Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Нi, не хочу.

– Чому? не п’єш?

– Та таки й не пив досi...

– То не знаєш, яка й на смак?

– Не знаю.

– Дурний же ти! Нiчого доброго не знаєш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неї людей вiшалось! А так.... На, пий! – крикнув на Чiпку й подав йому чарку.

Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тiлi трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити – треба спробувать... Узяв Чiпка, випив... Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся...

– Таки видно, що ти не вмiєш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав заїдати...

Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка.

– Зовсiм ти нiкуди кчемний! – каже Порох: – нi пити, нi їсти.

– Та як його отаке гiрке пити? – зверта Чiпка на горiлку.

– То тiльки так здається... Ось пiдожди трохи, пройме – сам попросиш!

Чiпка справдi почув – спершу наче хто гарячим залiзом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу... Далi – той огонь затух, – запекла згага, їсти схотiлося... Здається, вола б з’їв... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вiчi вступило... заграло в головi... повеселiшало на серцi... Темнi думки стали прояснятися... стала прокидатись вiра... узяло завзяття... «То все брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п’ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!..» I так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн вертається додому забезпечений...

– А чи дорого се дiло стоятиме? – пита вiн у Пороха. – Яке дiло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли нi – недорого, – од казав Порох.

– А моє дiло?..

– Ось тривай лиш – ще по однiй вип’ємо, – та тодi вже й за дiло!..

Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка – не жiнка, дiвка – не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати їх пiд очiпок, та зав’язала на тiм’ї, а вони й розсипались... Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, – тiльки однi очi – чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом...

– Уже п’є... уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. – їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!..

– Iди собi! iди, йди! – зайдикав Порох. – Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенiє... iди собi!

– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема...