Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

З цього посилання, за авторітетним свідоцтвом голови УНР, ми можемо чітко зрозуміти: в чому вбачала свою основну місію ота ЦР. Пильно стежити за тими небагатьма людьми, що намагалися дійсно щось зробити для України, та… “протиставляти впливи”; як звичайно — негативні. Сам М. Грушевський, принаймні, ніколи жодної «каші» не заварив, хоч у просо своєчасно сховався: та… не допомогло воно йому, сердешному, оте просо… “націонал–фашистська” (агітація), — це ж треба!

Найбільше роздратування М. Грушевського викликали, мабуть, ще давно складені Міхновським “Десять заповітів Української національної партії (УНП), а зокрема, — три з них:

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів–зайд.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомогай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

Цих заповітів — і сьогодні важко недооцінити. Вони — так, є досить рішучі, але у світі тих титанічних зусиль, які робили наші сусіди, аби зробити Україну — Україною не для українців, — будуть справедливі завжди. У цьому й є вона, непорівняна заслуга М. Міхновського, що він із самого початку відкинув геть усі дурні сентименти щодо спадкових ворогів України. Повернув від соціалістичної маячні про “інтєрнаціональноє братство” — до реального життя, до вихідного штандпункту ще Т. Шевченка — геть з отими: “раби, підніжки, грязь Москви…” Проголосив усе те, неминуче, що було так не до вподоби саме безхребетному Грушевському…

Той час в Україні, так само як наш, був позначений спалахом партіїтворення. Цьому сприяли дві причини. По–перше, низька дієвість партій, пов’язана, насамперед, із недосконалістю (або й відсутністю) належної інфраструктури. По–друге, свідома діяльність на розкол з боку імплантованої до всіх партій московської агентури. Незадоволений дієвістю УНП, Міхновський створює нову партію — УДХП (Українську Демократичну Хліборобську Партію) влітку 1917. Ця партія потім підтримає гетьманський переворот, якого не схвалить зате М. Міхновський. Він ставиться з великою підозрою до проросійських симпатій гетьмана, а коли той в кінці проголошує федерацію з Росією, хоч і не більшовицькою, — починає готувати протигетьманське повстання. Але, розстріл патріотичного полковника П. Болбочана, — остаточно сварить Міхновського із Директорією.

Зауважимо, що згодом у 1919, стихійний рух, очолюваний отаманом М. Григор’євим, у своїх закликах та відозвах широко використовує націоналістичну спадщину М. Міхновського.

М. Міхновський відходить від політичної діяльності, та не маючи змоги виемігрувати, — живе у Киіві. Його заарештовує ГПУ, потім — відпускає, вирішуючи з якихось власних міркувань, що ліпше інсценізувати самогубство 3.05.1924; знову, як звичайно, гранично примітивна робота: такі люди з собою не покінчують панове злочинці проти людства…

На зміну М. Міхновському приходить велика постать Дмитра Донцова (1883–1973), письменника й мислителя, теоретика українського націоналізму. Він учився у Петербурзькому університеті (1900–1905), коли в кінці був заарештований за членство в РУП. Там вирішальне значення мала для формування його націоналістичного світогляду саме брошура “Соборна Україна” М. Міхновського. У своєму підсумковому творі “Націоналізм”, 1926, він напише про неї так: “ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний”.

Року 1907 Д. Донцову випадає можливість виїхати до Галичини, та на Україну він повернеться тепер лише на період революції. Сподобившись, навіть, короткий час бути міністром підчас гетьманату.

Його першою великою справою стане активна участь у підготовці з військово–полонених, — національно–свідомих бійців УСС; що й буде увінчане повним успіхом.

У Галичині після революції він веде активну журналістську діяльність, редагує спочатку “Львівський науковий вісник” (1922–1932), а потім “Вісник” (1933–1939). Розробляє на їх сторінках теорію українського націоналізму. Але, час іде та 1939 Галичина з польської колоніі перетворюється на колонію російського імперіалізму. Донцов своєчасно тікає від совєцької окупації (він обов’язково був би знищений) до Канади; де (1948–1953) викладає в Монреальському університеті. Одночасно продовжуючи справу свого життя — розробку системи творчого українського націоналізму. Деякі попередні підсумки цьому він підвів у творі “Націоналізм”, 1926.

Він протиставляє дієвий націоналізм М. Міхновського — провінційному та хуторянському “автономізму” драгоманових і грушевських, який іменує “провансальством”. На відміну від нього, налаштованого на вижебрачення куцої «автономії», справжній націоналізм повинен мати волю, прагнення до влади, панування. Але, не тільки, бо це прагнення повинно підпиратися ще прагненням до боротьби; свідомістю того, що тільки вона, безкомпромісна боротьба, — є в стані змінити на краще обличчя світу.

Цей, мало відомий широкому загалові термін — “провансальство”, — потребує певного пояснення, та потрібно тут звернутися до історії Франції, південна частина якої й є отим Провансом.

В першому тисячолітті н. е., коли римську Галлію поділили біженці 375 з України, готи й алани на півдні та франки на півночі, вона поділилася істотно, бо, на відміну від готів та аланів, — франки далеко не передували у культурному відношенні. Північ і південь стало ворогували, як то здавна бувало у германських народів, та останнім великим порахунком був, хіба, погром (1307–1314) ордена тамплієрів, який базувався переважно в Провансі. А ця країна мала, часом, вирішальне культурне значення для всієї Європи: звідси вийшла поезія трубадурів, лицарський роман, звідси тріумфально пішла Європою так звана готична архітектура, чи не вище досягнення в цій галузі.

Прованс передував у культурі Франції, аж до минулого сторіччя, існувала провансальська література окремою провансальською мовою, але… Провансальський сепаратизм безжально викорінювався, центральним урядом була заборонена, врешті, провансальська мова, та це й вирішило все, попри щирі культурно–автономічні зусилля самих провансальців. Бо вони вже не розуміли, що культурна незалежність забезпечується тільки політичною, а ця остання — шкода, повинна бути окроплена кров’ю гнобителів (ну, і своєю, зрозуміло). Подібність до історії України — разюча, та її й помітив гострим оком наш великий мислитель, влучно охрестивши оті недолугі та надмір інтелігентні побивання щодо автономії — “провансальством”.

Неуникненою полишається при цьому постійна вищість загального над окремим, примат інтересів нації над інтересами окремої людини. Бо сума окремих людей — то сума окремих людей і не більше. А нація — суб’єкт міжнародного права, це є те, що дає можливість існування народові, а значить — кожній окремій людині. Бо, права окремої людини в стані гарантувати та забезпечити тільки держава, вища соціальна структура народу; а держави, у свою чергу, бувають тільки національними. Адже, саме для них, націй, передбачене у міжнародному законодавстві — “право на самовизначення”; яке й дає змогу побудувати власну державу. Втім, не забудемо, що до документів ООН — право націй на самовизначення було включене тільки 1948; хоч де факто існувало й раніше.

Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з “українським народом”, а — ба, з “народом України” (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: “політичну націю” на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме “громадянське суспільство”, наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка — є покидьки з минулого, зі смітнику історії, — запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:

Для провансальців — одинока реальність кожний поодинокий громадянин у суспільстві з його буденними потребами. Нація була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерацій — не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення — ні держави, ні правлячої верстви.