Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Порізнювали їх вихідні настанови, та сьогодні це бачиться приблизно в такий спосіб:

1. Мельниківська ОУН схильна була пошукувати сторонньої допомоги та весь час її й пошукувала. Втім — більш–менш хутко розчарувавшись. Особливо, щодо “західних демократій”.

2. Цей відлам українського націоналізму, на відміну від класичного, “орденського” націоналізму Дмитра Донцова, давав певний простір і для деякої демократії.

В той же час бандерівська ОУН спиралася виключно на власні сили та не робила жодних поступок у бік демократизму. Зберігала ідейний скарб М. Міхновського і Д. Донцова.

Остаточний розкол стався у квітні 1940, на Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який схвалив та ствердив постанови наради в Кракові ж, 10.02.1940. На ній був сформований Революційний Провід ОУН, на чолі з С. Бандерою. Його підтримали С. Ленкавський, Я. Стецько, Р. Шухевич та багацько інших.

Втім, не зважаючи на те, що майбутня УПА була створена в основному бандерівцями, великого порізнення на рівні низових осередків та організацій не було, та вони — як правило, об’єднувалися в боротьбі проти спільного ворога; а краще сказати — ворогів. А цих було чимало.

По–перше то були два найпотужніші тоталітаризми світу, що схватилися між собою у нещадній імперіалістичній війні. Марксистські блудослови, що поспіхом охрестили цю війну “Вєлікой Отєчєствєнной”, рясно набовкали нам про «войни справєдлівиє» (ті, що вела Росія) і «войни нєсправєдлівиє» (ті, що вели всі інші) та врешті решт ще й про «войни імпєріалістічєскіє» (за переділ світу).

Так от саме такою війною за переділ (ну, як не світу — то Європи), — була ота їх “Отєчєствєнная”, внаслідок якої вісім (!) незалежних в минулому народів Європи — перейшли під комуністичне панування; з усіма його звичайними наслідками: терором, економічною і духовною деградацією. Воістину, з усіх загарбницьких воєн світової історії, — чи не найбільш плідна, чи не найбільш імперіалістична.

По–друге, до цих двох злих сил світу додавалися й вороги, так би мовити, локальні, — поляки, мадяри та румуни. Бо, ніхто зі сусідів не любив українців, не поважав їх за традиційну толерантність, та звик ладнати власні справи за їх рахунок. Особливо поляки, що завжди уміли знаходити собі ворогів, приплативши за це уміння власною незалежністю, та не вгамувалися з цим навіть під німцями.

Дали добру школу, та створили добрий грунт для національно–визвольного руху червоні, своєю окупацією Західної України восени 1939, за пактом Молотова–Ріббентропа. Вдершися збройно до країни, вони почали зі свого, стандартного російського, — терору та депортацій тих, хто їм не сподобався. Відрази людей до цього не могли компенсувати масові завози дешевої горілки з СССР. З цим більшовички теж дещо прорахувалися. Бо, на відміну від “старшєго брата” — горілка для українців ніколи не була вищою ціллю, альфою і омегою. Та чарівне для росіянина словосполучення “сто грамм”, — не сприймається ними саме як чарівне. Та вже щось подібне — совєцька дешівка з дешівок, повинно було сприйматися добрими галичанами, хоч і східними — а все ж європейцями — з презирливою осудливістю. Не могли вже нічим пом’якшити перше враження від себе оті представники “родіни всєх трудящіхся”, вперше ними побачені.

Все достеменно повторювалося цього, другого разу: те, що було вперше тоді, 1914–1915, підчас першої в історії російської окупаціі Галичини. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організаціі: “Просвіта”, “Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Шевченка… Закриті відразу українські видавництва, заборонені всі легальні українські організації та газети. Ворогом знову було все українське. Все опинилося під совєцькою цензурою.

В немалому ступені сприяли пробудженню національної свідомості й попередні короткі події на Закарпатті, де — незабаром після падіння Чехо–Словаччини, яка його окупувала, було 15.03.1939 проголошено незалежну Закарпатську Україну. На жаль, там не було своєчасно підготовано якоїсь–такоїсь збройної сили, та під тиском 40–тисячної угорської армії, якій зсередини допомагали чехи, а з–зовні поляки, — республіка вистояти не змогла; незважаючи на героїчний опір.

У надзвичайно трудних, несприятливих умовах молоді українські патріоти показали, як треба вмирати за Батьківщину — з гордо піднятою головою і безмежною відвагою. Показали всьому світові, що український народ не скорився, що він продовжує свою боротьбу з будь–яким ворогом, наскільки б той ворог не був сильним і могутнім.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, с. 125,1994).

Так, все добре, все почесно, але… Але, самими жертвами війни не виграють. Коли весь час тільки віддавати власне життя за Батьківщину, хоч як героїчно, — то й Батьківщина може знелюдити остаточно. От і виникає чи не слушне запитання, а коли ж ми нарешті, замість того, щоби весь час умирати самим, — примусимо вмирати наших історичних ворогів? — ні зрозумійте правильно, це не обов’язково, живемо у найгуманніше сторіччя з усі можливих, але…

З німцями, які мали ось–ось змінити червоних совєцьких окупантів — відносини теж не складалися. Німецькі наці були надто вже тупі та зарозумілі, щоб убачати вигоду в незалежній Україні. А можливо, все ще дотримувалися якихось таємних угод із совєтами. Особливо обережні були у військових справах. Навесні 1941 вдалося, в принципі, домогтися від них згоди на створення двох українських легіонів під проводом ОУН, але… Все це врешті звелося до сформування двох невеличких (по 350 людей) батальйонів “Роланд” і “Нахтігаль”. Вони проіснували до 1942, коли райх у своїй політиці остаточно повернувся проти українства.

Втім, батальйон “Нахтігаль” під командою Р. Шухевича придався для проголошення 30.06.1941 української незалежності у Львові, що так не сподобалося німцям.

Чи не найбільші нарікання з боку історичних ворогів України викликає саме цей Акт проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де–так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.

Чи було все це необхідним, історично доцільним? — так, безумовно.

Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій “Дранг нах Остех” і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж — тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, — були ворогами. Пам’ятаєте? — “капіталістічєскоє окружєніє“, “вражєскоє окружєніє“… А, пішли ж на союз із цим “вражєскім окружєнієм” коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите — подвійна мораль. Всім можна, а українцям — зась.