Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

(Д. Донцов, Націоналізм, 1926, с. 103).

Нам національна незалежність, врешті–решт (якщо забути про століття боротьби за неї) - ніби мимохідь у руки впала, — то ви ж подивіться, як чиновники минулого прагнуть її скоріше позбавитись! Їм національна держава потрібна? — хабарі їм потрібні.

З належним піететом ставиться Д. Донцов і до таких феноменів духу, як романтизм, фанатизм та… нетолерантність (або — “аморальність”). Всі ці елементи національної ідеї обов’язково мають бути, бо… Нецікаво жити без романтизму, певного комплексу ідеальних сподівань. Аби бути притягальною, — ідея має бути романтичною. Фанатизм, не доведений — ясна річ, до масштабів мономанії, але на міру звичайного захоплення ідеєю — теж необхідний, заради успішного втілення її до життя. А, нетолерантність — хіба це добре? — адже, ми наче звикли до зворотнього. Так, безумовно. Якийсь захист від чужого — обов’язково має бути, бо без цього — відкидання чужого, — ми станемо його рабами. Неможливо буде зберігти своє.

А, це останнє є поготів потрібне, з огляду на те, що дотеперішня цивілізована толерантність нашого народу до всього чужинецького — межувала з повною байдужістю.

Романтизм — то добра річ, але він є функцією суспільного стану. В сучасному світі не є популярним та хутко заникає. Романтизм є необхідною складовою війни, без нього не буває героїзму, а бувають самі воєнні злочини. Мабуть тому у світі, де ще був романтизм, — так непопулярні були брудні війни. Ринкова економіка не сприяє романтизмові, особливо розвинена: коли менша частина нації щось там продукує, а більша або сидить по конторах, або продає чи подає щось одне одному. Цей вплив добре простежується в часі. Сполучені Штати непогано воювали ще у Другій світовій, але вже у В’єтнамі… Дуже там, бачите, великі були втрати, хоч половина з тих, що загинули сама переколошкала себе внаслідок необережного поводження з технікою.

А ще значно пізніше, коли американці надумали були замирювати Сомалі, — досить було когось там убити — і вся потужна армада, з танками та авіаносцями, — забралася геть. Не сприяє романтичним схильностям і гапитись на будь–що, хоч на екран ТБ, а хоч і на якесь “шоу”. Часом дає добрий грунт для культивування романтизму національна історія, зокрема така, як наша: хоч би й історія УПА. Особливо, коли це сполучується з вихованням молоді у напіввійськових організаціях. Саме за роки незалежності ми маємо кілька незворотньо втрачених для нації поколінь.

Корені такої, не будемо лицемірити, — офіційної боягузливості західного суспільства, тягнуться ще з часів Першої світової. Її позиційний характер та великі втрати — породили такі геніальні твори осудження, деромантизації війни, як от “На західному фронті без змін” — Еріха Марія Ремарка, або “Жовтий хрест” Анджея Струга. Але, був ще геніальний останній романтик Європи — Ернст Юнгер, який настійно нагадав нам, що часом і високих цілей не досягти без війни, без убивств і людської крові. А останнім романтиком Америки був, мабуть, безсмертний Роберт Говард, автор відомого «Конана з Кимерії». З цього приводу не забудемо, що це наша Україна була понад тисячу років Великою Кимерією; іншою в історії не було.

На жаль — вони так і полишилися самотніми. Хоча, ніби, кожному має бути ясним, що й найбільше суспільство пацифістів — безсиле проти ницої купки терористів–камікадзе, озброєних романтизмом та фанатизмом. Вони здатні за лічені години поставити його на коліна. Але, що поробиш, як ні романтизм, ні фанатизм, — не мають ціни на ринку… а ринкова економіка, це ж усі знають — найпередовіша.

Фанатиків, зауважимо, людству вистачало в минулому, нема браку, здається, й тепер, однак у ХХ ст. чи не всі вони перемістилися зі сфери позитивної діяльності, до, так би мовити, — сфери діяльності негативної.

Але, фанатизм може бути ірраціональним, стихійним, несвідомим, а може бути свідомим, раціональним — розумінням величі поставленої цілі. Та, не тільки, а ще й умінням поставити на службу її досягненню, — всіх наявних засобів; не тільки присвятити досягненню мети власне життя, але й мобілізувати, заангажувати на це якомога більше інших людей.

Думається таке щось теж можна до певного ступеню виховувати.

Але, перейдемо до іншого. Нація існує в оточенні інших націй, та ота нетолерантність до чужого саме про це нам і нагадала. До них ми мусимо ставитись і не порушуючи їх життєвих вимог, і не даючи утискувати власні. З цього виникають певні обмеження на можливості національної ідеі. Зокрема таке просте, як примат зовнішньої політики над внутрішньою.

Далі, є ще таке загальне поняття, як розвиток цивілізації, поступ людства, — як із ним? — очевидно, що як національна ідея не працюватиме одночасно на загальний поступ, — вона є приречена.

До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, — є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї — з національними ідеями інших європейських народів.

Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом вважається демократія з її загальним виборчим правом. До цього нагадаємо, що в суспільстві наших предків, хоч кимеріян, хоч скитів або гунів, — воно ніколи не бувало загальним. Однак, у сучасному суспільстві демократія вважається найкращим устроєм, та всі інші не надто толеруються; хоча й тут бувають свої відтінки. Не толерувався, чомусь, більш інтелігентний нацизм, але толерувалася хамська лєнінсько–сталінська диктатура концтаборів. В той же час, військова диктатура генерала А. Піночета, який з мінімумом жертов урятував свою країну від більшовизму, — засуджуєься й досі. Людожерську диктатуру Пол Пота, Ієнг Сарі та Кхієу Самфана, Захід — вважайте, — просто не помітив, переблимав: що там, якісь камбоджійці…

Але, еліта сама істотно залежить від властивостей власного народу, та — що би там не було, — визначається й ними. Це й спонукало нашого великого мислителя зайнятися проблемою властивостей народів, які більш–менш стало зберігаються в часі, поготів, чимало тут було зроблено ще перед ним. Народи, що записали себе до історії, дають можливість дослідити ці основні духовні властивості. Цікавою є з цього боку одна з пізніх праць Д. Донцова — “Дух нашої давнини”, де він класифікує, так би мовити, етнічні типи.

Він ставить їх у певному порядку, оцінюючи їх поширеність у нашому народі. Шкода, але найпоширенішими є “остійці“. Вони: “Звертають увагу, насамперед, на “людину” і «реальні можливості», аж тоді на засади. Звідси їх “зарозумілість” і поблажливість до «людей української крові», хоч би й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому часом виправдовує він усіляку нечисть”, — пише Д. Донцов. Для нас не важко помітити, що остієць, це основа пізнішого малороса, з якого, уже після совєцької обробки виробився сучасний зросійщений інтер–люмпен. Щось, як остаточно людське дно.

На другому місці фігурує «динарець», хоробрий та витривалий воїн, але вибуховість вдачі та дитинча простодухість, — постійно готують йому пастки у житті. Так, це вони динарці — провели Козацькі Війни або Перші Визвольні Змагання ще у XVII ст. проти Польщі, це вони понищили 1659 російських агресорів під Конотопом, але — куди ж вони поділися 1709, коли потрібно було (унікальний шанс!) разом зі шведським союзником протиставитися російським агресорам у Полтавській битві? — та де були потім, коли сербський генерал Текелі руйнував Запорізьку Січі Так і досі не відомо.

Про тих динарців пригадали далеко пізніше в Петрограде, проводячи “українізацію” російської армії, створюючи з українців останні боєздатні частини другої російської імперії.

Далі йдуть «медитеранці» (або середземноморці) - тип запальний та жадий перемін. Саме з них вербуються революціонери і змовники. Втім, видатної ролі в історії українського народу цей тип — здається, не зіграв.