведів він пообіцяв надати полякам допомогу для оборони Львова, але, коли гнів минув, то далі зволікав із відправленням підмоги. Однак бодай декларативно стосунки між поляками та козаками у цей момент видавалися відпосно приязними. Поза тим, Б. Хмельницький чекав па укладення з Польщею повноцінного договору. В критичних умовах Польща була готова багато чим поступитися — навіть католицький примас у лютому 1656 р. переконував Яна Ка- зимира надати Б. Хмельницькому місце в Сепаті та титул запорозького воєводи. Момент для порозуміння козацтва з Польщею видавався досить сприятливим, одпак на заваді стояв взаємний брак довіри і супсрочливі кінцові цілі обох сторін.

Поза тим, це був час, коли Б. Хмельницький затягував переговори з усіма сусідніми державами з огляду на невизначеність ситуації на міжнародній арені. Наприкінці 1655 р. і на початку 1656 р. відносини зі союзниками охололи, а з ворогами потеплішали і різниця поміж ворогами та союзниками козаків значною мірою стиралася. Зокрема, такий стан речей означав, що сусідні країни вважали козацтво вирішальним фактором у розв'язанні своїх зовнішньополітичних планів.

Однак уже від квітня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує опертися на союз із Швецією та Семигороддям проти Польщі, не розраховуючи при цьому серйозно на підтримку Московії та татар. У цій ситуації поляки намагаються розсварити хана з гетьманом і водночас примиритися з Московією. Цього разу справи Польщі з Кримом не давалися легко, оскільки на по- чатках хан твердо тримався Озернянської мирної угоди. Натомість у квітні до Москви прибув польський посол і домовився про переговори між Польщею та Москвою, які планувалося провести у Вільно. Цьому порозумінню всіляко сприяв австрійський імператор Фердинанд III. Улітку Б. Хмельницький заявив цареві, що він не проти переговорів, але наголошував, що Москві не варто особливо довіряти полякам. Гетьман, звичайно, був невдоволений польсько-московським зближенням, проте не робив із цього трагедії, сподіваючись, що на переговорах буде представлена і козацька сторона.

Наближення угоди Московії з Польщею дало царському уряду змогу розв'язати у травні 1656 р. війну проти Швеції, котра тепер ставала головною загрозою для Москви у Східній Європі. Це змусило Карла Густава активізувати український напрямок зовнішньої політики і спробувати розірвати україн- сько-московський союз. Паралельно Б. Хмельницький починає переговори з литовським князем Богуславом Радзивіллом, який ще залишався союзником шведів, і продовжує відносини з Юрієм Ракоці, котрому адресувалася "Заява Війська Запорозького" з гарантіями ненападу на Семигороддя й обіцянкою не підтримувати нічим ворогів цього князівства.

Наприкінці літа розпочалися польсько-московські переговори у Вільно. Як уже згадувалося, гетьман сподівався на участь у них козацьких представників і відрядив до Литви посольство на чолі з сотником Романом (Германом) Гапоненком. Йому були дані інструкції домагатися пошанування прав православної релігії та обіцянки від поляків не виступати проти козаків. Але московські дипломати не допустили козацьких послів на переговори. Цьому може бути кілька причин — по- перше, неприхильність до спроб гетьмана провадити власну зовнішньополітичну лінію, а по-друге, зверхність, з огляду на невисокий статус козацького посольства, котре очолював лише сотник (згодом від московитів були нарікання, що на переговори гетьман направив простих козаків). Ігнорування українців викликало велике обурення гетьмана, а брак достовірної інформації про перебіг переговорів посилив у козаків страх щодо зради царем інтересів України і передання козаків під владу Польщі. Цим скористалися поляки, які підсилювали схожі чутки серед козацтва, а Москва не поспішала з поясненнями (їх гетьман отримав щойно в грудні 1656 р. від АвраамаЛо- пухіна). У такому становищі Б. Хмельницький ще більше активізує відносини з іншими країнами — саме у той час із проханням про допомогу звернувся до козаків Юрій Ракоці.

Побоювання Б. Хмельницького були небезпідставні. Відсутність козацьких послів на віденських переговорах далася взнаки — за Віленським перемир'ям (24 жовтня 1656 р.), козацьку територію було "обкраяно" лише до Київського воєводства. Цим Москва порушила Переяславські домовленості 1654 р., до того ж Україна опинялася під певним подвійним протекторатом. Загалом це було невигідно і Москві, адже це була і "її" територія. Однак такі поступки полякам мали компенсуватися обранням московського царя на польський трон після смерті ЯнаКазимира (правда, цей пункт не дуже влаштовував австрійського імператора, котрий був посередником у переговорах). Окрім того, за умовами перемир'я, Московія та Польща мали виступити проти Швеції та Бранденбургії.

