Розділ «Тема 16. ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ЖИТТЯ МИСТЕЦТВА»

16.1. Методологія аналізу історії мистецтва

Поняття "історичне життя мистецтва" відображає найзагальніші закономірності розгортання багатства духовного досвіду людства у специфічних, цілісних, художньо-образних формах. Відмінності, спричинені зміною ціннісних уявлень про світ у поступі історії, зумовлюють відмінності у предметі відображення та способах закріплення його мовою мистецтва. При цьому мова мистецтва як засіб творення цілісного, художньо переконливого образу реальності є діалектичною єдністю сталого та змінного в ній. У сутнісних ознаках вона залишається незмінною, засвідчуючи, що мистецтво — особливий тип духовного досвіду в особливому художньо образному способі його втілення. Водночас, у міру поглиблення досвіду відношення до зовнішнього світу та зрослого багатства духовного світу людини поглиблюється предмет мистецтва та вдосконалюється його художня мова.

Поступ мистецтва засвідчують такі закономірності його історичного життя. По-перше, в міру поглиблення досвіду небайдужого ставлення до світу, вдосконалення знань про нього та творчих взаємодій з ним розгортається та ускладнюється образ його ідеальної життєвості в мистецтві. По-друге, індивідуалізація духовного досвіду зумовлює зрослий психологізм творчості, проникнення у глибинність переживань, у внутрішні конфлікти у світі суб'єкта життєвості. По-третє, відбувається розширення засобів художнього відображення предметів небайдужості завдяки вдосконаленню мови мистецтва, його видової та жанрової різноманітності. По-четверте, всередині естетичного образу світу, в який вкладається певна історична епоха, виробляються свої засоби вираження, що утворюють неповторний естетично-художній образ часу. По-п'яте, національний образ світу, що відкривається своєю неповторністю в художній мові мистецтва, визначає багатство естетично-художнього досвіду людства як сукупного цілого.

Підходи до осмислення закономірностей художньої творчості вперше сформулював Арістотель, визначивши способи відображення світу митцем з допомогою поняття "мімесіс" (наслідування). Інтерес до осмислення закономірностей історичного життя мистецтва особливо загострюється у науці з XVIII ст. Завдяки розвитку історичних досліджень суспільного життя історичний вимір здобуває також мистецтво. Це час усвідомлення процесів руйнування стильової єдності мистецтва попередніх епох і прагнення розкрити тенденції його подальшого розвитку. Особливий інтерес до цієї проблеми характерний для німецької філософії доби Просвітництва (Вінкельман; Гердер; Шіллер). І. Вінкельман у праці "Історія мистецтва давнини" (1764) прагне дослідити походження, розвиток, зміну, занепад мистецтва та різні стилі народів, епох і художників. Важливим є доробок визначного німецького естетика та теоретика мовознавства В. Гумбольдта; представників німецького романтизму Ф. Шеллінга, Ф. Шлегеля, А. Шлегеля, Новаліса. Дослідження історичного життя мистецтва розпочинається з ідей Й. Гете, що визначив закономірне у його розвитку з допомогою диференціації понять "стиль" та "манера".

Аналіз історії мистецтва показав, що немає народів, які не мали б мистецтва. З'ясувалося також, що мистецтво як продукт історичного життя людства характеризується внутрішньою рухливістю: змінюється його мова у напряму вдосконалення та поглиблення художньої виразності, повноти та переконливості зображень тощо. Й. Гердер у праці "Ідеї до філософії історії людства" показав об'єктивні передумови становлення мистецтва, зміст духовного досвіду, закріплений у ньому, своєрідність художньої мови різних історичних епох та різних культурних регіонів. Спираючись на відомий на той час достатньо багатий матеріал історії людства, філософ привносить в естетику дух історизму. Він доводить, що мистецтво виникло і розвинулось уже на ранніх етапах життя народів (наївні культури) як необхідне джерело самоусвідомлення та закріплення досвіду відносин зі світом. Учений слушно наголошує, що людина не є незалежною субстанцією, а пов'язана з усіма природними стихіями, що впливають на її свідомість, розуміння краси та доцільності природних форм, спричинюють потребу їх увічнення (утримання свідомістю їх виразного життя). "Людина — це гармонія... жива самість, на яку впливає гармонія всіх оточуючих сил", — зазначає філософ [5, с. 176]. Й. Гердер наголошує, що всі художні уміння людини склалися у процесі активної взаємодії народів з природним світом, а творчий характер цих взаємодій став джерелом удосконалення людської природи: становлення людини як мислячої й творчої сили. Особливе місце у цьому процесі посіла мова та закріплення творчих умінь у художньому формуванні. Людину філософ характеризує як "творця форм". Слух та зір визначаються як "найбільш благородні органи почуттів".

