Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...

Одно невеличке слiвце «Дiн», як молотком, ударило її в голову... Пам’ять у неї зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бiдувати на старiсть... «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в неї почорнiло, затуманилось...

Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр – i оханувся... Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову.

– Не журiться мамо!.. не лякайтесь! – став вiн заспокоювать матiр. – Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з моїх рук...

– А клопоти... тяганина... – проказала Мотря, задумуючись.

– Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, – не пущу!

– Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тiльки й багатства, що земля та... Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. – згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

– Кажу: не журiться! – одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити.

Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в своїй головi одну думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечерi спати, – i забулись обоє... Iде життя в них протертою стежкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i позавтрому... Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить... Чiпка – на току, коло хлiба порається: молотить, та вiє, та околот в’яже...

Коли так – тижнiв, може, через два пiсля того, як кликали Чiпку у волость, – знову прибiгає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома, а сам мерщiй почимчикував.

Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати «добридень», як писар до його з бумагою:

– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi...

Чiпка – сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?

– Як же це? – питає в писаря. – Адже тодi громада присудила нам землю...

– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, є й над громадою старшi. Громада присудила, а суд – одсудив!

– То це так i оддать землю??!

– Авжеж!

– Та нi, не буде цього!

Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся – i пiшов, похнюпившись, додому...