Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Її іcторична місія протиставитись і її власному поріддю, яке виросло тим часом на загрозу для всього світу. В цьому й тільки в цьому може вона віднайти себе.

2. Дві окупації Галичини та одна істина

Галичина, стара українська земля, аж до самого ХХ ст. — на власні очі не бачила московитів; на відміну від нещастивої східної України. Таким є історичний факт чималої ваги. Вона відома, як незалежна держава, ще в часи монголів, з якими, на відміну від княжого Києва, — непогано дає собі раду. Потім, через династичні шлюби, потрапляє до складу Великої Литви, чи не першою з українських земель взагалі. Потім, після отих зловісних уній, Кревської 1385 та Любельської 1569, — виявляється, що нема більше ні Литви, ні України, і лише всюдисуща Жечь Посполіта та Польська. Українці Наддніпрянщини не бажають визнати цього доконаного факту, та починають Козацькі Війни, які й стають початком руїни; не самої української, але й польської також.

Німецька шльондра на російському престолі прийшла до думки поділити Польщу поміж сусідами, та так воно — уперше 1772 і сталося. Галичина з її українцями та поляками, що так і не зазнали російської ласки, відійшла тоді до ближчої Австрійської імперії. Отже, з тих пір маємо поділ нації на західну частину, бодай — меншу, яка існуватиме в складі європейської імперії, та не з останніх — з високою культурою. Та й гнітиться буде собі цією імперією через її суворі імперські закони. Які, втім, в принципі можливо й легітимно змінювати, поліпшувати, як зайде така потреба.

Друга частина — східня, потрапила теж до імперії, але — яка ж разюча різниця! Бо, хто ж наважиться назвати її цивілізованою? — є й у неї якісь там закони, яких ніхто путем і не знає, бо нема й потреби знати; бо за ними ніхто не живе. Бо, гнітять людей там не законами, а всезагальним хамським свавіллям правлячої еліти. Та усунути яке можна — лише фізично, усунувши саму еліту.

Так, чи не подумала як слід ота «Семіраміда Півночі», що вона робить, коли віддає частину своїх евентуальних підданих на європейське виховання? — куди її очі дивилися? Бо наслідки стали очевидні вже десь через століття.

Втім, питання не тільки зароджується, як таке, але й визріває. Проходить більше ста років та поруч із Росією, за Бродами, — виростає та квітне українська незалежницька думка. А їй до того, починає сприяти уряд австрійської імперії, обіцяючи 1912 — не пізніше 1915 — відкрити у Львові український університет, побік уже діючих, німецького та польського. Росія, що вже два століття безкорисливо присвятила себе знищенню української мови та культури, крім постійного оббирання України — саме це було її основною ціллю, — дослівно не може цього винести. Та плямує себе черговим дипломатичним ляпом. Ще великий Бісмарк — пам’ятаєте? — твердив, що Росія зловживає власною глупотою. Пєтєрбург надсилає до Відня погрозливу ноту, де — сміх один, — попереджає (!), що розглядатиме щось подібне, як воно станеться, як casus belli (привід до війни); ні більше, але й не менше!

Все це знайшло свого віддзеркалення у подальших історичних подіях. Велося надто вже багацько спорів щодо того, хто саме розв’язав І Світову війну, але — тут нема про що дискутувати. Хто ж розв’язав її, як не та ж сама Росія, — історичний агрессор? Адже, формальним приводом стало вбивство австрійського ерцгерцога Фердінанда 28.06.1914 в Сараєві — сербськими терористами: а, ким же були ці змовники, як не московськими агентами? Бо, ці зв’язки були старими, довгими та міцними. Бо хто ж, як не серби з’явилися вірними російськими попихачами в Україні, покликані тією ж німецькою шльондрою на російськім престолі: оті Новая Сєрбія та захід від Великої Січі Запорізької та Славяно–Сєрбія на схід від неї. Та хто ж насмілиться сьогодні твердити, що ця балканська потолоч, сьогоднішні агресори та горлорізи, — були “слов’янськими братами” України? Бо, до речі, це сербський генерал Текелі командував російськими військами, що донищили 1775 Велику Січ Запорізьку. Бо, таке не забувається, та багато прийдеться їх нащадкам спокутувати, поки українці знову не почнуть поважати їх. Але, ота сербська дрібнота була лише мізерними виконавцями, причини — були глибші.

Загалом:

“Ліберальне настановлення Австріі до українців не подобалося Росії і тертя на цьому грунті стали однією з головних причин великої війни” .

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Це було написане ще перед ІІ Світовою, але на жаль не додало розуму ні Черчилеві, ні Рузвельту.

