Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Найменш розповсюдженим, шкода, вважає Д. Донцов нордичний тип. Хоробрий та витривалий воїн, людина дисципліни та порядку, наділена силою волі людина здорового глузду, правдолюбності та людської гідності. Саме цей тип має дар розумного державотворення та ідею самодосконалення.

Незважаючи на тотожність, цей термін не слід плутати з тією назвою, яку отримал в Третьому німецькому райху вища якість “арійця”. Бо там це було тільки новим мітом, надбудованим над старим, “арійським”. А справжні нордичні люди, що вийшли свого часу з України, — дани, готи та свеви, не тільки створили сучасну Скандинавію, але й розвинули по всій північній Європі, на рубежі тисячоліть, — високу та блискучу культуру вікінгів; з її непорівняними — історіографією, поетикою та літературою.

Окидуючи оком наше минуле, можемо сказати, що у Готських війнах (250–278), які повернули хід історії проти Риму, — домінував дух нордичності й динарства, але потім…

Як пояснити, наприклад, блискавичну перемогу Белембера? Або відчутне зниження рівня військової потуги каганату після Аттіли?

Наводять на роздуми й подальші події. Королівство українських візіготів в Еспаніі, спадщина Аларіха, являє нам зразки нордичної доблесті, нічим в епоху вікінгів, але… Відносно легко, та головне — не без зради, поступається силі маврів та арабів. А остроготське королівство Амалів з Дніпра в Італії (493–553), крім відчайдушної військової доблесті, — являє нам і зразки чи не найбільш мерзотної зради. Та, до того, ще й у самому королівському домі.

Княжий Киів був спалахом войовничого динарства, але покінчився національною зрадою. Кого? – остійців?

Виникає спокуса вважати Другі Визвольні Змагання цілком справою остійців, якби не С. Петлюра з його полковниками, та ще рух УСС.

Зате чисто нордично–динарськими будуть Треті Визвольні Змагання, яким нема в чому собі дорікнути. Не підніметься разом із ними на збройну боротьбу з імперією Східна Україна, але — було й від чого. Після голодомору 1933 та репресій Великого Полювання 1937, — хто ж би й піднявся?

Після такого короткого екскурса в історію нашого українського націоналізму, що — підкреслимо це, у початках своїх зіходить до шевченкової спадщини, — наведемо дещо з сучасного твору на ту ж тему. Першим буде певний підсумок попереднього:

Для Донцова нація — самодостатня цінність, звідси вимога захисту і погляд на державу як інструмент такого захисту. Він висловлював думку, що нація творить державу, і йшов “через націю до держави”. Його політична філософія є прикладом і наслідком яскравого поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вони одержали у спадщину від батьків і яку може, поширену, залишать своїм дітям. Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, — так означає Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З цих двох частин складається українська ідея. З чітко сформульованої мети, з чуттєвого боку, з національного “еросу”. З почування, що є мотивом дії, і з думки, що надає почуванню означеної форми.

(Ю. Вільчинський, Політична філософія Дмитра Донцова, журн. Українські проблеми, № 2, 1994, с. 16).

Важко, мабуть, сформулювати це стисліше та краще. Може додати дещо до отієї «території», яку “вони одержали у спадщину від батьків”, — залишити її своім дітям кращою, ніж отримали від батьків. Бо, хіба ж не в цьому сенс людського існування? Що ж до шляху Д. Донцова — “через націю до держави”, то підтвердимо, що його визнало саме життя. Бо він є відтепер визнаний та зафіксований наукою і міжнародним правом; як незаперечне “право націй на самовизначення”, тобто — саме на побудову своєї держави; але, наш Донцов був раніше.

Однак, для реалізаціі цього всього є одна, але необхідна умова, а саме:

Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, тобто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, а на повнім запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона над людністю і територією. Нарід, який не витворив всеобіймаючого ідеалу, поступово втягується в орбіту чужої ідеї. Чого варта, наприклад, українська мова, коли на ній голосяться протиукраїнські ідеї, принесені чужинцями. Подібне втягнення народу в орбіту чужої ідеї небезпечне тим, що для своєї ідеї зовсім не залишається місця, звідки її не виб’є чужа. Тоді чужа ідея стає всеобіймаючою, сковує універсальну думку одиниці й енергію спільноті. Лише та ідея, що організує життя, — надає йому свого національного характеру.

(теж там, с. 16)

Тут ідеться про взаємовідносини рівноправних національних ідей.

Але, у своїй історіі Україна майже не зтикалася з іншими національними ідеями, їй було ще набагато гірше. Бо, як ми вже не одного разу підкреслювали, — імперська ідея не є національною. Бо для нації проблема якогось поширення власного терену, поготів — за рахунок сусідів, бо — пошкодуємо знову — земля не гумова, може бути лише тимчасово актуальною. Для імперії існує лише одна ідея — сталого поширення, агресії, підкорення цілих народів, знищення їх культур та їх самих. Або, як доброчинна альтернатива знищенню, — перетворення на масу імперських люмпенів. Культура такої імперії, зокрема — існуюча російська культура виступає при цьому не як інтегруючий, а як розкладаючий чинник, який і має єдине призначення: заміняти собою культури підбитих народів, перетворювати всіх їх, знову ж, — на масу імперських люмпенів. “Жівую сілу”, як у них кажуть. Для чого? — для підкорення нових теренів, нових народів; аж по самий край світу. Бо нема, зауважте, такого куточка світу, де би Росія не мала “національних інтєрєсов”. Зверніть увагу, тут не помилка, бо ніхто так спритно, як вони, не використовують національну сліпоту інших, прикидаючись “націєй”.

Одночасно, це є деяка новація в теорії національного питання. Бо ми приходимо до, так би мовити, скороченого поняття нації, яке практично вичерпується громадянством та мовою (от вам і “громадянське суспільство”!). Чи може додати до цього ще й традицію? — оту, постійного поширення…

Насправді, подібна імперія є запереченням будь — якої нації, є ворогом усіх націй.

Наша Україна свого часу активно сприяла розвалу антилюдської Римської імперії. Чимало, мабуть, посприяла й занепадові Другого Риму, хоч там остаточної перемоги й не одержала.