Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

Зазначимо, що саме поняття «національна» модель розглядається дослідниками як взаємодія основних складових класичної університетської ідеї, її принципів та організаційних інститутів з державною системою й політикою у сфері народної освіти в конкретній країні.

Ідеї, які становили зміст «класичного» університету, були актуальні до 1960-х років. Через масовий характер навчальних закладів, притаманний постіндустріальному суспільству, університети зіткнулися з новими проблемами й були змушені започаткувати процес кардинальних змін, що в цілому триває донині. Саме тому дослідники стверджують про формування посткласичного типу університету.

Ретельний погляд на зазначені типи університету до­зволяє стверджувати, що докласичний університет став продуктом західноєвропейської середньовічної цивілізації. Це було дійсно учнівсько-вчительське, згуртоване в корпорацію, вчене братство — аналог цеху середньовічних ремісників, де схолар — учень, бакалавр — підмайстер, магістр чи доктор — майстер. Як і будь-яка інша середньовічна корпорація, університет був наділений автономією, а отже, передусім дбав про зміцнення свого правового статусу й домагався того, що називали академічною свободою в її первинному розумінні: по-перше, непідсудності членів цієї корпорації іншим органам, окрім власного суду; по-друге, вільного пересування професорів та студентів територією Європи (peregrinatoacademica); по-третє, дозволу випускникам університету, що здобули ступінь магістра чи доктора, читати лекції не лише в рідному університеті, а й у будь-якому іншому, за власним бажанням. У такий спосіб протягом XIII—XIV ст. сформувався унікальний для середньовічного суспільства академічний простір, де не було кордонів між країнами. Не підвладний місцевому законодавству, середньовічний університет спершу не мав навіть постійного місця перебування, міг легко мігрувати й лише дещо пізніше почав споруджувати власні будівлі.

Суттєвою ознакою, притаманною середньовічному уні­верситету, був його церковний характер. Хто б не був засновником університету — міська комуна, світський чи духовний князь або, зрештою, всесвітня влада папи або імператора — його економічний добробут спирався переважно на церковні запити. До того ж тісні зв’язки університету з церквою позначилися й на організації його побуту, де «царював монастирський дух».

З-поміж середньовічних університетів виділялися так звані «материнські» — Болонський, Паризький, Оксфордський, Кембриджський, що започаткували ознаки трьох провідних моделей університету докласичного типу. Незважаючи на свою спільну корпоративну природу, вони різнилися між собою насамперед організаційною структурою та системою управління, які пізніше успадкували інші західноєвропейські університети докласичної доби. Так, «болонська» модель бере свій початок з 1088 року, коли на основі Болонської юридичної школи було засновано університет, хоча юридичне визнання корпорація болон­ських схоларів отримала лише 1224 року. Основна відмінна ознака «болонської» моделі полягала в тому, що головну роль в управлінні університетом відігравала корпорація схоларів (universitasscholarium), а не асоціація професорів (universitasmagistrorum), виключній владі якої зазвичай підкорялися учні. Саме корпорації студентів за відповідними угодами «наймали» тих магістрів і докторів, чиї лекції вони бажали слухати.

Корпорація болонських студентів (схоларів) не була однорідною. Вона поділялася на цинтрамонтанів (тих, хто прийшов до університету з Італії) та ультрамонтанів (тих, хто прийшов із-за Альп) на зразок чинних на той час земляцтв або націй. Певний час їх також називали університетами й вони складали дві частини одного загального (Болонського) університету. Окрім того, до складу університету входили й об’єднання (universitas) медиків та артистів. Кожен із названих університетів поділявся на нації (провінції). Зокрема, згідно з дослідженням М. Суворова, 1265 року університет цинтрамонтанів мав до 18 провінцій, а університет ультрамонтанів — до 13.

