Розділ «Тема 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ЕСТЕТИКА»

Естетика


7.1. Класична німецька естетика: загальні закономірності


Становлення естетики як самостійної філософської науки відбувалося в другій половині XVIII — першій третині XIX ст. у Німеччині в межах класичної німецької філософії. Однак цей процес був підготовлений усім попереднім становленням естетико-мистецтвознавчих ідей, що вважали людську особистість метою мистецтва й об'єктивно утверджували її творчу здатність до свобідного формування досконалих образів. Особливе значення в становленні естетики як особливої галузі наукового знання мали здобутки англійської естетики XVІІІ ст., що досліджувала суб'єктивні здатності особи до чуттєвого сприймання та переживання явищ світу, закономірності творчої здатності до формування за законами краси (Шефтсбері, Хоум, Хатчесон, Юм, Берк); естетики французького Просвітництва, яка збагатила естетичну проблематику науковою теорією естетичного смаку, а також теорією художньо прекрасного та художньої творчості (Баттьо, Монтеск'є, Дідро, Вольтер).

Особливе значення мала естетика німецького Просвітництва. Вона розробляла об'єктивні підстави прекрасного, теорію естетичного смаку, художньої творчості, естетичного виховання і, зрештою, дала назву самій науці про чуттєву культуру — "естетика" (Баумгартен, Мейєр, Лессінг, Вінкельман). О. Баумгартен обґрунтував чуттєве пізнання як специфічну сферу духовної діяльності, визначивши філософську науку, що досліджує теорію чуттєвого пізнання, як "естетику". Естетика в теорії О. Баумгартена постає філософією прекрасного. Не менш важливе значення мав виражений інтерес філософії до проблем прекрасного, мистецтва, теорії художньої творчості, особливо відчутний саме від XVIII ст. — часу, коли антропологічну проблематику починають розглядати разом з натурфілософською. Вона вписується в загальне коло актуальних проблем пошуку об'єктивних підстав здатності людини до пізнання істини та творчості за законами краси. Естетика посіла належне місце в системі філософського знання, що утворило тріаду "логіка — етика — естетика".

У класичній німецькій філософії естетика визначилася як необхідна складова, що завершувала собою систему, постаючи необхідним поєднальним ланцюгом між необхідністю і свободою, світом природи та світом свободи. Ці питання посіли чільне місце у філософії І. Канта, Ф. Шіллера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, а також у творчості представників німецького філософського романтизму (брати Шлегелі, Новаліс, Шляєрмахер). Загалом у німецькій філософії виділяють дві провідні тенденції в дослідженні естетичної проблематики. Одна — зорієнтована на матеріал художньої практики, з опорою на який здійснюється розроблення питань естетики (Гете, Шиллер, частково — німецькі романтики). Інша — виводить ідеї естетики зі загально філософських проблем з опорою на художню практику (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).

Особливе значення в становленні естетики як самостійної науки мав метод ідеалістичної діалектики та теорія об'єктивного ідеалізму. На їхній основі німецька класична філософія розробила цілісну систему буття світу, сутнісну єдність матеріального й ідеального начал, передумовою яких є всезагальне творче начало — дух. Творчість постає все проникною основою буття світу. Вищим її уособленням вважається людина та її свобідна творчість у вигляді художньої творчості. У творчості дух, абсолют здійснює себе адекватніше через світ геніальної особистості-митця, що у свобідній діяльності створює художньо прекрасне. Естетична теорія утверджує художню творчість як сферу справжньої свободи, а геніального митця — як ідеал людської особистості. На цій основі вдається утримувати ідеал цілісності культури та утверджувати творчість як істину людського буття й умову справжньої свободи. З позицій естетично-художнього ідеалу людської особистості, що класичне мистецтво зберігало та плекало упродовж історії як закономірність саморозвитку духу в суб'єкті, класична німецька естетика та філософський романтизм критикували стосунки вільної конкуренції, розкривши їх обмеженість і нівелюючий вплив на особистість. Саме німецька класична естетика є найвищим здобутком у сфері естетичної теорії.


7.2. Естетика І. Канта


Філософія І. Канта (1724—1804) започаткувала німецьку класичну філософію — новий етап у розвитку філософського знання. В основі "перевороту", здійсненого І. Кантом, покладена ідея творчої активності суб'єкта пізнання. У другий ("критичний", 70—90-ті роки XVIII ст.) період творчості І. Кант розробив теоретичні засади пізнавальної діяльності, заснованої на ідеї активності суб'єкта пізнання. Естетика постає засадничою в його філософській системі, оскільки розглядається завершальною ланкою системи трансцендентального ідеалізму. В гносеології І. Канта вона є висхідною лавкою пізнавального процесу, оскільки дає "матеріал" (чуттєві сприймання) для діяльності розсудку. Останній продукує форми пізнання, оформляючи чуттєві враження, і спонукає розум на творення ідей.

Ідеї естетики І. Кант виклав у ранній праці "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" (1764); їх містить праця "Критика чистого розуму" (1781). Характер завершеної системи вони набули у праці "Критика здатності судження" (1790). Саме у його філософії вперше вибудувана сутнісна єдність філософської й естетичної концепцій. Названа єдність мала певне місце в античній філософії на тій підставі, що естетичні закономірності покладалися в основу космічної цілісності буття та людського пізнання. У теорії І. Канта підставою для доведення органічності естетики в складі філософського знання є не об'єкт з його властивостями, а суб'єкт та його духовні структури. До основних здатностей людини І. Кант відносить: здатність пізнання ("Критика чистого розуму"), здатність бажання ("Критика практичного розуму") та відчуття задоволення й незадоволення ("Критика здатності судження"). Відповідно, вони реалізуються наявними у людини вищими духовними структурами: розсудком, розумом і здатністю судження, котрі осягають увесь спектр можливостей людського інтелекту. Кожна зі здатностей діє в своїй сфері на підставі своїх апріорних (до досвідних) принципів: розсудок стосовно природи; розум стосовно свободи, тобто морального самоздійснення особи; рефлексуюча здатність судження — щодо виразних форм дійсності та мистецтва. У "Критиці чистого розуму", визначаючи місце чуттєвого пізнання в інтелектуальній діяльності, І. Кант пише: "...Будь-яке наше знання починається з почуттів, переходить потім до розсудку і завершується в розумі, вище від якого немає в нас нічого для оброблення матеріалу споглядання і для підведення під вищу якість мислення" [10, с. 340]. У "Критиці здатності судження", визначаючи здатності людської душі, філософ зазначає: вони зводяться до трьох: пізнавальної здатності, почуття задоволення і незадоволення та здатності бажання [9, с. 956]. Відтак пізнавальна здатність пов'язана з розсудком, що досліджує поняття природи та приписує їй закон; здатність бажання як вища здатність реалізує свободу з допомогою розуму; естетична здатність судження — це здатність мислити особливе як таке, що міститься в загальному. Саме здатність чуттєвого пізнання — предмет естетичного, розроблена в її закономірностях, дала змогу поєднати у цілісність усі людські здатності.

Не менш важливе значення для творення цілісності духовного досвіду мала ідея І. Канта стосовно апріорних форм пізнання. Вона допомогла філософу розв'язати суперечність між всезагальним й одиничним у змісті досвіду. Згідно з І. Кантом, все загальність і необхідність суджень зумовлена апріорними формами, що мають за основу пізнавальну здатність суб'єкта. Відтак мета аналізу — знайти відповідні об'єкту апріорні форми судження. Щодо сфери естетичного такою апріорною формою постає поняття "доцільність", З приводу цього поняття І. Кант зазначає: "Доцільність природи є... особливе апріорне поняття, яке має своє походження винятково в рефлексуючій здатності судження" [9, с. 1025]. Його важливість в естетичному судженні зумовлена тим, що воно здатне емпіричні дані підвести під всезагальний закон. Тобто, почуття задоволення або незадоволення, так само, як і здатність судження, має своєю умовою декотрі всезагальні й апріорні умови, а саме — принцип доцільності. Поняття доцільності має відношення до природних явищ, наслідків людської діяльності, зокрема мистецтва. Суть принципу — це певна відповідність природи та нашої пізнавальної здатності.

Філософ розрізняє два типи рефлексуючої здатності судження: телеологічну й естетичну. Телеологічна здатність судження не пов'язана зі здатністю вияву цілей у самому об'єкті, а є нашою здатністю мислити доцільність у нашій суб'єктивній рефлексії стосовно природи. Телеологічне судження порівнює поняття "продукту природи" за тим, який він є, з тим, чим він має бути. Естетична здатність пов'язана з почуттями задоволення та незадоволення. Почуття задоволення зумовлене відповідністю форм природи нашим уявленням про неї.

Естетична доцільність природи, як вона постає естетичній уяві, передує пізнанню. На основі введення понять "почуття задоволення", "рефлексивна здатність судження", "принцип доцільності" І. Кант вибудовує теорію естетичного як особливого типу духовного досвіду, де центральною постає проблема специфіки естетичного судження, або інакше: здатності судити про прекрасне, тобто теорія естетичного смаку. Причому він розмежовує поняття "естетичні судження рефлексії" й "естетичні судження почувань", "досконалість предмета"; і "доцільність предмета"; "об'єктивно доцільне" та "суб'єктивно доцільне". І. Кант розкриває також відмінність понять "відчуття" і "почуття", де початковою ланкою здатності судження постає відчуття, зумовлене дією на органи почуттів речей і явищ об'єктивного світу. Відчуття — це зовнішні уявлення почуттів, а почуття — це суб'єктивні уявлення про предмети. Естетичним буде судження, основою якого є відчуття; воно пов'язане з почуттям задоволення або незадоволення. Так, зелені луки — об'єктивне відчуття; задоволення (приємність) — суб'єктивне почуття. Естетичне споглядання, так само як і судження смаку, не має пізнавального характеру. Задоволення, пов'язане з прекрасним, має ту особливість, що воно свобідне від будь-якого інтересу на відміну від доброго і корисного, що нерозривно пов'язані з інтересом. І. Кант утверджує творчу природу естетичного, оскільки почуття краси — це внутрішній критерій естетичного. Вільне милування — це справді людська міра відношення до речі. Як таке, воно містить ідею суб'єктивної все загальності. Всезагальність постає виявом загальнозначущого стосовно здатності задоволення та незадоволення для кожного суб'єкта. Отже, судження смаку пов'язане лише з почуттям, що є "гармонією в грі душевних сил". Як таке, воно — справді вияв людської творчої здатності. Свободу відношення в естетичному І. Кант утверджує як справжню підставу творчості.

Попри те, що естетичне судження має своїм джерелом не об'єктивні правила смаку, а почуття суб'єкта, він не заперечує певний емпіричний критерій у всіх народів відносно цього почуття і певну спільну основу в судженнях щодо форм, в яких нам даються предмети. Відтак, постає питання взірців смаку та поняття ідеї смаку. В зв'язку з поняттям вищого взірця, "прообразу" смаку Кант розглядає співвідношення ідеї й ідеалу. Не може бути мови про деякий взірець смаку, оскільки судження смаку — завжди творчий процес, але можна говорити про "ідею смаку". Прообраз смаку може бути поданий не лише з допомогою понять, а й також як чуттєва даність — в одиничному зображенні. "Ідея означає... деяке поняття розуму, а ідеал — уявлення про одиничну сутність, адекватну будь-якій ідеї" [9, с. 1082]. Розглянувши проблему в такий спосіб, І. Кант наголошує, що ідеал не може бути невизначеною красою, а завжди красою фіксованою. Отже, трактування відношення понять "ідея" й "ідеал" в І. Канта близьке естетиці Платона. В основі суджень, згідно з І. Кантом, має бути ідея розуму, від якої залежить "внутрішня можливість" предмета. Тобто, не можна говорити про ідеал прекрасного там, де краса "привнесена", де вона обумовлена певними цілями, зовнішніми стосовно предмета судження. Не можна говорити про красу житлового будинку, красу дерева, красу саду тощо, оскільки неможливо уявити їх ідеал. Адже цілі тут недостатньо фіксовані й недостатньо визначені. "Лише те, що має ціль свого існування у собі самому, а саме — людина... може бути ідеалом краси, так само як серед усіх предметів світу лише людство в його особі як мисляча істота може бути ідеалом досконалості" [9, с. 1083]. Саме людина як мисляча істота, здатна визначати цілі й діяти згідно з ними, може бути зображена цілком конкретно — в чуттєвому образі. Тобто, естетична ідея може набути чуттєво сприйманих форм, постаючи уособленням родових чеснот людства. І. Кант наголошує, що це образ, котрий природа встановила як прообраз для своїх породжень. Це, власне, ідея краси, а не повний її прообраз. Це форма всякої краси, що є умовою правильності в зображенні роду.

