Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Нові спроби зближення гетьмана з Москвою почалися наприкінці 1648 р. (після повернення з-під Замостя), коли Б. Хмельницький вважав, що Україна стала з Божої ласки вільною від поляків. До активізації відносин із Москвою долучився патріарх Паїсій. Після відвідин Києва і численних зустрічей з гетьманом, патріарх 12 лютого 1649 р. вирушив до Московії в супроводі Силу я на Мужиловського (котрий власне і привіз патріарха до Києва з тогочасної молдавської столиці Ясс).

Спочатку бояри не хотіли допустити до переговорів С. Мужиловського, котрого сприйняли за простого провідника патріарха. Але полковник заявив, що має від гетьмана інформацію, котру може переказати лише особисто цареві, а не боярам. Урешті він домігся аудієнції у царя і вручив Олексію Михайловичу меморандум із викладенням причин та перебігу українсько-польської війни (існує версія, що аудієнція таки не відбулася і царю лише була передана записка). Козацький посланець перед поїздкою отримав інструкцію, котра передбачала кілька альтернативних пропозицій, що мали пропонуватися цареві залежно від розвитку подій. У разі союзу з Москвою необхідно було закликати царя до походу проти Польщі. Якби цар не захотів порушувати мир із Польщею, то пропонувалося заохотити царя зайняти своїми військами українські сіверські міста, котрі вже були визволені від поляків козаками — так планувалося забезпечити собі тили. Інший пропонований варіант — просити вислати донських козаків на допомогу українським. Це також давало царському уряду нагоду уникати повного розриву мирних відносин із Польщею і за традицією зіпхнути провину на самовільні кроки донців.1

Зрештою, козаки сподівалися бодай на декларативну заяву царя про готовність захищати православне населення України у разі порушення їхніх прав. Тоді, однак, цар не надав козакам ні військової, ні дипломатичної допомоги, але, відправляючи у квітні 1649 р. назад С. Мужиловського, відправив разом із ним до України посольство на чолі з Григорієм Унковським, яке мало вивчити ситуацію (перебувало в Чигирині упродовж березня тг травня 1649 р.). Г. Унковському довелося вислухати закиди Б. Хмельницького щодо ненадання Москвою військової допомоги, на котру так "сподівалися одновірці". Натомість Г. Унковський виправдовувався тим, що Москва дозволила козакам скуповувати у московитів хліб, сіль та інші товари.

Ще за перебування посольства С. Мужиловського у Москві царський уряд спробував узяти на себе посередницькі функції в українсько-польському конфлікті. До України було відправлено гінця Василя Михайловича, котрий, нарешті, привіз гетьману першого царського листа (до того, як згадувалося, цар ігнорував листи Б. Хмельницького). У листі наполягалося припинити конфлікт — "щоб кров християнська не розливалася". Звичайно, обидві сторони не збиралися припиняти війни, але важливим було те, що цар наважився на безпосередній дипломатичний контакт із гетьманом.

Посольство Г. Унковського започаткувало низку місій з Мос- ковії до України — згодом (до початку 1654 р.) було відправлено ще 12 посольств. Від гетьмана також прибували численні посольства. Перше велике посольство було відправлене у травні 1649 р. на чолі з полковником Федором Вешняком-Якубо- вичем, який привіз цареві гетьманський лист із проханням про військову допомогу. Цар відповів, що зв'язаний договором з Річчю Посполитою, але готовий прийняти козаків під свою владу, якщо вони власними зусиллями стануть незалежними від Польщі (аргументація не надто переконлива, якщо врахувати, що козакам була потрібна власне допомога військом, а не нова залежність).

Згодом, після Зборівського договору із Польщею, Б. Хмельницький іще активніше намагається заохотити Москву до надання козакам допомоги, вдаючись при цьому до "легкого шантажу" — з одного боку, гетьман обіцяв переконати кримського хана перейти під протекторат царя, а з іншого — повідомляв, що хан пропонував гетьману здійснити похід проти Москви, натякаючи, що якщо цар далі зволікатиме, то Б. Хмельницький може на таку пропозицію і погодитися.

Після таких погроз гетьмана в листопаді 1649 р. до Чигирина було спрямоване посольство на чолі з Григорієм Нероно- вим. Цар дякував Б. Хмельницькому за те, що він відмовив кримському хану в поході на Московію. Правда, вже на початку 1650 р. цар був стривожений чутками про те, що козаки з татарами таки вирушать у похід. Однак цар просто хибно потрактував мобілізацію козацьких загонів, які насправді мали піти татарам на допомогу в приборкуванні черкесів (зрештою, хвилювання були і в Стамбулі, де вважали, що об'єднане військо виступить проти Туреччини).

