Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

Розділ 9. Вища освіта в історико-педагогічному дискурсі

9.1. Витоки організації вищих навчальних закладів у країнах Європи, США та Україні

Первинні підходи щодо формування ідеї вищої освіти слід шукати у працях Ксенофонта, Платона, Антисфена, Аристотеля. Зокрема, «високі ступені освіти» мали перебувати під патронатом держави, передбачати сувору селекцію у відборі на навчання, враховувати як розумові й фізичні здібності, так і статус особи. Вважалося, що опанування основ елементарної граматики, літератури, музики і арифметики є підготовкою до подальшого вивчення математики і філософії.

Початком реалізації ідея вищої освіти завдячує трьом центрам: Афінам — місту Сократа і Платона, котрі, обґрунтувавши ідеї «правильної» освіти, встановили технічні й моральні основи освітньої діяльності Академії Платона й Лікею Аристотеля; Олександрії, де на базі Мусейона і бібліотеки готували викладачів різних рівнів; Риму, який започаткував професійну освіту, ввів у європейський культурний обіг вищу юридичну школу. Саме у Стародавній Греції був створений один з перших прообразів вищого навчального закладу. В IV ст. до нашої ери Платон заснував поблизу Афін філософську школу, яка одержала назву Академії, проіснувала більш ніж 1000 років і була закрита у 529 році.

Аристотель створив при храмі Аполлона Лікейського в Афінах інший навчальний заклад — Лікей. В ньому особлива увага приділялась вивченню філософії, фізики, математики й іншим наукам про природу. В історичній перспективі — це попередник сучасного ліцею.

В еллінську епоху (308—246 рр. до н. е.) Птоломей заснував Мусеум (від латинського Museum — місце, присвячене Музам). У формі лекційних занять там навчали основним наукам — математиці, астрономії, філософії, природознав­ству, медицині, історії. У Мусеумі викладали Архімед, Евклід, Ератосфен. Саме Мусеум був найзначнішим сховищем книжок і інших культурних цінностей. У наші дні сучасний музей скоріше виконує іншу історичну функцію, незважаючи на те, що в останні роки посилюється його освітньо-виховне значення.

Іншими варіантами вищих навчальних закладів (інститутів) у Стародавній Греції були філософські школи й ефебії (навчально-виховні заклади військово-спортивного про­філю).

Надалі захистом від повного винищення варварськими германськими племенами греко-римської цивілізації, її культури став новий центр у Константинополі (йдеться про перенесення у 330 р. імператором Флавієм столиці імперії з Риму до Візантії). Культура Візантії виявилася своєрідним «мостом» від Античності до Середньовіччя. Без урахування візантійської спадщини не може існувати адекватного розуміння як стародавнього, так і середньовічного періодів у культурному розвитку Європи.

Генеза світової вищої освіти традиційно асоціюється з обґрунтуванням і впровадженням «ідеї університету». Своїм походженням термін «університет» завдячує латинському universum (всесвіт). В іншому трактуванні — це однослівна форма скорочення виразу universitatuslitterarum (сукупність наук). В академічному контексті поняття «університет» визначається як корпус викладачів і студентів, об’єднаних залежністю від організованого типу конкретного університету.

Перший досвід практичного втілення ідеї університету належить саме Візантії. Оскільки вважалося, що система вищої освіти зміцнює владні структури, імператором Фео­досієм II було створено першу державну вищу школу і розроблено своєрідний кодекс, згідно з яким вища освіта визначалася виключно державною справою, базуючись на єдності «закону, вченості і християнства». Умовно датою відкриття університету («Аудиторіуму») в Константинополі (за Н. Карловим), можна вважати 425 р. У штаті щойно створеного вищого навчального закладу нараховувався 31 викладач. Усі були державними службовцями, отримували платню з казни. Вихід у відставку після 28-річної вислуги передбачав високу пенсію і почесне звання. Щодо абітурієнтів, то від них вимагалося свідоцтво про походження, стан батьків, мотивація щодо вивчення того чи іншого розряду наук тощо. Викладалися: тривіум — три шляхи до мудрості (граматика, риторика, діалектика), квадривіум — чотири шляхи до мудрості (арифметика, геометрія, астрономія, музика) та богослів’я, що поступово стало стійкою тенденцією розвитку європейської університетської освіти. В XI ст. відбувся перший поділ Аудиторіуму на факультети, а при Костянтинові Мономахові виокремилося філософське відділення і юридичний ліцей. У XII ст. вищий навчальний заклад втрачає світський характер, а розгром Константинополя хрестоносцями припинив його існування.

Університети, відомі в науковому обігу як «класичні», масово виникають у Європі в добу Середньовіччя. За влучним виразом П. Уварова, «університет — це дар, який Високе Середньовіччя дало Європі Нового часу». У Середні віки цей термін як сукупність усіх наук чи всіх галузей людського знання не використовувався, а вказував лише на сукупність ученого товариства — викладачів та учнів. Згідно з термінологією римського права, університетом (universitas) називалась будь-яка організована спільнота людей або корпорація. Паралельно, для позначення об’єднання людей із спільними інтересами й незалежним правовим статусом, уживався ще один термін римського права — «corpus» (колегія).

У якості навчального закладу середньовічний університет, як і будь-який інший навчальний заклад, називався «schola» або «studium». Однак середньовічне суспільство відмежовувало університет як корпоративне об’єднання вчителів та учнів від інституційного поняття «школа». Основною відмінністю університету як навчального закладу, в порівнянні з партикулярними (місцевими) школами, було те, що він мав інтернаціональний характер, тобто призначався для представників усіх націй. До того ж учені ступені, отримані в університеті, визнавалися в усіх школах християнського світу Європи. З огляду на це така інституція, як університет, вимагала юридичного визнання й затвердження з боку представників вищої світської чи церковної влади. Для Європи тих часів це була влада папи, імператора чи короля. Тому в документах (установчих грамотах), які легітимізували діяльність університету як навчального закладу, вживався термін «studium», а не «universitas».

Проте вже наприкінці XVI ст. під впливом гуманістичних ідей, що сприяли розвитку національної культури, а відповідно й національної системи освіти, університет по­ступово втрачає статус «stadiumgenerale» як універсальної установи. Разом із цим, починаючи з XIV ст., поряд з терміном «університет» став широко використовуватися епітет «almamater» — «ніжна мати», запозичений з канонічного права й літургійної мови.

Серед дослідників історії середньовічних університетів існують розбіжності щодо тлумачення визначеного поняття. Зокрема, О. Дубасенюк, Н. Сидорчук, О. Черемис пояснюють цей факт тим, що поява шкільних центрів (Болонья, Париж, Оксфорд, Саламанка тощо) у XII—XIII ст. призвела до стихійного паломництва в ім’я науки молоді з середовища городян, дрібного рицарства, нижчого духівництва тощо. За відсутності в умовах Середньовіччя державного законодавства, яке б захищало новостворені навчальні заклади від свавілля міської й церковної влади, корпорації вчителів та учнів розглядали університети як місця взаємної допомоги, захисту, а також боротьби за свої права. Натомість О. Мещанінов акцентує увагу на тому, що епітет «almamater» підкреслював значення університету як осередку вченості, де «зберігалися, передавалися й здобувалися наукові знання, зрощувалися духовні та культурні цінності, виховувалася молодь та набував розвитку інтелект людини».

На кінець XVI — початок XVII ст. університети звільняються від цехової структури. Саме з цього часу формується, а на початку XIX ст. утверджується сучасне уявлення про університет як академічний навчальний заклад, котрий, реалізуючи вільне викладання й розвиток усіх галузей знань (universitas litterarum), незалежно від їх практичного застосування, користується разом з тим широким самоврядуванням.

