Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своїми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

– Авжеж шкода!.. – i якось страшно засвiтила очима. Погляд її упав на краєць хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.

– Бач, проклятий! Казав – хлiба нема, аж ось скiльки переховував.

– Ну, бери, бери... та йди собi! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно провела очима – i повагом вийшла з хати.

– Хто це? – запитав Чiпка.

– Шмат... – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра... Не всi, бач, дома – божевiльна... Божевiльна, а дiтей плодить, – та й живуть, проклятi, на мою голову!..

Чiпцi так стало шкода божевiльної сестри Пороха, її малих дiток... «Може, вони голоднi й холоднi, – думав вiн. – От, якби багатство – чи дiйшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають...» Знов повернула його думка на землю – i почала перед ним свої виводи виводити...

– А що ж: будемо прошенiє писати, – перебив Порох.

Чiпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашкової свiчки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.

– Як потемнiє, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав вiн. – А тепер пусти мене на своє мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, – тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то «так», то «ага...», «еге...», «добре...», «ну, а далi?» I далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечiрнє сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвоє бiлий папiр, i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу...

Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.

– Слухай: чи так буде? – i став читати.

– Що, так? – запитав знову, перечитавши.

– Так, – одказав Чiпка, не знаючи сам – чи так, чи нi.

– Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить.

– Добре, – згоджується Чiпка. – На щастя, значить?

– Егеж, – сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки.