Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

Проте, саме релігійна полеміка кінця XVI — початку XVIII ст. й посилення колоніального гніту розбудили національну свідомість українців, створивши підґрунтя як для культурного піднесення, так і для створення власної системи вищої освіти. Так, завдяки діям окремих патріотично налаштованих українців, у цей період з’явилися нові культурно-освітні осередки у вигляді будівельних комплексів, що включали церкву, школу, друкарню, шпиталь тощо. Зокрема, 1570 року такий комплекс заснував на території своїх володінь Юрій Слуцький, а 1576 року відкрив Острозьку академію волинський магнат Костянтин Острозький.

Серед дослідників не існує єдиного підходу до визначення статусу Острозького науково-освітнього осередку. В історико-педагогічній літературі він характеризується як «тримовна гімназія», «колегія», «академія», «училище острозьке і греко-слов’янське» тощо. По-різному оцінюється й організаційна структура та рівень викладання у цьому навчальному закладі: від тверджень, що це була звичайна гімназія (І. Тиктора), до висновків про появу на території України першого вищого навчального закладу (П. Лук’янович). Однак більшість дослідників все ж таки поділяють думку про те, що статус Острозької школи як «академії» є виправданим, оскільки навчання в ній виходило поза межі «вільних наук» і брало до уваги «вищі студії, особливо богослів’я». Показово, що й навчальні програми академії було укладено на зразок програм факультетів вільних мистецтв західноєвропейських університетів, тобто вони охоплювали два цикли: тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум (арифметика, геометрія, музика, астрономія).

Однак, на відміну від європейської вищої школи, провідне місце в програмі Острозької академії посідало ви­вчення греко-візантійських і, власне, національних традицій та старослов’янської мови. На реалізацію цих завдань була спрямована діяльність друкарні та гуртка, який дістав назву науково-літературно-перекладацького або гуртка освічених книжників (викладачів академії). Їхніми зусиллями було підготовлено й видано друком праці вітчизняних авторів, переклади, підручники тощо. Серед острозьких видань особливої уваги заслуговують «Буквар», «Часо­слов», «Апокрисис», «Новий Завіт з Псалтирем», «Острозька Біблія» — перше у світовому друкар­стві видання церковно­слов’янською мовою.

Після смерті Костянтина Острозького (1608 р.) академія не здобула подальшого розвитку як «перша висока школа і перша наукова установа України». Інші українські магнати не підтримали починань князя Острозького, а його онука Анна, фанатична католичка, передала академію в підпорядкування Єзуїтському ордену.

Другий напрям боротьби за становлення вищої освіти в Україні в означений період, що розгорнувся на «місцевому» ґрунті, очолили братства — українські релігійно-національні організації, що об’єднували у своїх лавах ремісників, селян, козаків, а також православних українських магнатів. Їх виникнення зумовлювалося прагненням населення об’єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів, боротьби проти покатоличення й полонізації, розбудови шкільництва й національної культури в цілому. Наочним прикладом для братчиків слугував розвиток шкільної освіти в західноєвропейських державах, де здобувала освіту, в тому числі й університетську, українська молодь.

Першу таку школу організувало 1580 року Успенське братство у Львові. За прикладом Львова братські школи було організовано і в інших українських містах і селах. Наприклад, у Галичині такі школи діяли в Рогатині, Галичі, Стрию, Миколаєві, Перемишлі, Ярославі; на Холмщині — у Холмі, Красноставі, Замості; на Підляшші — у Більську, Бересті та Воладаві; на Волині — у Володимирі, Луцьку, Дубному; на Поліссі — у Пінську; на Поділлі — в Меджибожі. Дещо пізніше вони відкрилися в Києві, Вінниці, Немирові й поширилися всією територією Наддніпрянщини. На думку дослідників, незважаючи на те, що більшість із них мала характер гімназій, саме братські школи заклали міцне підґрунтя для становлення вищої школи в Україні.