Отже, структура Болонського університету мала такий вигляд: університети цинтрамонтанів та ультрамонтанів, кожен з яких очолював виборний ректор; університет вільних мистецтв (артистичний) зі своїм ректором; теологічна школа (виникла у XIV ст.) і колегія докторів (magistrarium). Ректори університетів та їхні радники (consilsarii), що обиралися на загальних зборах націй, складали правління загального юридичного університету. Одного спільного ректора для керівництва Болонським університетом почали обирати лише з XVI ст., коли поділ студентів на «своїх» і «чужих» утратив первинне значення.

Інша модель, що сформувалася в умовах докласичного університету — «паризька». Біля початків Паризького університету (близько 1200 р.) стояли кафедральна школа при Нотр-Дамі й дві монастирські школи абатств Св. Женевьєви і Св. Віктора. Тому вплив церкви тут був значно більший, ніж у Болоньї, де університет виник на ґрунті світської правознавчої школи. З огляду на це у Паризькому університеті значно сильнішою була і влада єпископа та канцлера, оскільки за ними закріплювалося право не лише видавати дипломи (licentiadocendi), але й здійснювати судочинство, що входило в суперечність із наданими університету привілеями.

Паризький університет мав певні особливості й в струк­турній організації та системі управління. Так, залежно від того чи іншого періоду, в структурі університету виокремлювалось три або чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний і факультет вільних мистецтв (арти­стичний). Зазвичай факультет вільних мистецтв уважався найнижчим за рангом і складався з чотирьох націй (французька, пікардійська, англійська, норманська), до складу яких зараховували як схоларів, так і магістрів. Док­тори ж трьох інших факультетів перебували поза межами будь-яких націй. Викладач із найвищим ученим ступенем на факультеті вільних мистецтв іменувався магістром, на трьох інших — доктором.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що саме в Паризькому університеті вперше було запроваджено факультетську систему викладання. Вона зафіксована вже в офіційних документах XIII ст., де акцентувалася увага на тому, що «джерело мудрості (sapientiaefons) у Парижі поділяється на чотири факультети: теологію, юриспруденцію, медицину й філософію (розумову, природну й моральну), — це немовби чотири ріки раю, про які говориться в Книзі Буття.

Своєрідність організаційної структури Паризького університету позначилася й на його управлінні. Зокрема, факультети й нації виступали як самостійні корпорації: мали свої статути, власне майно, печатку тощо. Відповідно кожна нація і кожен факультет обирали своїх керівників. Для нації це були прокуратори, для факультетів — декани. Усі об’єднані нації очолював ректор, а оскільки нації існували лише на факультеті вільних мистецтв, то посада декана за наявності ректора виявилася тут зайвою. Посади ректора й деканів були виборними, а ось термін перебування на цих посадах змінювався. Деканів, як правило, обирали на рік, прокураторів (прокторів) — на місяць, ректора спочатку на місяць, надалі на три місяці. Виборчим правом, як активним, так і пасивним, володіли лише викладачі. Поступово ректор факультету вільних мистецтв, як найбільшого за кількістю студентів, став очолювати увесь уні­верситет, але й надалі за традицією обирався лише зі складу магістрів цього ж факультету (artialiberty). У виборах ректора доктори трьох вищих факультетів університету участі не брали.

Близькою до «паризької» була «англійська» модель докласичного університету, яка виникла на базі двох університетів Англії — Оксфорду й Кембриджу. Їх схожість пояснюється дією однакових умов на стадії зародження університетської освіти в XII—XIII ст. Серед спільних рис слід виокремити такі: університетське життя тісно пов’язане з церковною владою й розвивається на підставі особливої духовної юрисдикції; корпорації магістрів належить керівна роль; професори не отримують постійної оплати, а утримуються за рахунок пребенд і стипендій; богослів’я й філософія посідають панівне становище у змісті освіти; головою університету є канцлер.