Розчарований політикою Москви, Б. Хмельницький все більшої уваги приділяє відносинам із Семигороддям. Ще у серпні було відправлено до Юрія Ракоці козацьких послів — генерального осавула Івана Ковалевського та писаря Івана Грушу.

Вони повинні були закликати семигородського князя розірвати відносини із Польщею. Майже одночасно з прибуттям послів від гетьмана до Ракоці прибули посли від шведського короля, які привезли також пропозицію розпочати війну проти Речі Посполитої. Так, нарешті, вимальовувався антипольський союз. 7 (17) вересня 1656 р. Юрій II Ракоці підписав союзний договір із Військом Запорозьким. Відтак, для того щоб набула чинності двостороння угода, до Чигирина був відправлений з подарунками семигородський посол Ласлав (Владислав) Уйла- кі. Натомість українська сторона зволікала зі затвердженням договору, оскільки ні козацькі, ні семигородські посли не мали при собі автентичних "кондицій", які присягнув і підписав Юрій II Ракоці. Козаки, котрі зазнали гіркого досвіду з московитами, заявили: "Князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив. Ми не хочемо ярма на шию". Аж урешті після довгих нарад і переговорів зійшлися на тому, що козаки видадуть такий самий диплом, який видав Юрій Ракоці. Семигородські посли були зацікавлені у тому, щоб взаємна угода була укладена, оскільки вони мали інформацію, що за кілька днів перед тим приїжджав татарський посол Хельмер-бег з вимогою надати татарам кілька тисяч козаків для походу на Семигороддя (а погоджуючись на союз із Ракоці, гетьман фактично розривав відносини з Кримом). Отож, у такій ситуації посли не могли допустити погіршення відносин з Україною. Тому 18 жовтня 1656 р. Б. Хмельницький зі старшиною присягнули на Біблії та хресті, що видадуть аналогічний диплом семигородцям.

Тим часом у вересні активізувалися й українсько-шведські відносини. До козаків було відправлене повноцінне посольство Я. Тернешельда та Готгарда Велінга. Вони мали заохотити козаків створити вільну державу, але під шведським протекторатом. Посли мали переконати козаків допомагати військом Швеції і не підтримувати дружніх відносин з її ворогами. Також цим дипломатам було доручено розвідати, що думає Б. Хмельницький про польські та московські справи та максимально налаштувати гетьмана проти московитів. За задумом шведів, територія Війська Запорозького мала обмежуватися традиційно трьома козацькими воєводствами — Київським, Чернігівським та Брацлавським. При цьому послам доручали всіляко уникати питання очищення навіть цих воєводств від коронної шляхти (щоб не дратувати надміру поляків). В обмін за прихильність Швеції козаки зобов'язувалися надати 30 тис. війська, і це військо не повинно було одержувати платні, а утримувати себе з війни. Зате татарам шведи були готові заплатити 100 тис. райхсталлерів, і то козацьким коштом — "під королівський вексель". Фактично, шведи мало що пропонували, крім абстрактної прихильності. Перебування шведського посла, ймовірно, закінчилося для нього трагічно — за повідомленнями семигородського дипломата Франца Шебеші, після тосту за здоров'я гетьмана Г. Велінг розжував і з'їв кришталевий кубок, після чого згодом помер (інцидент був пов'язаний із відмовою пити горілку під час тосту).

Нові плани шведської сторони щодо козаччини показали, що вони не зробили належних висновків із дипломатичних невдач попереднього року. Цього разу шведи планували віддати Москві Чернігівське воєводство. Козацьку державу, у разі, якщо гетьман захоче мати титул великого князя, обмежити до території Київського та частини Брацлавського воєводств (лише на лівому березі Південного Бугу). Розроблялися також варіанти спадковості або виборності гетьмана. Якщо б гетьман став ленником шведського короля, то він повинен був би сплачувати ЗО тис. злотих і віддавати половину всіх прибутків до Швеції на випадок коронації шведського короля чи одруження його дітей. Крім того, шведський король, який був лютеранином, планував видавати дозвіл на поставлення київського митрополита. Також привілеї, котрі б видавав гетьман-князь, мали набувати чинності лише після затвердження королем. Нічого привабливого у таких перспективах не було і, ймовірно, гетьмана не повідомили про такі плани шведів.

