Розділ «ВСТУП ДО ЕСТЕТИКИ»

Тема 1. Предмет і завдання естетики як науки

1.1. Зміст поняття "естетика"

Поняття "естетика" увійшло до системи філософського знання для означення науки, що досліджує закони емоційно-інтелектуального ставлення людини до дійсності та закономірності його об'єктивації в предметно-практичній, теоретичній і художній діяльності відповідно до мірок виду. Предметом естетики є виразні форми дійсності, зокрема мистецтво, що мають безпосередню цінність для почуттів. Одне з прийнятих визначень естетики: "наука про становлення чуттєвої культури людини" [2, с. 7].

Назва науки походить від давньогрецького слова "айстезис" (лат. aisthtikos — почуттєвий), що дослівно означає: "сприймаю почуттями". Уперше це слово для назви науки про чуттєве пізнання ввів в ужиток німецький філософ-просвітитель Олександр Баумгартен у середині XVIII ст. Він розглядав естетику як науку про "чуттєво-пізнавану досконалість" і науку про "досконалість чуттєвого пізнання" [3, с. 455], тобто естетику вважаючи нижчою сходинкою пізнання, а логіку — його вищою сходинкою (причому закономірності пізнавального процесу на обох названих рівнях споріднені). Обґрунтовуючи цінності почуттів, О. Баумгартен дотримувався ідей Г. Ляйбніца, що пропонував розрізняти у духовному світі людини три сфери: розум, волю, почуття, оскільки кожна заслуговує самостійного філософського дослідження. Якщо етика (сфера дії волі) та логіка (сфера розуму) виокремилися в самостійні галузі філософського знання (в добу еллінізму у працях філософів-стоїків), то вчення про почуття не здобуло такого статусу. О. Баумгартен у праці "Філософські роздуми про деякі питання стосовно поетичного твору" (1735) вперше висуває ідею естетики як філософської науки. У праці "Метафізика" (1739) також містяться окремі параграфи, що розглядають проблеми естетики. У 1750 р. вийшла друком його праця "Естетика" (перша частина); друга частина, яка не була завершена внаслідок смерті автора, побачила світ 1758 р. У названих працях проблеми естетики набули ґрунтовного осмислення.

Баумгартен уперше визначав чуттєве пізнання як "аналог розуму", як "нижчу логіку", вкладаючи у це поняття значно багатший зміст, аніж "просто пізнання з допомогою органів чуттів". У поняття "аналог розуму" вій укладає такі здібності, як гумор (здатність знаходити відповідності), гостроту думки (здатність знаходити відмінності), чуттєву пам'ять, уяву і под. У часи О. Баумгартена дослідники простежували відмінності між емоціями та почуттями, тому в його працях "чуттєве пізнання" охоплює також світ емоцій. (Розрізнення емоцій і почуттів здійснили сучасники О. Баумгартена І. Тетенс та М. Мендельсон, що ввели відповідні поняття: Empfindung — відчуття; Empfindnis — почуття).

О. Баумгартен мав на меті науково пояснити природу прекрасного, тобто досконалого "чуттєвого пізнання". Тут важлива роль належала віднайденню законів краси пізнання — законів пізнавальної діяльності, що відповідає поняттю внутрішньої узгодженості духовних структур у пізнавально-переживальному ставленні людини до дійсності. Він також прагнув сформулювати найзагальніші закони художнього формування (художньої "технології"), яка прокладала б шляхи для спеціальних технологій, — теорію окремих видів мистецтва (риторики, поетики, теорії музики та ін.), а це шлях формування художніх феноменів, котрі містять у собі об'єктивні підстави для узгодженості відношення духовних структур сприймаючого суб'єкта. О. Баумгартен визначає об'єкт естетики у такий спосіб: "чуттєво сприймані знаки чуттєвого" [3, с. 452]. Тобто, це феномени, що як такі сприймаються у своїй чуттєво даній повноті, а отже, "призначені" діяти на уяву, пам'ять, розсудок. їх якісна визначеність виявляє себе у гармонії духовних структур людини, не зумовлюючи їх суперечності, причому вони збуджуються до активної роботи предметом, який надихнув їх на взаємодію, на активне формування його ідеального образу уявою сприймаючого суб'єкта.

О. Баумгартен наголосив на нетотожності естетики та мистецтва, хоча й зазначив їх близькість. В естетиці він вбачає науку, здатну озброювати мистецтво принципами (подібно до психології). Як і логіка, вона поділяється, по-перше, на теоретичну, що дає загальні настанови, по-друге, на практичну естетику, прикладну. Стосовно теоретичної, то вона дає такі настанови: про речі та предмети думки (евристика); про чіткий порядок думки (методологія); про знаки прекрасно мислимих предметів, тобто про володіння мовою предмета відношення (семіотика).

Мета естетики, згідно з О. Баумгартеном, — досконалість чуттєвого пізнання, що, як така, є красою. Краса чуттєвого пізнання — це "взаємна узгодженість думок, співвіднесена з чимось одним, яка постає феноменом" [3, с. 455]. Доцільно розрізняти красу речей, думок і красу пізнання. Естетика — перша і головна складова краси пізнання. Об'єктом пізнання естетики є краса предметів, чуттєва даність явищ і думок. Важливий висновок автора про те, що "потворні предмети як такі можуть мислитися прекрасно, а прекрасні — потворно" [3, с. 455]. Йдеться про систематизуючі здібності чуттєвого пізнання, що вирізняє у предметах порядок, узгодженість частин, розташування.

Універсальна краса чуттєвого пізнання — це злагоджений порядок, завдяки чому ми споглядаємо прекрасно мислимі речі, тобто злагода внутрішня та з речами. Тут важливий наголос на взаємодії чуттів, які надають нам злагоджені, гармонійні образи предметів, і злагода нашого мислення про ці речі, що утворюють універсальну красу й досконалість усякого пізнання. Універсальні здібності пізнання, зумовлені багатством якостей пізнавального відношення та пов'язані з узгодженістю всіх елементів пізнавальної здатності, злагодою їх з предметами мислення, котрі створюють красу пізнання, — це і є краса мислення. Тому сфера чуттєвого пізнання має свої закони.

Отже, ми з'ясували, що поняття "естетика" відображає складний духовний феномен, який поєднує у собі гармонійність духовних структур людини (красу мислення), досконалість речей і явищ, котрі постають предметом мислення, і досконалість способів втілення в образах (знаках) прекрасно мислимих предметів. О. Баумгартен започаткував також тенденцію визначати естетику як філософію художньої творчості.

1.2. Історія становлення предмета естетики

Виокремлення естетики, як уже згадувалося, відбулося в середині XVIII ст. завдяки, насамперед, працям О. Баумгартена. Водночас у надрах філософії естетика існувала з глибокої давнини. Давньогрецька філософія першою усвідомила вагомість емоційно-небайдужого сприйняття світу та ставлення людини до нього, вбачаючи у цій здатності людини велику духовну цінність. О. Лосєв, уточнюючи поняття "айстезис", пропонує розуміти його як "чуттєве відчуття". Його латинський відповідник — поняття "сенсус" (sensus) означає "відчуття дотику", тобто чуттєво-відчуттєве сприймання. На думку О. Лосева, обидва поняття означають "все духовне, все душевне — і почуття, і настрій, і намір, і прагнення, і будь-які почуття, які лише можна собі уявити" [7, с. 166]. Поряд з цими поняттями сформувалися також грецькі терміни "естаномай", "естесі", "естаноме", що відповідали поняттю "почуття" й одночасно відображали індивідуальне людське ставлення до предметів [2, с. 7].

Предмет естетики в процесі історичного розвитку чуттєвості зазнавав суттєвих змін. Уже давні греки усвідомлювали всепроникний характер людської небайдужості, простежуючи в ній величезну цінність. Світ вони розуміли як одухотворений матеріально-чуттєвий космос з властивими йому гармонійною, співрозмірною життєвістю, ритмічною оформленістю, що становить величну і доцільну в собі, красиву цілісність. Відповідно, предметний світ у ньому щоразу являє собою нероздільну єдність ідеї речі та її матеріальної структури. Змістовний і матеріальний способи життєвості утворюють гармонійну цілісність речі, єдність її сутності та вияву. Саме на цій підставі правомірно, як вважає 0. Лосєв, стверджувати, що вся антична філософія, зрештою, є не що інше, як естетика [8, с. 183—184]. Людська діяльність, зокрема художнє формування, розглядалися як наслідування (мімесіс) краси космічного цілого, покликаного не порушувати загальної гармонії світового цілого. Крім цього, будь-яке формування вбачалося і поставало формуванням на засадах краси, тому технічне й естетичне начала у ньому існують органічною цілісністю (на відміну від сучасної цивілізації, де названі сфери розійшлися між собою).

На етапі переходу від міфологічної свідомості до рефлексивної й у подальшому періоді естетика зосереджує основну увагу на з'ясуванні питання про співвідношення ідеї та матерії. Ця проблема постає смисловим центром дослідницького інтересу. Проблеми краси визначаються важливою складовою античної філософії, що осмислює красу як онтологічну якість світу.

Іншою вагомою проблемою, яка досліджувала спрямованість філософії в русло естетичної проблематики, стала проблема мистецтва, що саме у Давній Греції почала виділятися в особливий предмет дослідницької уваги з двох причин. Перша — це осмислення мистецтва як особливого виду духовної діяльності, спрямованої на формування ідеальної предметності через наслідування (мімесіс ) чуттєво осяжних форм. Утверджуючись досвідом переживання в образах мистецтва, предмети небайдужості постають єдністю внутрішньої життєвості доцільних у собі форм та досвіду переживаючого ставлення до них (єдність ідеї й образу). Ще одна причина інтересу — "практичніша". Це дослідження впливу мистецтва на почуття сприймаючого суб'єкта та формування їх досконалості змістом досконалих творів мистецтва. У добу античності з'явилася низка понять, що були визначальними для естетики й у подальшому. Це поняття архетип (грец. arche — початок, typos — образ) — першообраз, ідея, зокрема художня ідея; асоціація (лат. associo — з'єдную, пов'язую) — засіб художньої виразності; калокагатія (грец. calos — прекрасний; agathos — добрий) — гармонія зовнішнього та внутрішнього у людини; катарсис (грец. katharsis — очищення) — характеристика дії мистецтва на розум та почуття людини; мімесіс (грец. mimesis — наслідування) — принцип творчої діяльності митця.

Зазначені фундаментальні ідеї античної філософії стосовно чуттєвої краси світу, краси духу, втіленого у художніх феноменах, ідея переживаючого ставлення до краси заклали фундамент для подальшого розроблення названого кола проблем, що згодом утворили сферу естетичного як особливої галузі філософського знання.

У добу європейського Середньовіччя (IV—XIII ст.) центральні проблеми філософії античності не втратили актуальності. Змінювалися характер розуміння витоків і джерел краси, ролі мистецтва у духовному досвіді та цінності переживаючого ставлення до світу. Середньовічні філософи-богослови розглядають світ прекрасним творінням Бога, а Бога — уособленням триєдності Абсолютної Істини, Добра і Краси. Краса бачиться не чимось сталим, а рухливим, ієрархічним, її досконалість зростала у такий спосіб: від матеріально-речової краси предметного світу до духовного світу, а від нього — до Абсолюта, Бога. Структурні закономірності універсуму виявляються як естетичні принципи. Це цілісність, єдність, ритм, співмірність, гармонія, пропорція. Краса мистецтва також ґрунтується на цих принципах. У добу Середньовіччя на основі ідеї краси було вперше сформульовано критерій художності мистецтва. Чим вища сходинка краси у творі мистецтва і чим відповідніший характер її вияву, тим вища цінність твору. Цінність мистецтва визначається його впливом на почуття — емоційну сферу й естетичні судження, що пов'язуються з почуттям задоволення чи незадоволення. Отже, ідеї стосовно прекрасного, мистецтва як чуттєвого втілення ідеї краси, переживання краси та її особливостей поглиблювалися в напрямі зростання цінності духовного начала. Краса, так само як і в добу античності, залишилася центральною проблемою філософії, що дає підстави розглядати провідний характер проблеми прекрасного, адже інші філософські проблеми ґрунтуються на ній як висхідній.

У добу Середньовіччя предметом (центральною проблемою) естетики постає духовно особистісний абсолют, тому вона відображає не тілесно-чуттєву даність краси світу, а певний позатілесний, духовний зміст. Як такий він може бути чуттєвими засобами відображений лише приблизно, тобто символічно" Тому проблема символу набуває у середньовічній естетиці провідного характеру. Символічні художні форми покликані чуттєво сприйманими засобами відображати надчуттєві духовні ідеї.

Доба Відродження (XIV—XVI ст.) поглиблює увагу до проблем краси, змінюючи акценти в її розумінні. Уособленням краси постає творча людська особистість. її розглядають як поєднання природної та духовної краси, єдність розумного та чуттєвого начал духу. З потреби визначення природної досконалості людини поширюється практика виміру параметрів краси: пропорція, гармонія, міра. Естетична свідомість Відродження характеризується живописністю, оскільки ритм, пропорції належать уже не до пластичності космосу, а передусім, до суб'єктивної оптичної видимості [7, с. 571].