Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

При розкопах, проведених у Дрогобичі, в колишній тюрмі обласного НКВД, начальником якого був у повоєнні роки совєтський партизан генерал Сабуров, знайдено серед величезноі кількості дорослих понад два десятки дитячих скелетів, на яких виразно видно сліди катувань — рубані, ламані, обвуглені кістки, забиті в них цвяхи.

Значну кількість скелетів замордованих у повоінні роки дітей знайдено і в інших місцях, зокрема в селі Яблунові на Гуцульщині

(Національно–визвольна боротьба 20–50–х років ХХ ст. в Україні, Київ–Львів, 1993, с. 258).

Втім, пригадується, щось там з цього приводу мудрував ще їх “Вєлікій Сталін”, підчас свого “Великого Полювання”, та й встановив, здається, мінімальний вік “врага народа” чи не до 12 років. Принаймні такий термін був установлений сталінським “законом” від 10.04.1935, — після 12 можна було розстрілювати. Не визначеним залишається тільки — з якого ж віку можна було катувати?

Важливою була в цьому ще одна сторона тодішніх подій. Перед тим місцеві люди вважали, та не без певних підстав, свою західну Україну бідненькою, із якої не гріх податися по гроші й до далекої Канади, але тепер… Зіткнувшись з передовими представниками “родіни всєх трудящіхся”, вони вимушені були радикально змінити думку та почати розуміти, що на них очікує. Одне слово:

Сама радянська армія — голодна, обідрана — викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, яких не звикли бачити у “соціалістичному раю”.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 128).

Всі ці дії влади, реакція на них та численні спостереження людей, — стали своєрідним народним університетом, який заклав міцні духовні основи для розвитку подальшого національно–визвольного руху, підвалину Третіх Національно–Визвольних Змагань.

Так, як коротко, то чому саме тоді навчилися люди?

По совєцьких школах нас усіх колись учили (та учать, може, й досі по українських школах), що завжди було дві Росії: Росія царська — незаперечно реакційна, та… Росія нова, революційно–демократична, а значить — аж як прогресивна. Оминемо той дивний факт, що подібної роздвоєності, дещо дивної та загадкової, не мала, здається, більше жодна з країн світу, чи то стало реакційних (цілком можливо), чи то взагалі — невідомо яких. Але, добре, приймемо оте загадкове роздвоєння — Януса з двома обличчями — за вихідний факт та придивимося ближче, — на чому ж вона полягає, ота радикальна, ніби, різниця його двох обличчів? — до чого вона нас приведе?

В математиці величина, яка залежить від певноі кількості змінних, але не змінюється, зберігається у перебігу якихось перетворень цих змінних, — називається інваріантом таких перетворень. Отже, із попереднього порівняння двох послідовних зайнять Галичини, спочатку царськими, а потім і совєцькими військами, — з повною очевидністю витікає дуже важливий, вирішальний висновок. А він буде таким, що інваріантом відносно перетворень соціального устрою Росіїі, від крайнього правого, з Грішкой Распутіним та “Союзом Русского Народа” — аж до крайнього лівого, з Політбюро, Кремлем та “інтернаціоналом”, — незмінно були українофобія (або антиукраїнізм) та україножерство. Висновок, підкреслимо, — єдино можливий.

Таким його сприйняли, схоже на те, й українські люди Галичини та Буковини. Що це не якийсь там “соціалізм” протистоїть капіталізмові, а російський імперський шовінізм намагається дожерти, донищити всі інші нації. Що ж, правильно сприйняли…

Отже, не було ніколи й не могло бути жодних там “двух Россій”. Дурниці все це. Була одна, імперіалістична, ксенофобна та ворожа всім, всім народам світу. А тому й жодних подальших ілюзій щодо неї будувати собі аж ніяк не слід. Так проста математика допомагає демаскувати брехливу історію.

Ми покінчили тут зі шкідливою казкою про «двє Россіі», яка так добре попрацювала на імперську історію, та установили істину; одну, але дуже важливу. Довели, що Росія і в цьому є “єдіной і нєдєлімой”: імперіалістичною, жодною іншою. А тому, панове, не будуйте собі жодних подальших ілюзій у цьому напрямі. А значить, — не було й не могло бути тоді, 1939, жодного там “освобождєнія”, чи як там це у них у Москві а, хоч і в Києві досі підноситься. Була, тільки й єдино, нова російська військова окупація.І, знову ж, органічно ворожа до всього українського. Підкреслимо, іменувати таке щось “освобождєнієм” — є всім очевидним блюзнирством. Цинічною наругою над пам’яттю безвинно загублених злочинним совєцьким режимом підчас окупації мільйонів людей.

