Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi.
Зосталася Мотря сама – сама, як палець, а своєю нерозважною думкою... Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В головi – полiзла всячина, завернула в давнє... У пам’ятi – прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на людей жала, з снопа заробляла, – як п’ять снопiв людям нажни, а собi шостий одверни... як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтової зорi до вечiрньої, спини не розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж їх треба i звозити i змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хатi оселя попрогнивала – крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували – голими ребрами хата свiтить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод... Пополотнiла Мотря... увiрвала нитку... Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долiвку...
Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю... «I що я без землi? – вертiлося в його похнюпленiй головi... – Людський попихач... наймит... Без землi – нема волi... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землi – все пропало... i моя надiя пропала...»
– Щоб же ви самi пропали, проклятi! – сам незчувся, як зiрвались слова з язика.
– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обiзвалась Галя до його, на хвiрточцi стоя.
Вона вже давно його наглядiла, – тiльки вiн не примiчав її.
Несподiвана стрiча – як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голову, подивився, де вiн, глянув на Галю – i не мiг слова вимовити...
Галя стояла – i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою – нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався...
– А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. – зацокотала вона.
Чiпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмiшку з її веселого личка.
– Лихим людям, Галю... – понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвiртки.
Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвiртку i – тiльки чутно – закопотiла двором.
– I вона втекла!.. – гiрко вимовив Чiпка, – не пiдождала... не побалакала...
Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, – мовби поглядом знiс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далi...
Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару – й перемiшалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сiрим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, – тiльки й видно було з-за iї густого полоту – горiла на сонцi золота баня на церквi...
Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? – Аж ось i город...
У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Москаль – не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаної хати. Нап’явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки:
– А що скажеш? Чи не по дiлу?.. «Сам бог насилає», – подумав Чiпка, здiймаючи шапку.
– Скажiть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате лице мов ще дужче порябiло.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні » автора Мирний Панас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 4. Приємного читання.