Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– А що тепер, мамо, робити? – запитав матерi, ледве одхиливши хатнi дверi.

– Що, сину?

– Пропала земля!

– Як пропала?

– Кажуть: суд одсудив...

Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводячи тонку нитку, – так i прикипiла на днищi: заколi –ло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi – у другiй...

– Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути! – ледве вимовила Мотря крiзь сльози...

А Чiпка – не чув, не дослухався до її слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чує... Мiряє вiн хату – то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, нiби сам собi приговорює:

– Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i є земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от – по сю (черкнув по горлянцi рукою), – а землi не дам!..

Порiвнявшись з матiр’ю, став, узявся в боки, глянув на неї...

– Виймайте грошi, якi є! – гукнув зопалу.

– Якi грошi? – здивувалася Мотря.

– Якi є, всi виймайте... в город пiду – позиватись.

– Де ж у нас грошi? Хiба тi п’ять рублiв, що за овечат вторгували... Там у скринi, в сувої захованi... Вiзьми, коли треба.

– Пiдiть принесiть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла грошi.

– На, – сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою рукою, а лiвою зачиняючи скриню.

Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув – i взявся за шапку.

– Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi.

– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу.