Розділ І. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тема 2. ВИТОКИ ТА ДЖЕРЕЛА НАЙДАВНІШИХ ЕСТЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ

2.1. Метафізика естетичного

Сучасна культура втратила цілісність образу світу. Його бачення розпалося на фрагменти, локалізувалося у русло конкретних людських потреб: світ почав розглядатися у його корисності для людини, а не в об'єктивній визначеності його буття. Таке розуміння зумовлює неадекватність відношення до дійсності, що шкодить не лише природному світові, а й людським стосункам і внутрішньому світові людини. Вона звикає дивитися на світ лише прагматично.

Людство формувалося як вид розумного життя, створюючи предметність, — її образи символізували його якісну відмінність від інших природних видів. Надприродні — духовні феномени, є символами метафізичної, духовної сутності людини як виду. Формувалося людство саме у процесі творення таких феноменів, чуттєво даних, народжених уявою та практичними уміннями й здібностями. Процес духовного само-становлення людства, здійснюючись у формах об'єктивації духу в матерії природи, рухався від найпростіших, примітивних уявлень та їх втілення в образи (початки становлення людини розумної) до неухильно зростаючих умінь, ускладнення образності, зростання її символічної завантаженості. Поза такою здатністю символізації — об'єктивації духу в матерії формування й об'єктивації його образу — людство не утвердилося б як вид.

Опанування світу та власної природи здійснювалося через об'єктивацію духу в образи, тобто дистанціювання від себе, "виведення назовні". Утілені в матеріалі формування, а отже, чуттєво й інтелектуально осяжні, вони постають спільним духовним надбанням людства — джерелом удосконалення (принаймні, в потенції) кожного суб'єкта життєвості. Осмислення та переживання їх доцільної у собі життєвості має духовний характер, оскільки сама предметність, що створюється, концентрує всезагальний духовний досвід. Це досвід небайдужості, який якісною визначеністю відкривається у формах життєвості, наданих йому свідомістю, ідеальні образи предметів небайдужості — тварин, людини, природних сил і под. Вони постають символами стосунків людини зі світом і своїми якостями наочно виявляють рівень досконалості й повноти цих стосунків. Інакше кажучи: цілісність світобачення, світорозуміння та світовідношення відображається у художніх феноменах, постаючи реальним свідченням небайдужості, цілісності відношення до світу.

Міфологічні уявлення про світ, релігійна свідомість, моральні уявлення та досвід стосунків у їх закономірних виявленнях, саме як людяність стосунків, стають реальністю за умови надання їм чуттєвої образності, природа якої естетична. Символи віри в міфології та релігії отримують реальну життєвість за умови, що здобули образ; образи живлять почуття і свідомість віруючих. Міфологічна образність осягає собою всесвіт як сферу людської життєвості: стосунки людини з природними силами, стосунки усередині родових спільнот, світ "надприродних" сил. Форми образності, урізноманітнюючись, відображають історію зростання досвіду світобачення та світорозуміння в процесі накопичення досвіду відносин людини зі світом.

Художньо-образний спосіб втілення духовного досвіду відносин зі світом засвідчує не відчужений його зміст і характер, а відтак — потребу постійно утримувати предмети, що визначилися як небайдужі, здобувши своє ідеальне життя в образах. Названий спосіб їх буття — чуттєво-образний — також можливість постійного "відновлювання" стосунків людства з ними й у філогенезі (для роду людського), і в онтогенезі (для окремої особи). Отже, естетичне — це універсальна форма закріплення досвіду відношення людини до світу, універсальне джерело живлення людського духу.

Ідеальна предметність — полі-функціональна. Вона поєднує ідеальні функції (задовольняє конкретні духовні запити), слугує практичному (в ідеальних формах) опануванню реальним світом і своїми естетичними якостями формує гармонійність духовних структур людини.

Історія естетики дає змогу виявляти цілісний образ часу: своєрідність його у конкретні історичні періоди залежно від кола проблем, котрі вона досліджувала на тому чи іншому етапі духовного поступу людства. Тому історія естетики — необхідна складова естетичного знання, що допомагає простежувати його як історію розгортання творчих умінь та духовних зв'язків зі світом, котрі постають в естетичному само-цінно.

2.2. Становлення історії естетики та її основні проблеми

Історія естетики — особлива галузь естетичного знання, що вивчає ґенезу, розвиток і функціонування в суспільстві естетичної думки, естетичних теорій, естетичних учень. Як самостійна наука історія естетики склалася у XIX ст. — у період, коли історіографія культури отримала фундаментальну підставу свого розвитку на ґрунті становлення філософії історії, насамперед завдяки працям Г. Гегеля. Закономірності історичного розвитку людського духу, що філософ вбачає способом виявлення абсолютного духу в суб'єктах творчої діяльності, спричинила виокремлення історіографії естетики в особливу галузь естетичного знання. Це дало змогу систематизувати здобутки у названій сфері попередніх етапів історії, простежувати витоки основної проблематики науки та зміну і розширення кола її основних проблем. Естетична теорія не завжди виражена в адекватній теоретичній формі. Часто вона міститься у міркуваннях філософів або митців з приводу засад художньої творчості, особливостей художнього формування залежно від видової специфіки мистецтва, розуміння краси та ін. Важлива роль у поглибленні естетичної теорії належить працям з мистецтвознавства, літературознавства, художньої критики і под. Призначення історії естетики — не в описі окремих естетичних поглядів, а в тому, щоб виявляти закономірності розвитку естетичної думки в історичному поступі людства. Складність дослідження проблеми пов'язана з тим, що тривалий період історії художнього розвитку людства естетичні знання тісно поєднані з міфологічними, релігійними, моральними уявленнями, формуванням предметності практичного та культового призначення.

