Розділ «Тема 16. ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ЖИТТЯ МИСТЕЦТВА»

У подальшому розвитку історії явище індивідуалізації виявляє себе у формах суб'єктивації духовного досвіду. В ньому поширюються тенденції протиставлення індивідуального загальному, аж до ігнорування духовних надбані людства (моральних, естетично-художніх). Уже герої В. Шекспіра опиняються з-поміж безлічі випадкових відносин і умов, у межах яких можна чинити таї чи інакше. Тому конфлікт, передумовою якого є зовнішні умови, по суті зосереджується на характері героя. Індивіди, охоплені пристрастю, діють згідно зі своїм характером не з огляду виправданості його цілей, а тому, ще "вони є те, що вони є" [4, т. З, с. 604].

Об'єктивність у цьому контексті означає здатність митця пі лип ходити внутрішню логіку розвитку духовних явищ та надавати їм виразних форм життєвості. Тобто, митець не себе висуває й утверджує у зображенні, а говорить "мовою предмета небайдужості", надаючи зручних, органічних йому форм явлення. При цьому індивідуальність митця не губиться. Навпаки, предмет відкривається своїми якостями саме йому, його небайдужому ставленню. Отже, у мистецтві з боку предмета відображення індивідуалізації виявляє себе у неповторності способу розгортання його якостей. З боку митця — у наданні форми, що найбільш яскраво виражає неповторну життєвість предмета як він відкрився митцеві. Індивідуальному стилю, як і мистецтву загалом, властива підпорядкованість усіх елементів твору логіці художнього цілого. Стиль — це "деякий закон", який об'єднує елементи, надає цілому його цілісності, робить необхідним саме такі деталі стильової системи [20, с. 34]. Тому слушним є визначення стилю як "втілення єдності й цілісності всіх компонентів змістовної форми твору" [21, с. 9].

Отже, в умовах індивідуалізації духовного досвіду досконалість можлива не лише як виразні вияви життя, але й як явище естетичної здатності мит ця "зібрати" дійсність у цілісну, виразну життєвість і подати її у межах художнього цілого — конкретного твору мистецтва. Формуюча сила таланту є при цьому джерелом цілісності життя та його художньої досконалості. Тому мистецтво стає духовною реальністю, що орієнтується на ідеал і формує свідомість загалу, не даючи загубитися образу досконалості. Кожному дійсно великому митцеві властива стильова неповторність творчості. Причому вона простежується навіть тоді, коли предмет зображення вимагає "говорити його мовою". Скажімо, виражена стильова неповторність вирізняє твори В. Шекспіра і М. Сервантеса; Й. Гете і Ф. Шіллера; О. Бальзака і Г. Флобера; Ф. Достоєвського і Л. Толстого; І. Франка і Лесі Українки.

Складність процесу творення образу цілісності у художньому формуванні виявляє себе у зрослому суб'єктивізмі творчості, що характерний для мистецтва модернізму, а надто постмодернізму. Останній свідчить про себе деформацією образу, втратою художності мови, а відтак втратою духовної сутності творчості. Руйнація естетичної виразності природних форм, втрата рис духовності людських відносин — не лише вияв творчого безсилля митця. Це реальність стосунків, у яких втрачено духовні начала, а формалізовані їх вияви постають єдиною істиною життя. Світ утратив для митців багатство барв своєї життєвості й постає у новітній час лише як деяка формальна конструкція, зазвичай позбавлена внутрішньої логіки та випадкова щодо форм свого існування загалом. Суб'єктивізм у формах профанації художності є виявом загальної духовної кризи сучасного людства.

16.3. Художні напрями та течії: закономірності становлення та вияву

Змістовне нашарування різних типів досвіду, зокрема в європейській культурі Нового часу, зумовило багатство підходів до художнього відображення дійсності. Для осмислення закономірностей художнього процесу, що вкладається у межі поняття "романтичний тип творчості", естетична теорія виробила низку понять. Поряд із поняттям "стиль", що набуває зростаючої індивідуалізації, формуються поняття "напрям", "течія", "метод". Для розуміння багатоплановості художнього життя необхідно визначити зміст та обсяг кожного з понять та внутрішню логіку їх взаємодій.

В естетичній теорії існують різні підходи до розуміння понять "напрям" і "течія" та відношення між ними. Часом вони розглядаються як тотожні й визначаються як "історично вироблена спільність художніх позицій, характерна для певних епох та творчості митців, об'єднаних певною спільністю ідейно-естетичних орієнтацій і принципів художнього відтворення дійсності" [23, с. 222]. Деякі дослідники домінантним уважають поняття "напрям" (Наливайко, Гуляєв) і характеризують його як "генеральну категорію діалектики художнього розвитку". Напрям відображає зміну типів образного опанування світу та типів художньої правди (Борєв). Існує також підхід, згідно з яким поняття "напрям" і "течія" є складовими більш загального поняття "художній метод" (Тимофеєв, Каган).

Однак, як зазначено вище, більш широким і всеохопним є поняття "напрям". "Течія" характеризується як вужче і підпорядковане поняття. Вочевидь, дослідники виходять з того, що і в досвіді емпіричного суб'єкта поняття "течія" вужче, адже русло ріки може розподілятися на кілька течій, але важливо, що вода тече у річці в одному напрямку. Оскільки поняття "художній напрям" докладно розроблене естетичною теорією, зокрема на матеріалі літератури, визначимо лише найбільш характерні його ознаки. Напрям, відображаючи ситуацію зростання індивідуальних виявів духу в художньому формуванні, охоплює риси спільного у світоглядних позиціях митця та у підході до законів художнього формування. Ці позиції важливо окреслювати, позаяк у мистецтві Нового часу характерною є тенденція розширення сфер, які обіймають формуючий дух, аж до поняття "випадкового світу" як такого, що не містить істину життєвості духу.

Отже, категорія "напрям" відображає складну єдність художнього процесу: багатство світоглядних та естетично-художніх орієнтацій митців у різних видах мистецтва. Основними художніми напрямами у мистецтві Нового часу є: бароко, класицизм, романтизм (як один із напрямів усередині романтичного типу творчості), реалізм, натуралізм, модернізм. Тут важливо зупинитись на питанні щодо реалізму як художнього напряму мистецтва. Наукою воно не досліджене, оскільки естетична теорія радянської доби, виходячи з неточного трактування думок Ф. Енгельса (листи до Каутської, Гаркнесс та ін.), визначала реалізм лише як творчий метод та систему принципів, на основі яких характери й обставини у художньому творі пояснюються соціально-історично, а їх закономірні причинні зв'язки розкриваються в якісному і самоцінному розвитку з допомогою типізації [23, с. 290]. При осмисленні думок Ф. Енгельса щодо суті реалізму акцент робився на свідомій, соціально виваженій позиції митця. Тенденційне трактування думок філософа задало вузьке розуміння реалізму лише як соціально орієнтованого типу творчості. Однак Ф. Енгельс наголошує на домінуванні у творі естетичної позиції, а не суто соціальної. "Чим більше приховані погляди автора, тим краще для твору мистецтва. Реалізм, про який я говорю, може виявитися навіть незалежно від поглядів автора", — зауважує Ф. Енгельс [7, с. 55]. Для доведення думки він посилається на "Людську комедію" О. Бальзака, художня переконливість творів якого стала для Ф. Енгельса вирішальною в оцінці його як "найкрупнішого майстра реалізму". Спитаємо себе, чи може митець творити дійсно художні твори, не обравши коло героїв, не осмисливши їх відносини між собою та їх внутрішнє життя, не уявляючи обставин, в яких вони будуть діяти тощо. Тому реалізм належить до художніх напрямів, як і будь-який з вище перелічених.

Поняття "напрям" — відкрита система, що охоплює нові художні течії та видове багатство мистецтва. Щодо відношення між видами мистецтва у межах напрямів, то для них властива змінність домінантного мистецтва та внутрішніх взаємодій мистецтв.

В основу багатства художніх напрямів покладено об'єктивний процес розгортання досвіду суспільного життя, його індивідуалізацію, що містить у собі риси неповторності й своїми якостями спонукає на відповідні своєму образу засоби художнього втілення. На способи втілення явищ реальності у художню мову мистецтва впливають також духовні позиції митців, часом набуваючи характеру крайнього суб'єктивізму. Особливо вираженою є ця тенденція в постмодерну епоху, що зумовлено розпадом цілісності образу світу, випадковістю ціннісних уявлень щодо естетичних якостей речей, явищ та стосунків, а відтак і способу їх художнього втілення.

Звернемося до більш конкретного аналізу названих художніх напрямів та розкриємо їхні внутрішні диференціації, які естетична теорія визначає як течії, для вияву їх найсуттєвіших естетично-художніх особливостей.

Бароко як художній напрям осягає собою тенденції розвитку європейського мистецтва кінця XVI — першої половини XVIII ст., постаючи своєрідним етапом художнього розвитку на межі між мистецтвом Ренесансу і його пізнім етапом — маньєризмом, з одного боку, та класицизмом як художнім напрямом XVII — початку XIX ст. — з іншого. Бароко — складне художнє явище, що ввібрало у себе суперечливі, аж до відверто протилежних, погляди на суспільні цінності, а відтак, і на їх художнє відображення. З одного боку, воно відображає світські тенденції у художній культурі доби становлення буржуазних відносин. Це буржуазно-протестантське та буржуазно-міщанське бароко. З іншого боку, на становлення стильових рис напряму впливали ідеї контрреформації. Це феодально-аристократичне та католицьке бароко. Дослідники виділяють також такий його різновид, як "низове", або "народне бароко". Це ті "полюси", між якими розміщувалася вся різноманітність течій і шкіл бароко [16, с. 114]. Зазначимо, що бароко — не лише художнє явище. Воно осягало собою найрізноманітніші сфери духовного життя суспільства. В естетиці бароко знайшли відображення нові після ренесансні уявлення про світ як безмежність космічного простору та відчуття випадковості життя людства, закинутого у цю безмежність.

Для бароко характерне відчуття радості від звільнення перед страхом кари Бога за гріхи людства, тобто виражені світські тенденції у культурі загалом і мистецтві зокрема. У бароко втілені також уявлення нового класу — буржуазії — про сенс і радощі життя, пов'язаного з матеріальними багатствами та чуттєвими задоволеннями. Естетика та мистецтво бароко намагаються дати всеохопну картину світу, розкриваючи її не у статиці та завершеності, а, навпаки, у русі та динаміці. Динамізм як характерна риса бароко визначається універсальністю. Це динамізм "тематичний" (тема руху, опис руху); динамізм "зовнішній" (у сюжетотворенні), психологічний динамізм (творення та розгортання відношення до світу, що втратив завершеність власного образу). З доби бароко розвивається активний інтерес людини до себе самої, до внутрішнього світу та законів життя людського духу. Цим бароко суттєво відмінне від Ренесансу, що втілив радісний образ життєвості людини та природного світу в художньо довершених, сповнених виразної життєвості творах мистецтва.

Мистецтво бароко характеризується великою психологічною напругою та внутрішньою динамікою образів, що виявляє себе в усіх його видах: архітектурі, живопису, скульптурі, літературі, музиці тощо. Найбільш яскраво естетично-художні ідеї бароко втілені в архітектурі. Світські та культові споруди бароко пишно оздоблені декором по фасаду та в інтер'єрі, багато декоровані скульптурою, зазвичай поліхромні (російське та українське бароко). Внутрішній стан особи, набуваючи в архітектурі виразних матеріалізованих форм, втілюється у суспільно-громадських та культових спорудах, зносячись над поверхнею життєвого простору. Закономірності цього процесу в понятійно-логічних формах відображені у філософії. Цікаво порівняти у цьому сенсі, скажімо, філософські ідеї Ф. Бекона, що ґрунтувалися на світоглядних засадах доби Відродження, і філософію доби бароко (Гоббс, Спіноза, Паскаль, Ляйбніц). Чуттєво-радісне світосприймання Ф. Бекона, що пронизує його філософські праці, пов'язане з ідеалами доби Відродження, як народжувала віру в творчі можливості людини, а відтак, утверджувала красу і розумні начала у реальному житті. Філософські системи мислителі бароко, як це характерно, скажімо, для Г. Ляйбніца, розкривають універсальну картину світу, сповненого внутрішньої динаміки і суперечностей між конечним і нескінченним, чуттєвим та раціональним, закономірним і випадковим тощо.

Становлення стильових рис української національної культури відбувається саме на ґрунті стилю бароко. Професійне мистецтво в Україні також формується на основі ідей та естетичних принципів бароко. Видатні майстри барокового мистецтва: Л. Берніні, В. Растреллі (архітектура), М. Караваджо, П. Рубенс, Я. Йордане (живопис), А. Вівальді (музика). Класиком барокової творчості був Г. Сковорода. В архітектурі естетично-художнім утіленням барокових ідей було "козацьке бароко", що, за вдалим висловом А. Макарова, є "ірраціональним образом світу, втіленим у камені" [13, с. 191]. Д. Наливайко зазначає, що бароко "було першим загальноєвропейським художнім напрямом" [16, с. 136].