Однак виокремлення університетів Англії в окрему «модель» зумовлено певними специфічними рисами, характерними насамперед для її організаційної структури й системи управління. По-перше, вплив папства на університети був значно слабшим, оскільки наштовхувався на протидію королівської влади. По-друге, внаслідок острівного розташування англійські університети були закладами не інтернаціональними, а національними й нараховували в своїй структурі лише дві нації: північну й південну. По-третє, «англійська» модель університету не передбачала посади ректора. Кожна нація обирала прокуратора, а очолював університет канц­лер. Із органу нагляду, що призначався єпи­скопом, він перетворився на виборну посаду. Університет спочатку обирав його на короткий термін, а з XV ст. — до кінця життя. По-четверте, університети Англії, на відміну від «паризької» моделі, не зазнали поділу на факультети. Натомість утвердилася система колегій (коледжів), існування яких забезпечувалося пожертвуваннями знатних англійських родин. Для англійських колегій традиційним стало не лише спільне проживання схоларів і магістрів заради «штудіювання» наук, але й утвердження певних домінант, що відособлювали одну колегію від іншої. Поступово це призвело до створення цілих самостійних комплексів, які одержали назву коледжу (collegia).

Татаро-монгольське нашестя 40-х років XIII ст. дещо загальмувало первинний шквал утворення європейських університетів. Новий пік їх відкриття припадає на середину XIV ст. При цьому знекровлені Сторічною війною (1337—1453 рр.) Англія і Франція виявилися дещо на периферії цього процесу, поступаючись лідерством Центральній Європі, особливо Німеччині. Остання в означений період входила до складу Священної Римської імперії, що включала не тільки німецькі землі, але й чеські. Зсув ренесансних тенденцій на схід Європи, за відсутності сильної централізованої влади, потребував «підтримки престижу», що зумовило відкриття цілої низки університетів: Празького (1348 р.), Краківського (1364 р.), Віденського і Женевського (1365 р.), Гейдельберзького (1386 р.), Кельнського (1388 р.), Лейпциґського (1409 р.), Ростокського (1419 р.) тощо.

За таких умов підсилюється національний та регіональний компоненти розвитку університетської освіти, майже зовсім припиняється зовнішня міграція, ускладнюються внутрішні чинники, викликані протистоянням папи й світської влади. Це наклало відбиток на вже усталені «моделі» університету, однак у цілому вони майже не зазнали суттєвих змін. Так, новостворені, переважно німецькі університети, продовжували отримувати й зберігати наукові й господарські привілеї, користуватися автономією й академічними свободами.

Період XVI—XVII ст. також вніс свої корективи в організацію системи університетської освіти докласичної доби. Зокрема, університети з конфесійно однорідних перетворилися на католицькі, лютеранські, кальвіністські. Вони втратили статус «studiumgenerale» як універсальної установи, дипломи якої освячувалися рішенням папи й визнавалися в усіх куточках Європи. Поступово важелі впливу на університет перебирає на себе держава. З огляду на це, в організаційно-управлінській структурі університетів з’явилися посади представників від уряду — куратора й університетського судді (синдика). Саме в цей час сходять з арени деякі «моделі» університету, а інші, навпаки, чіткіше виокремлюються й розвивають свою діяльність. Серед моделей, що не витримали випробування часом — «болонська». В умовах більш жорсткого втручання держави й церкви вона поступово зникає. Найусталенішими, такими, що підтвердили свою життєздатність, виявилися дві основні моделі докласичного університету — «паризька» й «англійська». Як зазначалося, перша з них базувалася на факультетській системі й централізованій формі управління, інша — на системі коледжів (колегій), навчання в яких було децентралізовано.

Утім, уже з другої половини XVIII ст. набуває сили ідея «нового університету», викликана, насамперед, кризовими явищами, що охопили університетську освіту докласичної доби. Вона зумовлювалася декількома факторами:

по-перше, залишаючись твердинями схоластики, університети гальмували розвиток наукового знання. У зв’язку з цим дедалі більшої популярності стали набувати станові школи (наприклад, «рицарські академії») та професійні училища;

по-друге, скорочення кількості студентів викликало проблему обмеженого фінансування університетів;

по-третє, корпоративний устрій, що був характерною ознакою докласичного університету, суперечив новим виробничим умовам і буржуазній системою господарювання.