Розв’язавши так бажану їй світову війну, Росія, з її хирними силами, не впоралася з нею на півночі, потерпівши поразку в авантурі на Мазурських озерах, де вдарилася до панічної втечі 6–15.09.1914. Але на півдні пішла на все, аби захопити українську Галичину, це пощастило їй у вересні 1914; вона мусила її віддати на початку травня 1915. Другим разом (так званий “Брусіловській прорив”) їй вдалося на час захопити східну Галичину.

Наслідки цієї окупації досить повно описав свого часу наш видатний історик — Дмитро Дорошенко (1882–1951). Підведемо цьому деякі підсумки. Першим завданням російського командування було тоді знищити всі українські організаціі, насамперед, просвітянські та наукові: товариство “Просвіта”, Наукове товариство ім. Шевченка тощо. Туди були спрямовані спеціальні “казачьі команди” — загони досвідчених карателів; ну, щось на кшталт пізніших енкаведистів. Вони негайно понищили всі українські бібліотеки і архиви, що збиралися десятками років. Але, книжками та майном справа не вичерпувалася, це було лише першим, та може й не головним завданням чужоземних окупантів. Другим завданням було понищити якомога більше української інтелігенції — квіту нації. Д. Дорошенко пише, що навіть київські тюрми, далекі від Галичини, були на той час переповнені українцями, старими чи молодими, аби інтелігентними, національно свідомими. Характерним було вже те, що окупаційні пошта та телеграф, за наказом влади, — відмовляли приймати щось, написане українською мовою.

Загалом вважається, що на той час було розстріляно в окупованій Галичині, або вивезено до Сибіру, — десь чверть її населення. Так було того, першого разу, коли захід України вперше зустрівся зі “старшім братом”, керованим російським самодержавним урядом.

Але, пройшло менше двадцяти років, режим у Росії по “Великому Жовтні“змінився, та став самим прогресивним у світі. Та настільки прогресивним, що заключив із іншим, не менш прогресивним гітлерівським, — пакт Молотова–Ріббентропа; за яким поділив із Гітлером Польщу та негайно заявився на західну Україну, — з черговим “освобождєнієм”. От і цікаво ці два “освобождєнія”, 1914–1915 та 1939–1941, — порівняти між собою.

Втім, таке порівняння дає на диво мало порізнень. Все достеменно повторювалося цього, другого разу: все те, що було вперше тоді. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: “Просвіта”, “Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Закриті всі українські видавництва, заборонені легальні за Польщі українські газети. А все дозволене опинилося під совєцькою цензурою, найдурнішою, найжорстокішою та найбільш дикунською у світі. Яка не лише знову цензурувала совєцькі перевидання російських класиків, бо її вимоги були суворішими від тієї: цензурувала посмертно навіть “вождя” (!) самого Лєніна.

Жертвами масових репресій цього разу стали ті самі люди, що й минулого разу — інтелігенція, національно свідомі; одне слово — “націоналісти”. Розстріляли та відправили до Сибіру, щоправда — Сибіру нового, прогресивного, совєцького та інтернаціонального, — побільше людей ніж того, першого разу.

Як ілюстрацію до цього їхнього “освобождєнія” 1939, наведемо деякі дані, займані з гарантовано совєцького джерела; з того, що було установлене професором Парсадановою в журналі “Новая и новейшая история”, Москва, 1989, № 2. Подібни цифри, стисло документовані та перевірені, — є мінімальними, оскільки, як не все документувалося, так і чимало відомостей загубилося. Однак, і з цим виявляється, що за неповних два роки 1939–1941 (власне, всього двадцять місяців), у Західній Білорусі та Західній Україні було репресовано біля 312 800 родин — загалом — десь 1 173 700 осіб; із них біля 400 000 складали діти. Доповнимо дещо. із даних сучасних ексгумацій жертов НКВД 1939–1941 на Івано–Франківщині, — діти становлять 16% розстріляних. По війні 1944–1953 на тій же Івано–Франківщині, цей відсоток сягає вже 9% (див. Національно–визвольна боротьба 20–50–х років ХХ ст. в Україні, Київ–Львів, 1993, с. 260–261). Чим їм були не догодили оті нещасні діти? — не до віри…

Між іншим, до історії ІІ Світової війни увійшов такий собі партизанський генерал, А. Н. Сабуров (1908–1974), Герой Совєцького Союза (книжки: “За линией фронта”, “У друзей одни дороги”). Про його діяльність у повоєнній Україні можемо, зокрема, прочитати й таке: