Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Х. НЕМА ЗЕМЛI

Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiє та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, – заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце – похмурiло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грiм... гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! – не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду...

Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тiк до його вскочило лихо... Стоїть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. «Чого йому треба?» – подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в вiчi.

– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:

– Чого?

– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть... якийсь чоловiк прийшов з Дону...

– Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?

– Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано...

– Добре... прийду, – одказав Чiпка.

Десятник повернувся – i пiшов повагом вподовж вулицi.

Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi.

Незабаром пiсля того вернувся додому, – та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi.

– Отак, мамо! – обiзвався вiн.

– А що, сину? – питає, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi.

– Припленталась якась приблуда... Каже: Луценкiв небiж... Хоче нашу землю одбирати.

Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.

– Каже: не оддаси, – буду позивати... Мотря поблiдла – i ледве вимовила:

– Який небiж... звiдкiля??.

– Кажу ж: з Дону! – одмовив Чiпка.