Художні уміння И. Гердер пов'язує не лише зі здатністю продукувати форми (тобто наслідування), але також зі здатністю бачити ціле і одухотворювати зображення: "Статуї древніх покажуть нам, що пропорцію, чи симетрію, як називали вони це явище, вони бачили не лише у розмірах членів тіла, але і в їх гармонійному поєднанні, що відповідає душі цілого... У кожній фігурі живе геній конкретного індивіда, і він обіймає усе тіло своїм диханням, ніби тіло — лише оболонка духу..." [5, с. 186]. Отже, художність має свої закономірності як об'єктивно визначений тип духовного досвіду. В мистецтві, на думку-вченого, найбільш яскраво виявляються глибини народного характеру. Зокрема, важливими у цьому сенсі є міфологія, музика, пісенна творчість (Й. Гердеру належить поняття "народна пісня"). Вчений показав відмінності літератури як мистецтва, що базується на умовних знаках (символічна природа мови), порівняно з живописом, знаки якого взяті безпосередньо з природи. Він дослідив також історію розвитку мистецтва у різних культурних регіонах, вбачаючи його витоки, так само, як і витоки наукових знань, у Азії та Єгипті, що збігається зі сучасними теоріями ґенези художності.

Ідею систематизації мистецтва з огляду особливостей художнього бачення світу та своєрідності образної мови подає Й. Гете у літературних творах та статтях з історії естетики ("Просте наслідування природи, манера, стиль", "Про правду і правдоподібність у мистецтві", "Шекспір і немає йому кінця" та ін.). Він акцентує увагу не лише на історичності мистецтва як духовного феномену, але виявляє сутність його історичного життя, застосовуючи поняття "манера" та "стиль". Уточнюється зміст духовного досвіду, закріпленого у них. Манера розглядається як втілення своєрідною художньою мовою, знайденою митцем" його вражень про явища, що глибоко зворушили душу. Стиль характеризується як явище творення загальної мови мистецтва завдяки більш точному пізнанню властивостей речей та вмінню передавати їх виразні вияви і стани, тобто найбільш характерне у них. Стиль Й. Гете характеризує як "вищу сходинку, якої мистецтво може досягнути, — сходинку, рівну вищим людським зусиллям" [9, с. 85—86].

Видове багатство мистецтва він уважає здобутком історії, у поступі якої ускладнюється художня мова, а також відбувається синтез мистецтв. Як яскравий приклад такого синтезу Й. Гете наводить оперу. Попри умовність художньої мови опера має "внутрішню правду", що випливає з послідовності твору. Майже афористично звучить вислів: "Досконалий твір мистецтва є продукт людського духу". Історичність художніх форм И. Гете пов'язує з особливостями відношення до світу народів у різні періоди їх життя. Мистецтво найбільш яскраво відображає своєрідність різних етапів історії народу. Стала класичною така думка: "Всі епохи, що рухаються назад і охоплені розпадом, сповнені суб'єктивізму, натомість усі епохи, що крокують уперед, мають об'єктивне спрямування. Наш теперішній час реакційний, тому що він суб'єктивний. Ви бачите це не лише в поезії, але також у живопису та багато у чому іншому" [9, с. 107]. Погодьмося, що вона актуальна і нині, особливо коли порівняти сучасне та високо розвинуте в історичному минулому європейське мистецтво.

В. Гумбольдт під впливом ідей Й. Гердера та Й. Гете досліджує мистецтво як явище реалізації ідеалу в конкретній, у тому числі національній формі ("Естетичні досвіди"). Вчений доводить, що дух народу відображається у творчій природі його мови та в образній природі мистецтва. Тим самим він торує шлях до розуміння стильових відмінностей національного мистецтва. Для осмислення історичної своєрідності мистецтва, зокрема національних художніх стилів, В. Гумбольдт аналізує відмінності епічною поезією та романною формою творчості. При цьому виявляється якісна відмінність змісту мистецтва та художніх засобів його втілення: в епічній поезії розгортається багатство зовнішнього світу, повнота життя у його виразній, чуттєво даній життєвості. Навпаки, романна форма зосереджена на розробці внутрішнього світу героїв [9, с. 143—144]. Це типологічні характеристики історичних форм мистецтва.

У процесі дослідження його історії естетична теорія віднаходить два важливі чинники, що дозволяють простежувати закономірності художнього розвитку. По-перше, це особливості відношення ідеї та форми у творах мистецтва; по-друге, відношення об'єктивного і суб'єктивного у його змісті.

Естетична теорія просвітницького реалізму та романтизму виявляє діалектичний зв'язок двох типів відношення реальності та ідеалу, що обґрунтовують поняття методу в мистецтві. Перший тип, визначений у працях Й. Гете, розкриває способи художнього зображення. А саме: відношення ідеалу та реальності у формах піднесення чуттєво сприйманої дійсності до рівня ідеалу шляхом творення нової, надприродної, ідеальної реальності, що об'єднана логікою досконалого художнього формування. Й. Гете формулює поняття класичного реалізму як художнього методу.