На сьогодні у науковому просторі не існує єдиного підходу до періодизації розвитку університетів на теренах Європи. Так, у західноєвропейській університет­ській традиції, яка в узагальненому вигляді представлена в «Міжнародній енциклопедії освіти», в якості головного критерію до визначення етапів розвитку університетської освіти, пропонується культурологічний підхід. Тобто становлення й розвиток університетів розглядається в різні періоди формування культури: епоха Еллінізму, Середні віки, Відродження, Реформація, Гуманізм тощо. Натомість в «Енциклопедичному словнику» за редакцією Ф. Брокгауза й І. Ефрона наголошується на тому, що в історії університетів правомірно виділяти лише один етап — середньовічний, який охоплює період з XII ст., коли з’явилися перші навчальні заклади нового типу, до середини XV ст., коли їх організація завершилася в Італії, Франції, Іспанії, Німеччині та інших державах. У подальшому розвитку університетів, на думку укладачів, установлення будь-яких етапів є невиправданим. У якості аргументів наводяться такі докази: по-перше, з другої половини XV ст. університет перестав бути загальноєвропейським закладом, а отже, вже не слугував світовим інтересам; по-друге, політичні й культурні перетворення Нового часу — Гуманізм, Реформація, просвітницькі ідеї XVIII ст., Велика французька революція, німецький неогуманізм — здійснювалися в різних країнах поетапно, а отже, їх вплив відбивався на долі університетів з різною силою. З огляду на це починаючи з середини XV ст. доцільно говорити не про європейський університет, а про університети Англії, Франції, Німеччини, Італії тощо.

Альтернативний підхід до періодизації еволюції університетів пропонує Дж. Керролл. Його класифікація базується на виділенні трьох самостійних фаз у розвитку університетів: християнської, гуманістичної, постгуманістичної. Трирівнева класифікація Дж. Керролла ґрунтується на значущості гуманістичної орієнтації в розвитку й функціонуванні університетської системи освіти.

У сучасній вітчизняній історіографії університетської освіти найбільш поширеною є періодизація, запропонована німецьким ученим Петером Моравом, в основу якої покладено три базові типи університетів: докласичний, класичний та посткласичний. Виділення таких віх в історії університетів, на думку дослідників, з одного боку, має хронологічний сенс, тобто вони узгоджуються із загальною періодизацією формування європейської культури на зламі подій, а з іншого — враховуються певні типові риси, яких набули університети протягом тривалого часу. Так, період докласичного університету охоплює все Середньовіччя та ранню Нову добу разом з епохою Просвітництва. Зразком, що дає змогу сформувати уявлення про устрій та цілі докласичного університету, є «цех учених». Цю особливість зафіксовано як у назві освітнього закладу, який виник у XII ст. (universitasmagistorumetscholarum), так і в наданих від імператора та папи римського привілеях, що нагадували цехові статути. Усе внутрішнє управління та фінансування докласичного університету теж зумовлювала його корпоративна природа. Типологічну єдність університетів цього періоду забезпечували так звані «материнські університети» Болоньї, Парижа, Оксфорда та Кембриджа.

Виникнення університету нового типу (класичного) пов’язане з процесами, що охопили Європу «близько 1800 року». У їх основі лежав перехід університету від корпорації до державного закладу. За таких умов він став задовольняти вже не вузькі групові, а широкі громадські інтереси, розглядатися як «універсум наук», що ґрунтується на певних академічних свободах. Така трансформація розпочалася в німецьких землях протягом XVI—XVIII ст. і знайшла остаточне втілення в Берлінському університеті (1810 р.), який став взірцем класичного типу. Водночас на межі XVIII—XIX ст. більшість наукових корпорацій, де усталився старий університетський устрій, або зійшли з історичної арени, або розпочали працювати з урахуванням нових принципів, заклавши основи «національних» моделей класичного університету («французької», «англійської», «австрійської», «російської» тощо).