Ідеал можливий також як чуттєве втілення моральних чеснот людини у їх досконалому виявленні. Постулюючи ідею задоволення та незадоволення як таку, що є означенням специфіки естетичного відношення, І. Кант зауважує: "прекрасним є такий предмет задоволення, який спонукає судження смаку на вільну взаємодію з ним без усякого інтересу. Тобто, це висловлювання судження з приводу задоволення, яке породжує своїми якостями предмет сам по собі, без будь-яких привнесених цілей". Саме така цілком свобідна якість почувань є підставою "спільності почуття", що виникає з вільної гри нашої пізнавальної здатності. За умови наявності такого спільного почуття може бути висловлене судження смаку. Судження, яке є єдністю пізнання та переконання, з необхідністю повинно мати можливість бути повідомлюваним усім. "Всезагальна повідомлюваність почуття" передбачає спільне почуття, а відтак його можна визнати "необхідною умовою всезагальної повідомлю-ваності нашого пізнання" [9, с. 1089—1090]. На підставі сказаного філософ уводить почуття в цілісну систему логічних підстав і принципів пізнання.

Розкривши своєрідність почуттів у ставленні до свого предмета, І. Кант доходить висновку стосовно якостей останнього: "Прекрасне те, що пізнається без посередництва поняття як предмет необхідного задоволення" [9, с. 1091]. Підставою для всезагальності судження смаку І. Кант вважає чисте поняття розуму про надчуттєве.

І. Кант в естетиці виділив два різновиди здатності судження: поряд з уже охарактеризованою здатністю судження про прекрасне філософ виділяє здатність судження про піднесене. Судження про піднесене пов'язане з уявленням про безмежність світу й окремих його виявів. Задоволення від піднесеного більшою мірою зумовлене кількісними характеристиками об'єкта, а в прекрасному — якісними. Відмінним є ставлення наших духовних структур до прекрасного та піднесеного. Якщо краса природи сама по собі є предметом задоволення почуттів, то піднесене задіює у творення відношення ідеї розуму. В реальному світі ми можемо знайти предмет, придатний для відображення ідеї піднесеного, що живе у нашій душі, хоча піднесене стосується лише ідей розуму і не може мати відповідного собі відображення. Наприклад, вигляд бурхливого океану не піднесений, а жахливий. Душа має бути сповнена ідей, щоби у спогляданні стихії зазнати піднесення. Відповідно, піднесене, залежно від особливостей судження про предмет небайдужості, поділяється на "математичне" та динамічне піднесене. Перший тип — це осягнення кількісних характеристик об'єкта; другий — піднесеність людського духу над масштабними виявами природних стихій. Задоволення від піднесеного пов'язане з почуттям схиляння та шанування. Це схиляння перед силою ідей розуму, що несуть образ вічного та надприродного перед силою духу, що підноситься над стихіями. Трактування категорії піднесеного в естетиці І. Канта певним чином надихалося ідеями Е. Берка стосовно сутності піднесеного.

