Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

1. Нова політика

Більш–менш очевидна поразка Других Визвольних Змагань, розуміння того, що соціалістичні упередження зіграли у цих змаганнях роль імперського троянського коня, — призводить до появи нового підходу, нових ідей: до становлення нового українського націоналізму на екзилі, за межами порабленої та спаплюженої більшовиками України.

Початком його стало створення в липні 1920 УВО (Української Військовоі Організаціі). Душею справи став герой Других Визвольних Змагань, досвідчений полковник УСС Євген Коновалець, що спирався теж, переважно на людей з колишніх УСС, що зарекомендували себе. Оскільки українці знову опинилися під загарбниками, частково під Польщею, частково під Москвою, були прийняті досить очевидні організаційні принципи, які можна звести до кількох:

1. Організація має бути підпільно–революційною і військовою.

2. Опиратися на власні сили, ні від кого не залежати та нікому не підкорятися.

3. Непримиренно протистояти москвофільству (як полонофільству) що так перепсувало визвольні змагання в минулому; призвело до їх чергової невдачі. Отже, спиратися, тільки й виключно, — на український націоналізм.

Це був тотальний відхід від минулих угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка. Повернення до дієвого націоналізму Д. Донцова, В. Липинського та М. Міхновського.

Дійсно, було визнано та визначено, після прискіпливого політичного аналізу ті загальні причини, які привели до провалу Других Визвольних Змагань. Це, крім загального кунктаторства та нерішучості, — були наступні помилки:

1. Стала оглядка на Москву, наслідки невикоріненого москвофільства. Якого мало було на Заході, в ЗУНР, але вистачало на Сході, в УНР.

Адже, навіть після отого IV Універсалу, як же сміливого! — остаточне вирішення питання про волю або неволю України, покладалося на якісь там Установчі Збори.

2. Соціалістично–пацифістична маячня та демагогія винниченківського зразку та чи не повне нехтування національними збройними силами.

Слід зауважити, що політично незріла Україна 1917 пала жертвою імперського підступу, хоч і небаченого ще в історіі: “тєпєр ми соціалісти — ви соціалісти, — давайте объєдіняться!” Приблизно так само як тепер, по 1991: “ми дємократи — ви дємократи, — давайтє объєдіняться!”

Отже, саме ці дві тези мають бути прийняті на озброєння:

1. Ні від кого не залежна, суверенна та соборна Україна;

2. Нічим не стримувана збройна боротьба для досягнення цієї мети.

Вони є неспірними особистими досягненнями Миколи Міхновського.

Він приклав свого часу і чимало власних зусиль для організації українських військових частин, але марно, бо:

Нігілістичне ставлення до власної регулярної арміі, надія на те, що у “крайньому випадку” народ сам збереться в “народну міліцію”, характеризували тогочасні військово–політичні погляди соціалістичної демократії в Україні, представники якої очолювали УНР. Про це, зокрема, свідчать висловлювання М. Грушевського, котрий називав агітацію М. Міхновського за українське військо “націонал–фашистською”: “Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо… Отсі міркування, а також і той реакційно–аристократичний дух, котрий віяв із агітації Міхновського, змусили наших товарішів із Центральної Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’язкам впливи Ц. Ради”.

(Цит. за В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральноі Ради, Київ, 1998, с. 132–133).