Відтак, 26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі — в семигородському місті Раднот*43 був укладений шведсько-се- мигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657 р. в ІІІамос-Уйварі відбувся з'їзд шведських, семи- городських і українських послів (Самійло Богданович-Зарудний та Іван Ковалевський), які домовилися про поділ Польщі. Вирішено було, що Юрій II Ракоці повинен стати польським королем і під його владу мали перейти Малопольща, частина Мазовії, Волинь, Підляшшя і Берестейщина. Карл X Густав мав отримати Королівську Прусію, Куявію, Північну Мазовію, Віденське і Троцькс воєводства, Жмудь, Лівонію (Інфлянти) і Курляндію. За Україпою закріплювалася територія від Батога на Заході і від Новгорода-Сіверського на Півночі. Також отримували свої частини Богуслав Радзивіл — Новогрудське воєводство з прилеглими територіями та Фридрих Вільгельм — Великопольщу. У такі домовленості була закладена низка суперечностей — уРадноті Ракоці виступав проти більших територіальних поступок козакам, що, зрештою, зрозуміло, бо він мав отримати польську корону, від якої саме й хотіли унезалежнитися козаки. Крім того, Б. Радзивіл планував створити власне спадкове князівство та розраховував, що до нього будуть приєднані Підляшшя і Берестейщина (при цьому представник князя відкликався до Кейданського договору 1655 р.). І коли швед- сько-семигородсько-українське військо здобуло в травні 1657 р. Берестя, Радзивіл виступив проти цього з протестом.

*43: {Раднот — угорська назва (Семигородське князівство було переважно угорським за своїм етнічним складом) сучасного румунського міста Єр пут у повіті Муреш (Центральна Румунія).}

Приєднуючись до аптипольської коаліції, гетьман уникав пояснень щодо відправки козацького корпусу до Юрія II Ракоці (своїми діями козаки як піддані царя порушували Віденський мир, і це не могло сподобатися цареві). Насторожила нова коаліція і Австрію — імператорський посол архієпископ Петро Парчевич (хорват за походженням, який стверджував, що знає "козацьку" мову) докладав чималих зусиль, аби помирити Б. Хмельницького з Польщею, обіцяв, що всі козацькі права будуть збережені та навіть розширені, а якби Річ Посполита не дотрималася угоди, то Австрія всіма зусиллями допоможе козакам виступити проти Польщі. Гетьман пообіцяв, що якби довелося миритися з Польщею, то посередником він обов'язково візьме Австрію, але передусім дбатиме про інтереси своєї держави.

Польща, натомість, вирішила продовжувати звичну політику щодо України — всіляко налаштовувати козаків проти Москви і навпаки. Зрештою, Б. Хмельницький віддячував їм тим самим і очорнював поляків у очах московитів. Попри це, Польща продовжує надсилати посольства до Б. Хмельницького (наприклад, Станіслава Казимира Беньовського у квітні та червні 1657 р.) з досить вигідними пропозиціями — поляки вже майже погоджувалися визнати Україну окремим князівством. Гетьман при цьому поводився двояко — підтримував відносини, але на зближення не йшов.

Це й не дивно, оскільки на початку 1657 р. проти поляків розпочалися бойові дії козацьких та семигородських військ, які в лютому об'єдналися під Перемишлем і пішли широким фронтом територією Південної Польщі. Українські загони в об'єднаному війську очолювали Антон Жданович, а потім Іван Богун. Досить швидко (долаючи боєм за 2 місяці 400 км шляху) — у березні 1657 р. козаки та семигородці ввійшли до Кракова. Потім це військо рушило на об'єднання зі шведами.

Водночас, у коаліції було забагато суперечностей для того, щоб вона діяла ефективно — сторони були розчаровані одна одною. Так, шведи були здивовані недисциплінованістю козаків та семигородців, останні — малочисельністю шведів. Між самими козаками і семигородцями були чималі тертя, що інколи переростали в криваві конфлікти, а Ракоці з погордою ставився до Ждановича. Дещо кращими були відносини козаків та шведів. Коли шведський король, довідавшись про наступ Данії на свої володіння, почав, усупереч попереднім домовленостям, таємно виводити свої війська з-під Бресту і при цьому вербував до свого війська багато козаків (більш охочих до шведського товариства, ніж до семигородського), то це викликало обурення Юрія II Ракоці. Карл X Густав пояснив, що козаки не зв'язані з Ракоці жодною присягою. Коли А. Жданович повідомив Б. Хмельницького про кривди з боку чисель- нішого семигородського війська, гетьман заявив, що якщо так триватиме далі, то він скерує до них ще 50 тис. козацького війська і семигородці будуть знищені. За таких відносин між союзниками годі було сподіватися успіху коаліції.