Класицизм як художній напрям осягає XVII — початок XIX ст. не лише у мистецтві, але й у культурі Європи загалом. Отже, художні напрями, відображаючи зросле багатство тенденцій суспільного життя, переважно розвиваються паралельно. Класицизм сформувався в абсолютистській Франції як відображення суспільної потреби становлення міцних держав замість розпорошених феодальних князівств. У загальному розвитку класицизму вирізняються такі течії: класицизм, що формувався у взаємодії з бароко (XVII ст.); просвітницький класицизм, пов'язаний з передреволюційним рухом у Франції, що впливав на мистецтво інших європейських країн (XVIII ст.); революційний класицизм (XVIII — початок XIX ст.).

Класицизм як тип художнього мислення спирається на античні естетичні принципи, зокрема естетику Арістотеля. Він звертається до античної естетики та античного художнього ідеалу як до довершених виявів внутрішньої гармонії світу героя та твору мистецтва як художнього цілого. Нагадаємо, що Арістотель бачить прекрасне як "величину і порядок", а головні форми прекрасного — як "порядок у просторі, співмірність і визначеність". Відповідно, художній твір — це цілісна структура, всі компоненти якої тісно пов'язані й взаємозумовлені, так що вилучення одного з них спричиняє руйнацію твору як цілого.

Загальносвітоглядні та загальноестетичні засади класицизму пов'язані з ідеями філософського раціоналізму, зокрема ідеями Р. Декарта. Естетика класицизму виходить з принципу "наслідування природи" згідно з законами розумного, зокрема щодо підпорядкування стихійності людської природи та суб'єктивізму її проявів законам розумного. Якщо мистецтво ренесансу сприяло розкріпаченню всіх духовних сил людини, то у добу класицизму формується новий етап осмислення змісту та сутності відносин людини зі світом та її з собою самою. Розпад єдності особистісної й соціальної сфер, особистого та суспільного інтересу зумовлює необхідність вибору вчинків на основі керівництва законами розумного. Предметом мистецтва класицизм бачить загальносуспільні моральні проблеми, які мають надихати героя мистецтва. Скажімо, вихідним естетичним принципом класицизму є утвердження ставлення до життя на засадах вибору "розумно необхідного", на противагу "хаотичній примхливості" почуттєвих його сприймань. Усвідомлюючи виховне значення мистецтва, класицизм утверджує образ героя — носія громадянських чеснот, витривалого до випробувань долі й непохитного у переконаннях. Тому для естетики класицизму характерна нормативність принципів. їй властива чітка регламентація художніх "правил", чітка ієрархія жанрів, що поділені на "високі" та "низькі". У живопису, згідно з естетикою класицизму, до "високих" жанрів належать: історичний, міфологічний, релігійний, а до "низьких" — пейзажний, портретний, натюрморт; у драматургії та театрі трагедія — "високий" жанр, а комедія — "низький". Кожен жанр має змістовні межі та чіткі формальні ознаки. Принципи художнього формотворення у класицизмі чітко підпорядковані художній ідеї, а саме: утвердженню цінності життя, побудованого на логічно виважених засадах. За ознакою процесу творення художніх форм відповідно до естетичних принципів раціоналізму класицизм укладається у поняття "художній метод". Якщо ж виходити з наслідків творчого процесу, то класицизм визначається поняттям "художній стиль*9. Щодо романтизму, реалізму, модернізму, то їм властиві ті самі закономірності функціонування у сфері естетично-художнього процесу.

Естетика класицизму спирається також на ідею "наперед встановленої гармонії" Г.-В. Ляйбніца. Пафос утвердження надособистісного образу досконалості зумовлений загальною світоглядною позицією напряму: ідеал розумності та гармонійності буття, опора на ідею єдиного, всезагального порядку, що управляє світом. Отже, твір мистецтва як художнє ціле має підпорядковуватися внутрішній гармонії, відповідати його жанровій специфіці та виражально-зображальним засобам. Тобто, мистецтво має виходити з розуміння буття як упорядкованого та утверджувати названий ідеал засобами художньої мови. Художні принципи класицизму започатковані у живопису (Пуссен), розвинуті у літературі (Корнель), а естетичне обґрунтування здобули у трактаті О. Буало "Поетичне мистецтво".