Ф. Шіллер ("Про наївну та сентиментальну поезію") розкриває закономірності історичного життя мистецтва щодо предмета художнього зображення. На основі порівняння поезії Давнього світу, зокрема античної та Нового часу, він виявляє, що митці Давнього світу прагнули найбільш повно передати дійсність образною мовою мистецтва. Таку поезію Ф. Шіллер визначає за допомогою поняття "наївна91. Інший тип — це "сентиментальна" поезія. Предметом її є відображення безпосереднього враження від предметів, якими надихалися почуття. Це мистецтво дає безпосереднє зображення ідеалу. Зауважимо, що позиція В. Гумбольдта перегукується з ідеями Ф. Шіллера.

Ф. Шлегель простежує закономірності розвитку мистецтва через його видові особливості. Романтичну поезію він уважає важливим особливим здобутком мистецтва, прирівнюючи її до епосу за можливостями відображення епохи. При цьому, на відміну від інших мистецтв, які, на думку філософа, вже вичерпали себе, романтична поезія перебуває у "постійному становленні", адже це свобідна творчість художнього генія [11, с. 173]. У праці "Епохи світової поезії" Ф. Шлегель виходить з позицій порівняльного аналізу мистецтва різних історичних епох, починаючи від античності й до творчості великого Й. Гете. Близькі ідеї висловлює А. Шлегель ("Читання про драматичну літературу та мистецтво"). Він характеризує художній поступ людства на основі аналізу нової та давньої поезії й мистецтва загалом. Порівнюючи античне (класичне) та сучасне йому (романтичне) мистецтво, філософ наголошує на своєрідності кожного, зумовленого духом часу. Ці відмінності вибудовуються так: "внутрішній характер усього античного мистецтва і поезії пластичний, сучасного ж — живописний" [11, с. 214]. Віддаючи належне досконалості античного мистецтва, що відображає гармонію всіх природних і душевних сил народу, А. Шлегель змушений констатувати, що антична культура не змогла піднестися вище "просвітленої та облагородженої чуттєвості". Він наголошує, що пластична образність античного мистецтва породжена духом свого часу і не може бути механічно перенесена в інший історичний час, в інший зміст культури, зрештою, в інші географічні та кліматичні умови.

Романтичне мистецтво, наголошує вчений, виростає на ідеалі християнства, який протиставляє земне і небесне, минуще і вічне, "перетворюючи життя на нічний світ тіней". Порівнюючи два типи ідеалу, філософ говорить про грецький ідеал людяності як гармонійну врівноваженість усіх сил, тобто про "природну гармонію". Новітній час дійшов усвідомлення недосяжності такого ідеалу. "Звідси прагнення поезії змирити, злити разом ці два світи — духовний і чуттєвий, між якими ми коливаємося" [11, с. 219]. Наведена думка плідна щодо розуміння підстав заміни естетичного мислення та художнього втілення його мовою мистецтва. А. Шлегель доводить, що художній образ світу як духовна цілісність народжений духом свого часу. Останній є синтезом усіх відносин конкретних народів зі світом у певні історичні епохи. Щодо художньої образності ця своєрідність простежена на основі порівняння давньогрецького та романтичного мистецтв. Відтак, у грецькому мистецтві й поезії наявна початкова неусвідомлена єдність форми і змісту. Новітня поезія, що залишається відданою своєму роздвоєному духу, прагне до тісного взаємопроникнення обох протилежностей.

Характеристика двох типів духовного досвіду, що зумовлюють два типи естетичного ідеалу та реалізуються в якісній відмінності художньої образності класичного та романтичного типів мистецтва, слугує методологічною основою для аналізу закономірностей художнього розвитку: всіх видів та жанрів мистецтва.

У пост романтичній естетиці урізноманітнюються підходи до виявлення багатства історичного життя мистецтва. Відповідно розширюється понятійний апарат науки, покликаний осягнути його. Поряд з поняттями "стиль" та "манера" застосовуються поняття "напрям", "течія", "метод". Виявляється, що змістовне їх наповнення різне у різні історичні епохи, оскільки зумовлене відмінностями духовного досвіду. Вони осягають видове та жанрове багатство мистецтва, специфіку відношення ідеалу і реальності у різних його видах, своєрідність образної мови, а також діалектичну єдність закономірного, типового та індивідуально-неповторного як на рівні окремого твору мистецтва, так і на рівні цілих історичних епох, зрештою історії мистецтва як сукупного духовного здобутку людства.

16.2. Художні стилі — найзагальніше поняття системи "мистецтво"

Об'єктивна діалектика саморозвитку суспільства у багатстві тенденцій духовного життя знаходить всебічне відображення у системі понять: "стиль", "напрям", "течія", "метод", "манера".

Сучасна естетична теорія за вихідне обирає поняття "напрям", вбачаючи у ньому ефективний засіб систематизації мистецтва. Воно здатне розкрити діалектику типового та індивідуального, всезагального та особливого переважно у мистецтві Нового часу — період, коли індивідуалізація духовного досвіду людства надзвичайно поглиблюється, створюючи багатство напрямів, течій, стильових манер у різних видах мистецтва. Дослідження проблеми відбувається переважно на матеріалі літератури.