Антипольські домовленості Б. Хмельницького зі шведами та семигородцями фактично розсварили його з татарами, котрі погрожували у такій ситуації знищити Україну. Про мобілізацію татарських військ попереджав козаків молдавський господар. Гетьман намагався вплинути на Крим через Туреччину, куди відправив навесні 1657 р. свого посла Лавріна Капусту, однак його місія не увінчалася успіхом. Султан, підбурюваний австрійцями та поляками, був вороже налаштований щодо козаків. Оборону України від татар було доручено Юрію Хмельницькому, котрий на той час уже був проголошений наступником хворого гетьмана. Влітку татари розпочали похід на Україну. В такому скрутному становищі гетьман знову спробував у липні 1657 р. вдатися по військову допомогу до царя, але відносини з Москвою були вже зіпсовані і В. Хмельницький у розпачі звертається через Станіслава Беньовського до Польщі (червень — липень 1657 р.).

Водночас у червні 1657 р. до Чигирина прибув новий шведський посол Густав Лілієнкрона, котрий мав виправити помилки попередніх дипломатів. Однак Швеція уже все менше цікавила Б. Хмельницького з огляду на її невдалі військові дії та зухвалі пропозиції. Г. Лілієнкрона був прохолодно прийнятий гетьманом, який кілька днів його взагалі ігнорував, а врешті почув закид — якщо посол прибув із дорученням на зразок того, що мав Г. Велінг, то немає про що вести мову. Хоча Г. Лілієкрона переконував, що прибув для зміцнення дружби, основною метою його місії було віддалити гетьмана від Москви. Сподівання ці базувалися, зокрема, на запевненнях Данила Грека у тому, що українсько-московський союз буде розірвано. Перевищення цим посередником своїх повноважень обурило гетьмана, а Виговський заявив, що у зв'язку зі загрозою з півдня згода з царем козакам украй потрібна.

Узагалі червень 1657 р. був "гарячим" місяцем для козацької зовнішньої політики — могутні сусіди скеровували посольства до Чигирина, кожне з яких намагалося досягти своїх, часто протилежних іншим, цілей; шляхта Турово-Пінського повіту звернулася з проханням приєднати ці землі до козацької держави; з півдня загрожувала татарська навала тощо. Окрім посольств С. Беньовського від поляків, Г. Лілієнкрони та Ю. Немирича від шведів, на початку червня до гетьмана прибув посол від царя — окольничий Федір Бутурлін. Він мав з'ясувати зовнішньополітичну орієнтацію Б. Хмельницького, котра все більше насторожувала та дратувала Москву. Гетьман зволікав із аудієнцією, посилаючись на хворобу, і спочатку Ф. Бутурліна прийняв І. Виговський, лише згодом — сам Б. Хмельницький. Посол висунув козацькому уряду низку звинувачень, передусім щодо спілки з Семигороддям, яка суперечила Віденському перемир'ю, та щодо претензії козацтва на білоруські землі. Крім того, порушувалися питання присутності воєвод у значних містах України, проблема збирання податків, які мали йти царю тощо. Переговори супроводжувалися низкою непорозумінь і проходили в напруженій атмосфері, часто на підвищених тонах з боку гетьмана. Загалом на той час відносини з Москвою максимально охололи, і єдиним, що стримувало Б. Хмельницького від повного розриву цих стосунків, була татарська загроза. Вона також змусила гетьмана наказати Антону Ждановичу відступати до України.

Завершальна фаза війни українсько-семигородьких військ проти коронної армії видавалася як поспішним відступом з оборонними боями — досить швидко Юрій II Ракоці прийняв рішення про необхідність замирення з поляками, і лише старався зробити це на більш вигідних умовах. У спільників були можливості відступити на козацьку територію і відновити сили, але семигородський князь не виявив достатньої рішучості (його військо було деморалізоване, ширилося дезертирство) і після битви під Чорним Островом на Поділлі розпочав перемовини про капітуляцію. У такій ситуації А. Жданович вирішив покинути семигородців і відступити за Південний Буг, щоб не стати жертвою сепаратних переговорів князя з поляками. Такий крок був наслідком готовності Ракоці до капітуляції, а не її причиною. Семигородці 12 (22) липня 1657 р. уклали принизливий договір з поляками, котрий передбачав вибачення Ракоці перед польським королем і турецьким султаном, розірвання стосунків з ворогами Польщі, сплачення великої контрибуції та втрату артилерії.