Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Пiднiс Чiпцi. Випив i той – i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.

– Ти в нас заночуєш, а завтра i в суд, – сказав Порох та й замовк.

Важко стало в хатi. Чiпка сидiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту. Чiпка запитав:

– I се ви так живете?

– Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.

– Не смачно...

– Та як вип’ємо, то воно й посолодiла трохи; а без того – через добрих людей давно б висiли на трямку, – сказав Порох i знову ковтнув чарку.

– Усiм, значить, добре... – обiзвавсь Чiпка.

– А ти думав, – нi?.. У кожного – не без того... Ти знаєш Польського?.. – пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.

– Котрого?

– Того, що й у вас панує, що в Красногорцi живе.

– То що?

– He то що... А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! – i Порох знов заходив по хатi. – Як став предводителем, так i нема менi життя... Ябедник! Ябедник – та й нема менi добра... А до його менi добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А тепер... нужда та злиднi! А все – вiн!

– Що ж вiн вам заподiяв? – пита Чiпка.

– Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, – бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума сестру, – бо сестра божевiльна... А Василь – нi... не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках – i комiсар, i суддя, сам предводитель... аж поки вiн не влiз у предводителi... Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з своєю пихою, коли я за всiх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, нi.... По його – хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братiк... Та хiба один суддя?.. i пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного кодла... Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано – вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав’яжу кiшцi хвоста – хай розв’язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали... Скрутили, правда, дiло... виплутався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?.. Хай, кажу. Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, – возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу... i за те напишу, що всi куми та побратими... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я – ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого – Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив... Совинський дiвку встрелив... Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та – бух! – Так одна опукою додолу... та сама, що не пiддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля... Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... I покрили... Людську кров покрили... Та нi! навiщо Василь Порох живий?.. вiн вас розкриє... Кров – не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!..

Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибокої ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його...

– Та воно скрiзь добре! – промовив вiн, – усюди правда!!

– А ти шукаєш правди? – суворо запитав Порох. – Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося...

I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi.

Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... «Вiн – старший, а кругом його – меншi, все родичi... Сказав слово – i все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Немає нi в чiм перепону, не знає нiякої заборони... Де ж тут вiзьметься тая правда?» Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом... Вiн сидiв, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули дверi.