Розділ «Тема 5. ЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ»

5.1. Загальні тенденції розвитку естетики Відродження

Естетика доби Відродження постає закономірним продовженням ідей естетики попередніх епох, зокрема античної. Водночас вона є цілком оригінальним явищем, що відображає цілісний, досвідно-чуттєвий і розумно-осмислювальний підхід до природного світу й людини. В епоху Відродження складалася нова світоглядна парадигма. Вона органічно вписує людину в земне життя, не протиставляючи ідеальне та реальне, духовне й тілесно-чуттєве начала її єства, причому дух вважається активною силою, яка "обробляє" матерію життя й організує її вияви у формах досконалості. Доба Відродження долала аскетизм середньовічного образу краси, надаючи йому життєвої повноти виявів у формах художньо-прекрасного. Уособленням прекрасного постає людина, її розглядають як творче начало життя: "земний Бог". Виражене творче спрямування стосунків людини зі світом — характерна риса ренесансної епохи. Саме з неї розпочався бурхливий розвиток різних галузей наукового пізнання, утверджувалося наукове природознавство, становилося мистецтво — особлива сфера духовного досвіду, зміцнювалася свобода творчого само-здійснення митця.

Першим видом наукового пізнання, що цілком відповідає духу епохи й слугує своєрідною її характеристикою, є гуманітарне знання, а першим предметом — культура людства, зокрема культура грецької та римської античності. Критичного переосмислення зазнала культура Середньовіччя. Звертання до життєрадісної культури античного світу, центром якої була людина, дало змогу звільнитися від почуття гріховності та страху існування, яким жила середньовічна європейська культура.

Культура Ренесансу звернула увагу людини на земний світ і його принади, відкриваючи очі на його красу та формуючи потребу активної взаємодії в пізнанні таємниць, а також в творчому переформуванні й увічненні його образу художньо-естетичними засобами. Краса світу стала естетичною моделлю творчо-формуючої діяльності митців, надаючи їй високого (піднесеного, величного) звучання та неповторної краси. Інтерес до пізнання земних речей, відкидання безперечного авторитету церкви, зростання світських елементів у культурі дослідники називають характерною прикметою Відродження [19, с. 414].

Людина Відродження вперше звернула погляд на себе не як на предмет гріха і заперечення себе — гріховної. Діяльна творча особистість утверджується в культурі як найдосконаліший вияв краси природного світу. Вона усвідомлює власні творчі сили, сповнюється самоповаги та потреби об'єктивації досвіду в різних видах духовної та предметно-формуючої діяльності. Універсалізм — характерна риса особистості доби Відродження. За відомою характеристикою Ф. Енгельса, епоха Відродження — це "найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, що потребувала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості" [7, с. 326]. Це епоха, яка проклала шлях поступу європейській культурі наступних епох.

Щоправда, саме з доби Відродження критерієм і виміром досконалості для людини постає вона сама. Ідеал Відродження — Людина з великої літери, майже рівна Богу. "Божественне в естетиці та мистецтві Відродження тяжіє до людського, але, з іншого боку, і людське тяжіє до божественного (чи, можливо, демонічного, але в будь-якому випадку — "не смертного")" [8, с. 470]. З поступом історії абсолютизація людського начала призведе до суб'єктивізму та втрати об'єктивного критерію естетичної цінності явищ. На суб'єктивізмі героїв пізнього Відродження наголошує, зокрема, В. Гегель, характеризуючи творчість В. Шекспіра.

Дух Відродження формувався на певних соціальних і духовних передумовах. Розпочинався він в Італії, батьківщині римської античності (на неї значно вплинула грецька античність), щоби згодом поширитися в усіх країнах Західної, Центральної та Східної Європи. Соціальними передумовами Відродження були насамперед демократичні засади італійських міст, що ґрунтувалися на принципах самоуправління.

Розпочиналася епоха Відродження в останній чверті ХІІІ ст. і продовжувалася до XVI ст. у країнах Західної Європи, а в східноєвропейському регіоні Відродження тривало до ХVII ст. Дослідники поділяють культуру Відродження на кілька етапів. Кожен з них характерний своєю специфікою та здобутками. Перший — Проторенесанс (кінець XIII—XIV ст.), другий — ранній Ренесанс (XV ст.), третій — високий Ренесанс (кінець XV — 30-ті роки XVI ст.) четвертий — пізній Ренесанс (до кінця XVI ст.).

Від XV ст. ідеї ренесансного гуманізму, його світоглядні засади й естетично-художні принципи поширювалися в інших країнах Західної Європи, засвідчуючи становлення світської культурної парадигми. Зростав масштаб домінування ідей Ренесансу в філософії, гуманітарних науках, природознавстві, естетиці й мистецтві, в стилі життя, етичних та естетичних ідеалах епохи. Найяскравішими виразниками духу Відродження в Італії були Данте (від його творчості Відродження розпочинає відлік), Петрарка, Бокаччо, Альберті, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело Буонаротті, Марсіліо Фічіно, Джованні Піко де ла Мірандола, Джордано Бруно, Томазо Кампанелла. У Німеччині видатним представником ренесансної естетики був Альбрехт Дюрер, Англії — Вільям Шекспір, Франції — Франсуа Рабле, Іспанії — Мігель Сервантес. О. Лосєв зауважує: "Вже за поверхневого розгляду матеріалів Західного Ренесансу... нас дивує величезна і, можна сказати, незчисленна кількість різноманітних імен, країн, періодів розвитку, напрямів і стилів, що зазвичай іменують ренесансними" [14, с. 37].

Саме поняття "ренесанс" (лат. re — знову і nasci — народжуватися) вперше використав Дж. Вазарі у праці "Життєпис найзнаменитіших живописців, скульпторів і зодчих" (1550).

Естетичні ідеї Відродження органічно вплетені у філософські, етичні, соціальні, природничі знання, художню творчість, утворюючи духовний синтез і визначаючи загальне естетичне забарвлення епохи. Тому правомірно зазначити всепроникний характер естетичного, властивий культурі Відродження, що зближує її з культурою античності, живлячись духом якої вона, власне, і формувалась.

5.2. Естетичні ідеї раннього гуманізму

Розвиток ідеалів і принципів естетики нового типу розпочинався з руху, який отримав назву гуманізм. Гуманістами в епоху Відродження називали особистостей, котрі присвячували життя вивченню та поширенню нової системи знання, в центрі якого поставали проблеми людини та її життєвого призначення. Гуманісти утверджували цінності земного життя та покликання людини здійснитися в ньому, вступаючи в опозицію до церковно-релігійних поглядів на сенс життя, що бачився за межами реальності, у потойбічному світі.

Основоположником культури Відродження і найвидатнішим представником естетики Проторенесансу, що започаткував естетичний ідеал епохи і прокладав шляхи становленню ренесансного гуманізму, був Данте Аліг'єрі (1265—1321). Естетичні ідеї нового світобачення викладені ним у художніх творах ("Нове життя", "Божественна комедія"), наукових трактатах, присвячених питанням мовознавства ("Бенкет", "Про народну мову"). Творчість Данте має виражений інтелектуальний характер, вирізняється розвинутою символікою образів, вишуканістю поетичних форм і філософською глибиною осмислення духовного світу людини та вільного конструювання нової картини світу. Інтелектуалізм творчості Данте виростав на ґрунті культурного синтезу, що увібрав середньовічну традицію й античний ідеал стосунків людини зі світом. У Данте світ постає наслідком вільного творчого конструювання, духовною реальністю завдяки активному чуттєво-емоційному та пізнавальному відношенню особистості. Світ для неї безконечно урізноманітнюється, набуває повноти життєвих виявів як просторово-часове буття, тобто постає власне естетичною реальністю. Естетична парадигма розуміння світу та його відображення в мистецтві — своєрідний прообраз для становлення нового пантеїстичного світобачення, що прокладає шляхи для наукового природознавства (воно зароджується саме в цю епоху).

Не менш важливим відкриттям Відродження є розуміння людини як духовного космосу. Він утворений з допомогою єдності емоційних станів і рефлексії над собою та світом у його теперішньому, минулому і майбутньому, його вертикальній і горизонтальній структурованості — феномен, якого не знала середньовічна о дно ви мірна (вертикально спрямована) культура. "Божественна комедія" — "апофеоз пізнання", оскільки "цей твір — одна з перших пам'яток людської культури, що продемонструвала невіддільність думки від почуття в сенсі чуттєвого сприймання і від почуття в сенсі емоції" [12, с. 167]. Важливим естетичним феноменом у поетичній і прозовій творчості Данте постає зображення внутрішнього стану поета, який відкривається єдністю ліричної глибини почуттів і водночас рефлексією над почуттями. У збірці поезій, поєднаних із прозовим текстом під назвою "Vita nova" ("Нове життя"), вперше висунута ідея цінності народної мови як такої — саме нею випадає освідчуватися в коханні, говорити про нього. Тобто, утверджується цінність народної італійської мови (вольгаре) як най-адекватнішого засобу передання почуттів особи. Ця ж тема розгортається в морально-філософському творі "Бенкет", де поєднані філософські, богословські, морально-етичні й естетичні проблеми, що засвідчують новий погляд на цінності життя. Скажімо, гідність людини пов'язується не з її майновими статками й аристократичним походженням, а з мудрістю та духовною досконалістю. Саме вони утверджуються як ознаки шляхетності. Не менш важлива думка про цінність пізнання та допитливість людського розуму. Знаменно, що розвиток культури Відродження розпочинається саме в сфері естетично-художнього досвіду.

Концентрованим утіленням ідеї цінності народної мови для творення духовної спільності італійського народу та поширення знань є трактат "Про народну мову" (в двох книгах). Це перша в Європі праця з питань мовознавства, що започатковує становлення італійської літературної мови. Цікавими у трактаті в аспекті естетичної проблематики є роздуми про мову як суто людський спосіб спілкування, метою якого є потреба "передати іншим думку нашого розуму". Філософ обґрунтовує ідеї герменевтики: розуміння мови як способу передання думок і засобу порозуміння між людьми. "Отже, для передання одне одному своїх думок роду людському потрібно було мати деякий розумний і відчутний знак, оскільки тому, що потрібно було позичати з розуму і розуму ж передавати, належало самому бути розсудковим. Але оскільки ніщо не може бути передане з одного розуму в інший, окрім як чуттєвим способом, то цей знак має бути і чуттєвим; якби він був лише розсудковим, він не міг би передаватися; якби він був лише чуттєвим, він не міг би запозичувати з розуму і розуму ж передаватися" [8, с. 477]. Статусу національної мови розмовній італійській надав найбільший твір великого поета й один з найвизначніших творів світового мистецтва — поема "Божественна комедія" (1313—1321), написана флорентійським діалектом.

Звернемо увагу на особливе значення мовного питання, що започатковане Данте як теоретична проблема і реалізоване як культурний доробок у мові його творів. У XIV ст. (доба ренесансного гуманізму) вона належить до центральних проблем естетики. Незважаючи на пошану до класичних мов, потреба у нових зумовлена необхідністю осмислення посталої реальності, що відкривалася особі. Звертаючись до реального світу, вона побачила його світом власних почуттів і думок, які потребували адекватного виразу. Нове бачення вимагало нових мовних засобів висловлення думки та почуття. Так складалася нова художня культура, оперта на національні мови, а також творилися мови науки та мистецтв, що давали змогу відобразити новий образ світу, його ідеальні художні й наукові моделі найадекватнішими мовними засобами.

Творчі інтуїції стосовно мовної проблематики простежуємо також у Бокаччо, який у праці "Життя Данте" відкриває новий духовний космос — світ людських почуттів і стосунків, що вкладаються в поетичну творчість і потребують нової поетичної мови. Порівнюючи мову Святого Письма та поетичну мову (за тих часів не зовсім безпечне заняття), Бокаччо зауважує: особливості однієї та іншої мов зумовлені предметом і характером зображеного в них. Подібно до Святого Письма, названого теологією,"поети в своїх творах, названих нами поезією... показують причини різних подій і наслідки добрих та поганих справ, заохочують одне і застерігають від іншого, щоби, сповнившись благими почуттями, ми досягли тієї мети, в якій згадані поети хоча ще й не осягнули істинного Бога, тим не менше бачили кінцеве наше спасіння" [З, с. 553].

Ми зазначали, що Данте був провісником нової епохи. Його твір "Божественна комедія" завершив добу Передренесансу. Основоположником європейського гуманізму і першим видатним гуманістом, який започаткував епоху раннього Відродження, був поет, мислитель, автор трактатів з питань моралі, політики літератури, художньої критики Франческо Петрарка (1304—1374). Петрарка утверджує глибокий і сталий інтерес до античності, сприяючи активному відродженню духу "світлої античності" з властивою їй єдністю ідеї й образу в філософії та мистецтві, причому він розглядає ідеї Платона й Арістотеля, започатковуючи традицію їх нового прочитання на основі звертання до оригіналів. Саме інтерес до античності, прагнення відродити її ідеали стали своєрідним поштовхом для назви всієї епохи.