На початок XVII ст. найбільшого розквіту набула Київ­ська братська школа (1615 р.), очолювана Йовом Борецьким. Школа була всестановою, на що, зокрема, вказує свідоцтво воєводи Шереметьєва від 1660 року: «В той школе ныне учатца киевские жители всяких чинов люди». Вона складалася з чотирьох класів: руська школа, граматика, інфима й синтаксима. Серед мов чільне місце посідала слов’янська та грецька. За статутом Київської школи старші ієромонахи братства були її наставниками, з їх числа призначалися ректори з обов’язковим викладанням «вищих наук», а також префекти, що опікували «елліно-латинські науки», до яких належали риторика, діалектика, історія та філософія. Регламентація життя учнів школи сприяла утвердженню учнівського самоврядування, оскільки педагогічний колектив школи був малочисельний, що в цілому було характерним явищем для більшості західноєвропейських навчальних закладів середнього й вищого типу епохи Середньовіччя й Відродження.

Вищезазначене дало підстави стверджувати, що Київ­ська братська школа на початок XVII ст. «частково відповідала вимогам часу й певним чином наближалася до отримання статусу вищої школи».

Восени 1631 року у Києві виникла ще одна школа («гімназіон») — Лаврська, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. Школу було задумано як філософське відділення університету, що складалося з п’яти нижчих класів: інфими, граматики, синтаксими, риторики й піїтики, де викладання велося латинською і польською мовами. Проте Лаврська школа проіснувала недовго. 1632 року відбувся акт злиття Київської братської школи з Лаврською, а новостворений навчальний заклад дістав назву колегії.

Від часу свого заснування Києво-Могилянська колегія неодноразово домагалася здобуття статусу академії, що за тих умов передбачало володіння правом самоврядування й викладання в стінах академії курсу богослів’я. Однак поль­ський уряд не квапився з таким рішенням, оскільки подібний акт сприяв би виробленню в межах України антикатолицької доктрини. Тим паче в умовах національно-визвольної війни (1648—1657 рр.) колегія всіляко підтримувала козацький рух, за що зазнавала неодноразових руйнувань. Тому в текстах як Зборівського (1649 р.), так і Білоцерківського (1651 р.) договорів зазначалося: «Колегія Київська має залишатися в межах колишніх прав відповідно до первинних привілеїв». Лише одного разу польський сейм погодився надати колегії статус вищої школи, коли 1658 року гетьман І. Виговський розірвав союз з Росією й підписав із Польщею так званий Гадяцький трактат. Однак, як відомо, він не набув сили.

Після остаточного закріплення Вічним миром 1686 року Києва за Росією колегія за підтримки україн­ських гетьманів поновила клопотання про надання їй статусу вищого на­вчального закладу, проте тепер уже перед царським урядом, оскільки перехід України під протекторат Російської держави знімав питання щодо обмежень прав колегії з боку Польщі.

Такі клопотання виявилися немарними. Царським указом від 11 січня 1684 року було підтверджено право колегії розширити курс наук і викладати не лише піїтику і риторику, але й філософію та богослів’я. 1684 року колегія здобула право власного суду і незалежності від цивільних та вій­ськових властей, а грамотою Петра I від 26 вересня 1701 р. їй офіційно надавався статус академії, що урівнювало її з «іншими Академіями у всіх державах іноземних».

Незважаючи на те, що утвердження в межах україн­ських земель протягом XVII — початку XVIII ст. навчального закладу вищого типу відбулося на національному ґрунті (в основу було покладено гуманістичні й демократичні традиції братських шкіл), його організаційно-управлінська структура в цілому збігалася із загальноєвропейською і прирівнювалася до її стандартів і вимог. Так, Києво-Могилянська академія функціонувала у складі восьми класів: фара або аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія та богослів’я. Ці ж предмети складали курс навчання і в польських академіях, зокрема Краків­ській, Віленській, Замойській, Познанській. Навчання тривало дванадцять років: для нижчих класів по одному року, для філософії — два і для богослів’я чотири або п’ять років. Проте поділ академії на факультети був відсутній.

Третьою силою, яка ініціювала відкриття на території України вищих навчальних закладів в означений історичний період, виступала козацька старшина й україн­ська шляхта. Свої дії вони активізували в другій половині XVIII ст. Саме в цей період серед окреслених верств населення, що намагалися набути прав і привілеїв російського дворянства, під впливом заснування Московського університету і дворян­ських навчальних закладів у Росії, поширюється невдоволення станом викладання в Київській академії та колегіумах (Харківському, Переяславському, Чернігівському) і починається рух за відкриття університетів і гімназій в Україні, які б надали можливість набути знань європейських мов і правничих наук і тим самим здобути доступ до дипломатичної та урядової служби. Так, уже 1763 року на Глухівському з’їзді українська старшина ініціювала подання новій імператриці Катерині II (1762—1796 рр.) петицій про відкриття університетів в Україні. Зокрема, у «Клопотанні малоросійського шляхетства і старшин, разом із гетьманом, про відновлення різних старовинних прав Малоросії», поданого 1764 року, мова йшла про заснування двох таких університетів — у Києві та Батурині й декількох гімназій. Київський університет проектувався українською старшиною в складі чотирьох факультетів, включаючи богословський. Як відомо, Мо­сковський університет (1755 р.) на той час не мав богословського факультету. Це дає підстави стверджувати, що для розбудови університетської освіти в Україні запозичувалася практика не «російської», а західноєвропейських «моделей» університету.

Інший університет з трьома факультетами мав відкритися в гетьманській столиці — Батурині. «Проект» відкриття Батуринського університету був розроблений Г. Тепловим 1760 року на замовлення гетьмана Кирила Розумовського, котрий в означений період виконував обов’язки президента Петербурзької Академії наук. Головною метою діяльності Батуринського університету мала бути підготовка нового світського покоління української інтелігенції — учителів, докторів, магістрів, професорів. Термін навчання визначався у три роки. У складі університету проектувалась діяльність дев’яти кафедр, на яких би вивчалися юриспруденція, літературна й політична історія, генеологія, геральдика, теоретична й практична фізика, всі розділи математики, анатомія, хімія, ботаніка, натуральна історія, що, на думку дослідників, ставило цей навчальний заклад на один щабель із західноєвропейськими університетами.

Університет у Батурині планувався як світська вища школа, тому кафедра богослів’я в ньому не передбачалася. Для його облаштування проектувалося збудувати приміщення для викладачів, церкву, бібліотеку, друкарню, анатомічний театр, ботанічний сад, лікарню тощо. Особлива роль відводилася університетській семінарії — підготовчому навчальному закладу для майбутніх службовців і студентів університету. До того ж університет мав бути відкритим для вихідців із різних станів.

Батуринський університет орієнтувався на тогочасні німецькі університети з їх корпоративною автономією, що знайшло відбиття як у зовнішньому, так і внутріш­ньому характері організації академічного життя університету. Показово, що, попри всі намагання М. Ломоносова, відкритий 1755 року Московський університет не одержав особливих прав і привілеїв, тоді як для Батуринського університету проект Г. Теплова передбачав автономію.

Нового імпульсу університетський рух в Україні набув під час виборів депутатів до «Комісії із укладання нового Уложенія» (1767 р.). Прагнення української старшини й шляхти до розбудови системи вищої освіти знайшло відображення в численних наказах депутатам: якщо в цілому по Росії з 158 дворянських наказів лише 35 (22 %) стосувалися питань освіти, то в Гетьманщині — 7 із 10 (70 %). Але в більшості наказів не визначалося конкретне місце заснування університету в Україні. Лише в деяких із них на роль університетських центрів пропонувалися Київ, Переяслав, Глухів.

Тогочасне суспільство не могло реалізувати такі ідеї самостійно, без допомоги держави. Опинившись перед загрозою втрати свого соціального статусу (1764 року — скасовано гетьманство, 1775 року — зруйновано Запорізьку Січ), за нової хвилі модернізації Російської імперії, українська еліта зосередилася на пристосуванні до нових порядків більшою мірою, ніж на розбудові своєї державності, віддавши реформаторську ініціативу імператорському центру. Однак, незважаючи на те, що розроблені проекти університетської освіти залишилися нереалізованими, вони все ж мали певну історичну цінність як спроба створення першої світської вищої школи в Україні.

Починаючи з другої половини XVIII ст. у результаті ­трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі послідовно перейшли в підпорядкування двох імперій: 80 % із них підлягали владі російських імператорів, а решта (землі Галичини, Буковини, Закарпаття) були послідовно захоплені Австрійською монархією Габсбурґів. Різні суспільно-політичні та соціокультурні умови, у тому числі освітні традиції, призвели не лише до значних розбіжностей в освітніх здобутках українського населення цих земель, але й позначилися на ґенезі вищої школи, зумовивши певні розбіжності в її організаційно-управлінській структурі.