Були й інші причини для тертя в українсько-московських відносинах. Козаки, як це віддавна бувало, охоче надавали притулок різним авантюристам, і цього разу в Україні з'явився самозванець Тимофій Акундінов (Анкудінов) з Вологди, який видавав себе за Івана Васильовича Шуйського і претендував на царський престол. Цей "Лжеівашка" перед тим устиг побувати в Литві, Польщі, Молдавії, Туреччині (де прийняв мусульманство, щоб урятуватися від страти) та в Римі (з огляду на зацікавлення ним з боку Папи Інокентія X). Із Риму авантюрист із найближчим оточенням вирушив до Семигороддя, а вже звідти потрапив до України. Царський посол Василь Унков- ський вимагав від гетьмана видати самозванця, однак гетьман рішуче відмовився, посилаючись на козацькі звичаї. Фактично, Б. Хмельницький використав цей епізод як засіб тиску на царя. Тим часом, І. Виговський (котрий від початку займався цією справою) відправив Т. Акундінова в Семигороддя, передаючи через нього та супровідника-козака два листи до Юрія II Ракоці. Далі Т. Акундінов продовжив свої блукання в Стокгольмі, Талліні та Любеку, де врешті був виданий московитам герцогом гольштинським Фрідріхом III Ольденбургом (в обмін на митні пільги для своїх купців, які їздять до Персії через територію Московії) і страчений у грудні 1653 р.

Із від'їздом з України самозванця відносини з Москвою дещо покращились. Однак цар далі не хотів розривати мирних відносин із Польщею. Не допоміг цьому і звіт московського посланця у Варшаві Григорія Кунакова, котрий повідомляв, що Польща на той час уже була дуже ослаблена і неспроможна вистояти перед царськими полками, а якщо до них додати ще й козаків, то дійде до повної загибелі Речі Посполитої. Однак Московська держава, ймовірно, не відчувала ще себе в силі протистояти коронному війську або зволікала свідомо, чекаючи на ослаблення воюючих сторін. Для заспокоєння Б. Хмельницького у січні 1651 р. до Чигирина прибуло посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, котрий мав обнадіяти гетьмана, що Москва ще не довго терпітиме порушення мирних умов з боку Речі Посполитої. Крім того, Л. Лопухін мав роздобути листи Яна Казимира, в яких він закликав татар і козаків напасти на Московію, як доказ нещирості польського уряду.

У лютому 1651 р. Земський собор*40 ухвалив рішення, за яким у разі подальшого порушення Польщею мирних умов цар має право прийняти козаків у підданство. Православна церква мала звільнити царя від присяги, якою був скріплений Полянов- ський мирний договір (батько царя Олексія — Михайло Федорович — цілував хрест в Архангельському соборі Кремля, а Владне лав IV — відповідно в катедральному соборі Варшави).

*40: {Земський собор — зібрання різних прошарків населення Московської держави (передусім духовенства та бояр) для вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики. Існував із середини XVI до кінця XVII ст.}

Після поразки у Берестецькій битві до Б. Хмельницького в Корсунь у липні 1661 р. прибув назарстський митрополит Гавриїл, якого супроводжував московський посол Григорій Богданов. Митрополит привіз повідомлення про те, що цар відмовився допомагати польському королю проти козаків і на майбутнє не має наміру провадити війну проти своїх одновірців.

На початку 50-х років XVII ст. від козаків до Москви також їздило кілька послів —і Михайло Суличич (січень 1651 р.), Семен Савич (вересень 1651 р. і спільно з Лук'яном Мозирсю на початку 1652 р.), Іван Іскра (березень 1652 р.), Самійло Богда- нович-Зарудний (грудень 1652 р.). Під час візиту Івана Іскри, до речі, велися переговори про те, що цар міг би прийняти під свою владу лише прикордонну смугу на Лівобережжі, а не всю територію Запорозького війська. Тоді у Москві всерйоз допускали можливість переселення козаків до Криму (у разі остаточної поразки від поляків), а тому І. Іскрі пропонували, щоб козаки поселилися по річках Дон та Медведиця (тобто на північ від Донського козацтва, приблизно між Середньоруською та Приволзькою височинами). Таке переміщення населення не суперечило мирним відносинам між Річчю Посполитою та Московією.