Думається, що саме тоді, з 17.09.1939, й були знову посіяні зерна непримиреної народної ворожнечі до всього імперського, совєцького, російського. Які мають вирости незабаром в історичний подвиг ОУН–УПА, єдиний в історії та ні з чим більше не порівняльний. Боротьбу з тоталітаризмом, як таким, не розділюючи його кольору. Бо, всі інші боролися, як не з гітлерівським тоталітаризмом проти сталінського, — так зі сталінським проти гітлерівського. Одні українці боролися проти обох. Все це сповна відчули на власній шкурі обидва агресори, так схожі між собою в людоненависництві, обидва колишні союзники за пактом Молотова–Ріббентропа. Спочатку німецький Третій райх, а потім і Третя російська імперія — СССР. Саме оті дві окупації, перша царська від 1914–1915, від тієї, реакційної Росії, та друга — совєцька 1939–1941, від «прогресивної» та революційної, — і створили ту неповторну атмосферу Третіх Національно–Визвольних Змагань. Створили справжній вибух потягу до свободи та незалежності, — “Свободу народам, гідність людям!”

То були незабутні часи, коли перший заповіт із “Декалогу українського націоналіста”: «здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» — стали розуміти вже не так ідеалістично та жертовно, як раніше; а, так би мовити, прагматичніше, розумніше. Що є не так важливо загинути самому «у боротьбі за неї», як конче важливо у цій боротьбі покласти трупом якомога більше її ворогів, і клали; хто та скільки міг.

Тодішній спалах (а, може вибух?) національно–визвольної боротьби — майже десятирічна війна ОУН–УПА проти тоталітаризму, — була у світовій історії унікальною та неповторною (не будемо боятись повторення). Насамперед тому, що то була єдина у ХХ ст. війна проти тоталітаризму, як такого, не порізнюючи кольору: червоного чи брунатного, байдуже. А похвалитися чимось подібним, підкреслимо ще раз, ніхто більше в цілому світі окрім УПА, — не міг. Хіба польська Армія Крайова з її Варшавським повстанням та наступною боротьбою з новими окупантами.

Про отой «рух опору фашизму в Європі», — чого там тільки не писали й не пишуть, чого тільки не вигадують, але реальне життя розвіює легенди, знімає маски. Не боїмось повторень. Коли в Ліоні, багато десятків років потім, судили тамішнього гестапівця Клауса Барбьє, — процес хутко обернувся фарсом. Бо підсудний пригрозив, що розкриє імена героїв Опору, які до червня 1941 співробітничали з гестапо (у дусі пакту Молотова–Ріббентропа). А значить, будемо відверті, співробітничали й потім. Тоді було прийнято соломонове рішення: зробити процес закритим. Аби сховати те, чого ніколи не існувало в природі: часть лівачків. Втім, якось обійшлося без демаскувань. Чи то сторони порозумілися, чи то пригадувати про таку потолоч стало гидко й самому гестапівцю. Захищав Клауса Барбьє тоді, та вельми активно, — відомий французький комуніст. адвокат Жак Вержес.

Але, повернемося до отого їх “опору”. По війні виявилося, наприклад, що в малій та, чи не повністю міській Бельгії, — діяло аж 75 000 партизан, а — що ж вони там поробляли? — та, головне, — чи пам’ятають щось про них і німці, цікаво би знати? В Італії таких героїв назбиралося вже мало не чверть мільйона: чи там, бува, записували до партизан кожного, хто хоч раз скоса подивився на німця? Вже до мільйона партизан, червоних — ясна річ, налічувалося в окупованій німцями Україні. А, чи це — поклавши руку на серце, бува, не більше, ніж самих німецьких окупантів? А оті ОУН–УПА — що ж то воно, власне, таке? — “ми про такіх не знаєм”. Бо, в «рух опору фашизму в Європі» — вони не вписані. Хоч центр Європи й лежить десь саме там, у Карпатах; де діяли ці люди. Чи ви маєте на увазі оті окремі “бандформірованія” — “бандєровцєв”, простіше кажучи, що так заважали “мірному труду совєтскіх людєй”? — ну, тоді інша справа.

Викладене вище коротко підсумовує дотихчасове офіційне ставлення до історичного питання першорядної ваги. Номенклатурна влада в Україні, що так хутко прибрала до рук її незалежність, мала на меті принаймні два наміри. Не тільки законсервувати в країні совєцький режим, хоч і без ідеології, що себе скомпрометувала, але принаймні з усіма його совєцькими імперськими табу. Разом із совєцькою економікою у її стало кризовому стані. Але, згодом, непомітно, методом ескалації, — знову будь–що приліпити Україну до згнилої імперії на правах колоніі. Отже, зберігти імперськє табу, — було для них украй необхідне. Тому питання оцінки історичної боротьби ОУН–УПА було та полишається основним пунктом розходжень поміж неукраїнською владою незалежної України та Всесвітнім Конгресом Українців. Категоричними резолюціями двох попередніх конгресів номенклатурна влада вже пронехтувала, так і не визнала ОУН–УПА воюючою стороною у ІІ Світовій війні. Бо, найбільше страхається гніву норовливого гегемона СНГ (перепрошую — “стратегічного партнера”) у Москві. А, що воно, мовляв, — скаже на це “старшій брат”?