Розділ «Тема 16. ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ЖИТТЯ МИСТЕЦТВА»

Класицизм як художній напрям з його ідеєю розумно-доцільної краси в явищах був відображенням потреби становлення громадянської свідомості європейського суспільства. У центрі творчості митців класицизму в літературі, живопису, музичному та театральному мистецтві — образ людини-громадянина, що утверджує державницькі ідеали, долаючи особистісні пристрасті та уподобання. Найяскравіше громадянські ідеали втілені у творчості визначного представника французького класицизму доби розквіту абсолютизму — П. Корнеля (трагедії "Сід", "Горацій" та ін.). Його герої у вчинках завжди виходять з велінь розуму і в ньому бачать справжнє мірило власних намірів і дій. У живопису ідеал громадянського служіння знайшов переконливе художнє втілення у творчості видатного представника французького революційного класицизму Ж.-Л. Давида.

Водночас образи мистецтва класицизму не індивідуалізовані, у них відсутні конкретно-індивідуальні особливості переживання дійсності та стосунків героя зі світом. Названі особливості зумовлені домінуючим естетичним принципом як законом художньо-творчого процесу: підпорядкування почуттів героя вимогам розумного. Особистий інтерес мав поступатися вимогам і потребам більш загального цілого: інтересам держави. Нормативність естетики класицизму спиралась на античний ідеал гармонійної людської особистості. Однак, на відміну від античності, що утверджувала досконалість як пластично завершену у собі і виявлену в досконалих скульптурних формах, ідеал класицизму отримав найбільш переконливе втілення в архітектурі та музиці. Найвищі здобутки класицизму в літературі — веймарський класицизм (творчість Гете і Шіллера).

Класицизму властивий також розквіт архітектури, зумовлений тим, що монументальність і величність форм суспільно-громадського і палацового типів споруд утверджувала громадянські ідеали. Досконалі архітектурні форми, укорінюючись у просторі, підтверджують духовну цілісність суспільства спільністю образу краси, відкритої у безмежність природного світу. Основним елементом в архітектурі класицизму став ордер, близький за формою та пропорціями до античного. Залежно від національної своєрідності культури, архітектура різниться не лише декором, але і кольором. Так, поліхромні споруди класицизму, характерні для Росії та України, успадковані від стилю бароко, створюють особливу гармонійність з природним простором та надають йому святковість, народжуючи радісне світовідчуття. Західноєвропейський класицизм — переважно монохромні споруди. Класицизм в архітектурі вирізняється ідеєю естетичної організації простору: творення архітектурних ансамблів на основі принципу регулярної забудови та поєднання архітектури з природним простором (площі, сквери, парки).

У добу класицизму відбувається становлення національних музичних, образотворчих, літературних шкіл тощо. Особливого значення набула в XVIII—XIX ст. віденська класична школа, з творчістю видатних представників якої (Гайдн, Моцарт, Бетховен) пов'язано становлення провідних жанрів інструментальної музики: симфонії, сонати, квартету. В період класицизму створюються вищі навчальні заклади мистецького спрямування — національні художні академії. Зокрема, одна з перших в Європі Королівська академія живопису та скульптури, а також архітектури у Парижі (XVII ст.).

Романтизм як художній напрям формувався в європейському мистецтві та естетиці кінця ХVIII — початку XIX ст., тобто розвивався певний час паралельно з мистецтвом класицизму, відображаючи нові тенденції у розумінні цінностей життя. Романтизм — художньо-естетичний напрям, що відображає світовідчуття неповторної людської особистості та утверджує цінність її духовного світу. Зауважимо, що романтизм як художній напрям відображає лише одну з тенденцій у розвитку мистецтва всередині романтизму як типу творчості (Г. Гегель). Нагадаємо, що романтичний тип мистецтва відображає зростання духовного начала, що відбувається в історії художнього розвитку, починаючи з доби Середньовіччя. Від одного напряму до іншого поглиблюється індивідуалізація духовного досвіду. Він відображається у діалектичній цілісності художньої образності, що є єдністю ідеї абсолютного добра та руху до набуття досконалості через внутрішні суперечності. Проходячи через свідомість і почуття романтичного героя, названа діалектична цілісність світу стає передумовою внутрішнього розколу особистості, спричинює суперечливість, що обертається, з одного боку, трагізмом світовідношення, а з іншого — іронічним світосприйманням. Цими суперечливими почуттями пронизана свідомість романтичного героя і свідомість романтичного мистецтва, зумовлена трагізмом світопочувань романтичного митця.

Особистість, що ввібрала у себе світ як ціле та сформувала його образ, здатна глибше осягати його закономірні виявлення. Тому естетика і художня практика романтизму утверджують вищість людської особистості порівняно з усіма системами організації відносин з огляду рівня їх духовності. Романтизм позиціонує прагненню надособистісних структур поглинути особистість і нівелювати її. Романтичне мистецтво здійснює прорив у сфери духовного досвіду, які відображають глибинність та індивідуальну неповторність світу особистості. Водночас романтизм сповідує ідею досконалості людини, ідеал якої "заданий" образом боголюдини, і показує складність життя ідеалом, оскільки у світі особистості не віднаходяться ті самі моральні спонуки та той же рівень людяності, що різнить моральний абсолют. Тому іронія постає одним з провідних естетично-художніх принципів мистецтва романтизму.

Як художній напрям романтизм склався наприкінці XVIII ст. на основі ідеалу свобідного самоздійснення суб'єкта творчості, заявивши про себе багатством течій і тенденцій, що засвідчували зростання духовного досвіду особистості. Романтичне мистецтво відображає неповторність людської особистості, масштабність почувань та роздумів романтичного героя над цінностями життя, що виводить його за межі буденності існування у світ високих і сильних людських почуттів. Пафос романтизму виростає на несприйнятті реальності, що прагне уніфікувати особистість. Реалізація творчих можливостей суб'єкта є справжнім призначенням мистецтва.

Зародившись у Німеччині (Енські романтики), романтизм згодом поширився в Англії (Вордсворт, Кольрідж, Байрон), Франції (Шатобріан, Гюго), Польщі (Міцкевич), Україні (ранній Шевченко), Росії (Жуковський, Лєрмонтов) та в інших країнах. У межах естетичних принципів романтизму розвивалися всі види мистецтва: література, музика, театр, живопис, пластичні мистецтва. Щоправда, на відміну від класицизму, романтизм не набув офіційно-державних форм виявлення (цей статус закріплювали переважно в архітектурі). Романтизм не сформувався як архітектурний стиль.

У музиці ідеальний образ почувань романтичної особистості отримав найповніше виявлення у творчості видатних представників віденської школи: Р. Шумана, Ф. Шуберта, Ф. Ліста (глава веймарської школи); у живопису виразниками романтичного ідеалу були Т. Жеріко, Б. Делакруа (Франція), Ф. Рунге, К. Фрідріх (Німеччина), Дж. Констебль, У. Тернер (Англія), О. Кіпренський, В. Тропінін, І. Айвазовський (Росія), Т. Шевченко у ранній період, творчості (Україна). Зрештою, романтизм як художній напрям знайшов відображення в усіх основних видах мистецтва, а найбільш яскраво — у поезії та музиці.

Естетичні принципи романтизму сформувалися на основі домінуванні вираження над зображенням, тобто домінування експресивного начала на; наслідувальним. Форма художнього узагальнення у романтизмі — символізація, а не типізація як, скажімо, у реалістичному мистецтві. Це означає що романтики бачать образ не деякою у собі завершеною цілісністю, яка відображає таку саму завершену цілісність матеріально-чуттєвого світу, а розглядають його як вияв у матеріально-чуттєвій формі чогось значно більшого субстанційно іншого, що не обмежується адекватним чи ідеалізованим зображенням [16, с. 51]. Така система принципів у межах романтизму характерна як для консервативної його течії, так і для прогресивної.

Романтизм виходить з ідеї історичного поступу, сутнісні виміри якого сприймаються як зростання духовного начала. Духовність розкривається як всезагальність, що у мистецтві конкретизує себе неповторністю духовного світу особистості. У класицизмі цей світ ще не розгорнутий у нюанси вияву, а постає як світ внутрішньо протилежних відношень між розумною та чуттєвою сферами духовного досвіду героїв. Герої романтизму як художнього напряму усвідомлюють відмінності ідеально-прекрасного і реальності.

Класицизм, як ми зазначали вище, вбачає можливість гармонії людського буття на підставі розумної організації духовного світу людини законами прекрасного та організації суспільних відносин на основі утвердження розумне організованих державних структур. Романтизм бере за вихідне начало організації духовного світу особистості ідею морального абсолюта, активно залучаючи уяву, фантазію до творення істинної життєвості ідеалу, що відкривається внутрішній уяві та не підлягає осягненню "бездуховного ока розсудку". З не-співмірності ідеалу досконалості й реальності життя постають трагізм світопочувань романтичного героя, невіднайденість ним себе у світі життєвих реалій, спрямованість у світ ідеальних сутностей, досконалих людських стосунків, сильних характерів та великих людських пристрастей. Справжньою сферою творчої реалізації особистості романтизм бачить художню творчість. Активізуючи уяву та фантазію, творче натхнення спонукає митця на формування ідеального образу стосунків. Романтичне узагальнення, на підставі викладеного, тяжіє до образу-символу.

Загальною тенденцією романтичного світовідношення постає протиставлення духовного світу особистості реальності як такій, що чужа духовності, оскільки дух не знаходить підстав для розгортання своїх творчих можливостей у просторі людських стосунків.

В умовах зростання відчуженості свобода визначається, з одного боку, як реальність у ситуації звільнення від традиційних норм відносин з їх розгалуженою системою залежностей: соціальних, правових, моральних, релігійних тощо. Водночас втрата духовної цілісності життя спричиняє "автономізацію" духу. Усвідомлюючи себе суб'єктом творчості, особа не знаходить належних способів реалізації творчих потенціалів. Тому вираженою позицією у стосунках зі соціумом є іронічне ставлення до життя. Іронія пронизує творчість усіх представників романтичного напряму як художньо-естетичного і світоглядного цілого (німецький, англійський, французький, російський романтизм тощо). Лише у країнах, що перебувають у ситуації втрати державності (скажімо, Польща, Україна), творчий дух організується ідеалом історичного минулого і створює засобами мистецтва образи його ідеальної життєвості (творчість Міцкевича, Шевченка).

Загалом важливою особливістю романтизму (всіх його течій) є інтерес до історичного минулого народів. Чи не найвагомішим доробком романтизму було відкриття героїчної історії європейських народів. Запропоноване романтиками нове бачення доби Середньовіччя як доби єднання духу європейських народів та героїчного обстоювання етнічного простору від експансії інших етносів активно впливало на розвиток національної свідомості у Новий час. А. Міцкевич говорить про середньовічний світ як романтичний ("Про поезію романтичну"). Звертання до історичного минулого набувало характеру прямої апеляції до історичних прецедентів з метою пробудження національного духу, спрямування його на виборювання свободи (Міцкевич — поеми "Гражина", "Конрад Валенрод"; Шевченко — "Іван Підкова", "Гайдамаки", "Тарасова ніч").

Переважна позиція романтичного митця та героїв романтичного мистецтва, як було зазначено, це іронічне ставлення до дійсності. У таких формах і в такий спосіб вони оприлюднюють реальність власного духу, на противагу дріб'язковості виявів людського життя, зануреного у повсякденність. Відсторонене ставлення — явище піднесення духу особистості над знеособлюючою його соціальністю. Романтичний напрям засвідчує, що можливість розгортання духу — не у заперечних формах, а у творчих — можливе лише у спілкуванні з природою. Могутність її стихійних виявів розкриває потенційні можливості людської природи: масштабність утілення особистості у художній творчості.

Розгортання творчих потенцій людського духу через утвердження моральності відносин — одна з тенденцій романтичного мистецтва. Вона виростає на ґрунті виборювання європейськими народами демократичних засад людських взаємин. Скажімо, у творчості В. Гюго (роман "Собор Паризької богоматері", драми "Ернані", "Рюї Блаз" та ін.) герої — вихідці з низів суспільства — виявляють шляхетність характерів, тоді як його верхівка — носії аморальних схильностей та відповідного стилю відносин. У дусі романтичного світорозуміння В. Гюго протиставляв прозі буденного життя створену уявою романтизовану дійсність, а історичній правді — "правду-справедливість". Там, де усталеність форм суспільного життя не дозволяла духу реалізуватися у творенні нових форм відносин, герою властивий трагізм світовідчуття, усвідомлення неможливості здійснитися у повноті творчих сил. Мистецтво романтизму визначається як бунт суспільної людини проти обмеженості соціальних умов життя. Ідеалом у романтизмі постає геній як уособлення вищої здатності реалізувати повноту можливостей людської особистості.

Декаданс (франц. decadence — занепад), або модерн — означення низка напрямів європейського мистецтва другої половини XIX ст.: натуралізм імпресіонізм, символізм. Вони були своєрідним перехідним етапом від класичного мистецтва до модернізму та постмодернізму. Натуралізм як художній напрям та метод мистецтва заявив про себе у Франції, реалізував свої естетичні принципи переважно у літературі. Виразниками естетичні ідей цього напряму були: Е. Золя, брати Гонкури, певною мірою Г. Флобер Г. Мопассан, Г. Гауптманн, Г. Ібсен. Метод натуралізму спирався на філософію та естетику позитивізму. Принципи його були сформульовані І. Тоном який поширив позитивістську методологію зі сфери природничо-науковий: досліджень на філософію мистецтва. Художні принципи натуралізму сформу лював Е. Золя у праці "Експериментальний роман" (1880). В основу програмі була покладена ідея природничо-наукового матеріалізму (Геккель, Спенсер та позитивізму (Конт). Вихідним у предметі мистецтва бачиться не соціальне а біологічне начало в людині. Е. Золя зазначає, що романіст — це "спостерігачі експериментатор". Як спостерігач він подає факти такими, якими п побачив, а як "експериментатор — ставить дослід", тобто "приводить у рух персонажі оповідання, відтворює послідовність подій тощо. По суті, митець розглядається як особа, покликана констатувати факти та події, не долучаючи до творчого процесу уяву, фантазію, ставлення до зображеного тощо.

Натуралізм як художній метод мав і певну мистецьку цінність. Так, творчість Е. Золя була відкриттям раніше не знаних мистецтвом тем: це біологічні аспекти людського життя, спадковість та її вплив на самовияви особи (романи про історію родини Ругон-Маккарів). Не менш важливим було відкриття соціальної проблематики як предмета мистецтва: вкрай злиденне життя міських соціальних низів, тяжкі умови праці тощо ("Жерміналь").

У творчості Г. Флобера елементи натуралізму виконують естетичну функцію: художньо досконалий твір покликаний долати низьке і потворне у реальних виявах життя. Працюючи над романом "Мадам Боварі", письменник прагне з належною естетичною виразністю показати дріб'язковість, обмеженість своїх героїв, при цьому прямо не демонструючи відразу до них. Брати Гонкури сприймали творчість як своєрідні "клінічні дослідження", цінуючи у мистецтві точність фактів, що характеризують певне середовище, його звичаї та повсякденне життя. Художній конфлікт трактувався як конфлікт людини і природи, зокрема власної. Звідси інтерес до відображення патологічних виявів особи, зумовлених спадковістю. Тяжіння натуралізму до фактологізму справедливо було піддане критиці як представниками естетики реалізму (Герцен), так й ірраціоналізму (Бергсон).