У квітні 1653 р. до Москви було відряджено полковників Кіндрата Бурляя і Силуяна Мужиловського. З ними вели переговори князь Семен Прозоровський, окольничий Богдан Хітрово, думні дяки Ларіон Лопухін та Алмаз Іванов, боярин Григорій Пушкін. Козацькі посли, просячи допомоги царя, для більшої переконливості наголошували на існуванні альтернатив — можливості турецького чи навіть кримського протекторату.

Загалом, московський уряд тривалий час зволікав із наданням Б. Хмельницькому військової допомоги, пропонуючи взамін роль посередника у врегулюванні українсько-польського конфлікту. Ця роль була особливо вигідною в умовах затягування війни, а обидві сторони все більше виснажувалися. І лише відносно успішна (як на 1652 — початок 1653 рр.) кампанія Б. Хмельницького в Молдавії і погрози прийняття турецької протекції змушували царський уряд діяти більш рішучо.

29 липня 1953 р. до Львова, де перебував король, прибули "великі посли" від царя — князь Б. Рєпін-Оболенський,

Б. Хітрово та А. Іванов. Вони мали порушити справу пропусків у царських титулах та питання переслідування православних піддапих Речі Посполитої. Вимагалося, щоб поляки скасували церковну унію та повернули козакам права і привілеї за умовами Зборівського договору. Завідомо було зрозуміло, що поляки не погодяться на такі умови, і це мало стати приводом для розриву мирних відносин із Польщею. Цар скликав у травні 1653 р. новий Земський собор, який відклав рішення про прийняття козаків під царську протекцію до прибуття посольства з Варшави. Тим часом, до Москви дійшли тривожні відомості про цілком реальну можливість переходу Б. Хмельницького під турецький протекторат.

У цей час гетьман усе більше переконувався, що потрібно заручитися підтримкою могутніших держав. Б. Хмельницькому не вдавалося переламати ситуацію на власну користь. Під час облоги Жванця 1653 р. коронне військо перебувало в жалюгідному становищі, але розвинути успіх козакам завадила чергова зрада хана. Як наслідок, було укладено польсько-та- тарський Кам'япецький договір (інакше — Жванецький мир), який не передбачав навіть козацької автономії у складі Речі Посполитої. У такій ситуації не було чого втрачати, і гетьман був налаштований на радикальні кроки.

Московія поквапилася не допустити входження України до сфери впливів Османської імперії і нарешті вдалася до рішучих заходів. У вересні 1653 р. російські посли стольник Родіон Стернєв та дяк Мартем'ян Бердихін вирушили до України, щоб повідомити козаків про те, що вже проводиться мобілізація військ для війни проти Польщі і для подальших дій потрібно, щоб повернулося посольство зі Львова. Водночас у Львові московські посли, покидаючи залу переговорів, демонстративно на підвищених тонах виявили своє обурення (їм не дали аудієнції в короля, як вони просили), і заявили, що цар надалі не терпітиме неповаги і не пришле більше послів. Так були розірвані дипломатичні відносини Московії й Польщі.

1 (11) жовтня 1653 р. відбулося нове засідання Земського собору, який вирішив розпочати війну проти Польщі (Поля- новський "вічний" мир проголошувався недійсним) і прийняти Б. Хмельницького зі Запорозьким військом "під государеву високу руку" (тут однією з причин проголошувалося недопущення переходу гетьмана "в підданство турському султану чи кримському хану"). Наступного дня було сформоване посольство до козаків на чолі з боярином Василем Бутурліним, якого супроводжували Іван Олфер'єв та Ларіон Лопухін, окрім того, з ними мало прибути чимало чиновників та духовних осіб. Посольство вирушило з великим поспіхом, не чекаючи на інструкцію, яїсу їм було передано вже в дорозі. Однак делегація мусила затриматися в прикордонному Путивлі до кінця 1653 р. Лише наприкінці грудня 1653 р. московське посольство наблизилося до Переяслава, де їх вітав полковник Павло Тетеря. Місто Переяслав було вибране всупереч бажанню Москви, котра хотіла, щоб перехід під протекцію царя відбувався в Києві. Це робило акт менш урочистим, що більше пасувало для укладення угоди про військовий союз, аніж для "об'єднання Русі".