Увага до естетичної проблематики, прагнення систематизувати її здобутки починається ще з доби античності. Скажімо, Платон у діалогах викладає ідеї естетики Сократа, софістів. Арістотель у працях з естетики використовує ідеї Платона та Демокріта. У працях середньовічних філософів розроблення естетичної проблематики своїм корінням сягає Платона та його ідеї краси (Плотин, Августин, Боецій та ін.). Широко оперують ідеями естетики Арістотеля художники та теоретики естетики й мистецтва доби Відродження. Леонардо да Вінчі у наукових записах зазначав таку важливу подію: "У мессера Вінченцо Аліпландо, що проживає поблизу готелю Корсо, є Витру вій Джакомо Андрео" [6, с. 27]. Йдеться про видатного римського архітектора й теоретика архітектури І ст. до н. е., автора знаменитої праці "Десять книг про архітектуру". Очевидно, мовиться саме про цю книгу. Подібні записи існують про Арістотеля, Архімеда та ін.

Інтенсивніше розроблення історії естетики розпочинається з XVII ст. Характерним у ХVII—XIX ст. є розпочинати трактати з естетики ґрунтовним аналізом її історії. Зокрема, класичним взірцем слугує "Вступ" до праці "Естетика" Г. Гегеля. У ньому подано методологію наукового вивчення краси та художньої творчості, критично проаналізовано теорії краси, ідеалу, художньої творчості в історії естетики від часів Платона до сучасників Г. Гегеля — І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга [1, с. 7—96].

Першою книгою з історії естетики стала тритомна праця австрійського дослідника Роберта Ціммермана "Історія естетики як філософської науки" (1858). Автор досліджує естетичні ідеї античної Греції та періоду християнської філософії аж до Плотина й Августина (кн. 1), естетичну теорію XVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції (кн. II), естетику німецької класичної філософії — І. Кант, Й. Гердер, Ф. Шіллер, Ф. Шеллінг, к. Зольгер, Г. Гегель та ін. (кн. III). Невдовзі з'явились інші праці з історії естетики: "Критична історія естетики" М. Шаслера (1872), "Німецька естетика, починаючи з І. Канта" Е. Гартмана (1886), "Основи психології та естетики, починаючи з Воль-фа — О. Баумгартена і закінчуючи І. Кантом — Ф. Шіллером" Р. Зоммера (1892), "Історія естетики в Німеччині" (1913), "Дослідження з теорії та історії естетики" Г. Шнітцера (1913) та ін.

Новий підхід до дослідження історії естетики запропонував відомий німецький теоретик Е. Панофський. У праці "Ідея. Історія понять старої історії мистецтва" (1932) розглянута історія естетичних понять та категорій, тобто запропоновано проблемний підхід до дослідження історії естетики. Скажімо, простежено історію становлення та зміни поняття "мімесіс" від античності до періоду маньєризму. Таких позицій дотримується й інший відомий німецький дослідник Е. Утіц у праці "Історія естетики" (1932), з'ясовуючи зміст та історію понять "наслідування", "катарсис", "форма", "єдність у багатоманітності" тощо. У 1939 р. побачила світ книга американських учених К. Гілберт і Г. Куна "Історія естетики", яка також ґрунтується на проблемному підході.

На вітчизняному ґрунті цікаві дослідження професора Харківського університету І. Кронеберга "Історичний погляд на естетику" (1830) та "Матеріали з історії естетики" (1831) [13, с. 289—334]. Згадаємо також видану 1913 р. працю А. Миронова "Історія естетичних учень" — конспект лекцій, прочитані у Казанському університеті, та працю М. Самсонова "Історія естетичних учень" у трьох частинах (1915). У певному сенсі до цієї низки досліджень можна віднести книгу І. Мірчука "Естетика", що вперше побачила світ у Празі (1926).

У радянський час з'явилось чимало праць з вивчення проблем історії естетики, наприклад, "Історія естетичних категорій" О. Лосева та В. Шестакова (1959). Вона поєднує проблеми історії естетики з питаннями методологічного характеру, зокрема методами вивчення естетики як системи понять і категорій, котрі розвиваються. Фундаментальним дослідженням античної естетики є багатотомний цикл праць О. Лосева "Історія античної естетики. Рання класика" (1963), "Історія античної естетики. Софісти. Сократ. Платон" (1969), "Історія античної естетики. Висока класика" (1974), "Історія античної естетики. Аристотель і пізня класика" (1975), "Історія античної естетики. Ранній еллінізм" (1979), "Історія античної естетики. Пізній еллінізм" (1980).

У 60-х роках XX ст. вийшли друком книги І. Маца "Історія естетичних учень" (1962), М. Овсяннікова й Б. Смирнової "Нариси з історії естетичних учень" (1963). У 70-х роках — праця "Лекції з історії естетики" за редакцією М. Кагана (1973—1980, кн. 1—4). У 1978 р. побачили світ праці М. Овсяннікова "Історія естетичної думки" та В. Шестакова "Нариси з історії естетичної думки". На особливу увагу заслуговує "Історія естетики. Пам'ятники світової естетичної думки" (1962—1970, т. 1—5), що містить тексти праць найвидатніших філософів-теоретиків естетики від античності до XX ст. Із 70-х років XX ст. здійснюється багатотомне видання "Історія естетики у пам'ятниках і документах" з багатої спадщини історії естетики у її найвідоміших персоналіях, а також україномовне видання вагомих творів з історії світової естетичної думки "Пам'ятки естетичної думки".

Отже, аналіз становлення історії естетики — особливої галузі естетичного знання — засвідчує, що естетика як філософська наука поєднує історію становлення її проблематики та теоретичного осмислення проблем, котрі утворюють специфічно естетичне знання.