Важливе місце в естетиці І. Канта належить теорії мистецтва. Мистецтво характеризується як особливий вид творення — "через свободу, тобто через сваволю, що покладає в основу своєї діяльності розум (курсив авт. — В. М.)п [9, с. 1164]. Воно відрізняється від уміння та знання, від ремесла, оскільки в усіх вільних мистецтвах дух має бути свобідним. І. Кант поділяє мистецтва на "механічні" й "естетичні". Під поняттям "механічні" мається на увазі здатність до предметного формування загалом. "Естетичні" мистецтва, в свою чергу, поділяють на "приємні" та "витончені". Якщо приємні призначені лише для насолоди та розваги, то витончені сприяють культурі здатностей душі до спілкування між людьми. Призначення мистецтва останнього типу І. Кант вбачає не в тому, щоби давати насолоду лише відчуттям, а також і задоволення розуму. Наголосимо: саме названий тип мистецтва філософ вважає основним: "естетичне мистецтво як вишукане мистецтво є таке, яке має своїм мірилом рефлексивну здатність судження, а не чуттєве відчуття" [9, с. 1167]. У справжньому мистецтві доцільність має поставати невимушеною, тобто органічною у своїй життєвості.

І. Кант чітко розмежовує художній геній ("природний дар мистецтва") і таланти в сфері науки: геній дає правила, багатий матеріал для творів мистецтва, хоча обробіток ідей та форма потребують вихованого школою таланту. Вишукане мистецтво — це мистецтво генія, хоча неодмінним у ньому є також "дещо механічне, що можна осягнути з допомогою правил" [9, с. 1172]. На останньому важливо акцентувати, оскільки в естетиці ірраціоналізму, що декларує свій зв'язок з естетикою І. Канта, ця ідея жодним способом не задіяна, залишена поза увагою. У цій же площині перебуває ставлення до наслідків художньої діяльності: характерною рисою ірраціоналізму є відсутність естетичного критерію оцінки мистецтва. Філософ зауважує: "Краса в природі — це прекрасна річ, а краса в мистецтві — це прекрасне уявлення про речі" [9, с. 1173]. Тут відчутний перегук з теорією мімесісу Арістотеля, що простежується в такій думці філософа: "Вишукане мистецтво виявляє свою перевагу в тому, що воно прекрасно описує речі, які в природі потворні або гидкі" [9, с. 1174]. Тобто, наслідування — в жодному разі не копіювання, а творче осмислення засобами мистецтва краси природного світу (ідея краси). Думка І. Канта скеровує нас також до ідеї О. Баумгартена стосовно естетики як науки про красу мислення.

На підставі аналізу природи геніальності І. Кант розглядає уяву як продуктивну здатність пізнання. Уява створює ніби другу природу з матеріалу, що дає йому справжня природа. Властивістю генія є здатність зображення естетичних ідей.

Згідно з традицією, усталеною від часів Арістотеля, І. Кант подає класифікацію видів мистецтва, поділяючи їх на словесні, образотворчі й мистецтва гри відчуттів. Сутність мистецтва, зокрема словесного, філософ вбачає у тому, що воно не лише "провіщає гру ідеями, а... дає розсудку живлення і з допомогою уяви оживлює його поняття" [9, с. 1185]. Образотворчі мистецтва, або мистецтва вираження ідей у чуттєвому спогляданні, — це або мистецтво чуттєвої істини, або мистецтво чуттєвої видимості. В основу обох, так само як і в основу мистецтва поезії та красномовства, покладена естетична ідея — архетип, прообраз. Щодо мистецтва вишуканої гри відчуттів (музика та мистецтво фарб), йдеться не лише про зовнішні враження, а й про дію судження стосовно форм і гру багатьох відчуттів. Критерієм цінності твору слугує визнання його прекрасною грою відчуттів, тобто визнання об'єктивних якостей музичного твору як такого, що гармонізує духовні структури сприймаючої особистості.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ЕСТЕТИКА“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи