Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

9.2. Університети як центри розвитку вищої освіти і науки в Україні (XIX—ХХ ст.)

Велике значення для розвитку вищої освіти мало відкриття перших у Наддніпрянській Україні університетів: Харківського (1805), Київського (1834), Новоросійського (1865).

Першим на території України, що входила до складу Російської імперії, було відкрито Харківський університет (1805 р.). Його засновано з ініціативи відомого вченого, винахідника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням, В. Каразіна. Його ініціативу активно підтримала громадськість Харківщини і Полтавщини. В. Каразін був людиною широких поглядів, рішучим противником кріпацт­ва, всіляко сприяв розвиткові науки і техніки, промисловості й економіки України. Проте головною спра­вою його життя стало заснування Харківського університету, професори і випускники якого зробили вагомий внесок у справу національного відродження України. Своїми науковими дослідженнями, творчою працею вони сприяли розвиткові науки і техніки, мови й літератури, піднесенню української культури. Тут працювали О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов, Д. Яворницький та інші. З Харківським університетом пов’язана також діяльність П. Гулака-Артемовського, А. Метлинського, Г. Квітки-Основ’яненка, Ізмаїла Срезневського та інших відомих діячів науки і культури. Вихованцем Харківського університету був і М. Костомаров.

За статутом 1804 р. головне завдання університету вбачалося в організації навчальної та наукової роботи, керівництві навчальними закладами округу й складанні для них відповідної документації. У першому параграфі названого статуту зазначалося, що університет зобов’язаний готувати «юнаків до вступу в різні звання державної служби».

У 1805 р. університет функціонував у складі 4 факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, медичного і юридичного. Прогресивною особливістю цього університету, як і Московського, була відсутність богословського факультету. При університеті створювались: бібліотека, фізичний кабінет, астрономічна обсерваторія, хімічна лабораторія, кабінет природничої історії, ботанічний сад, анатомічний театр, а також інститути клінічного, хірургічного та повивального мистецтва (§ 73). Крім того, університет мав власну друкарню, книжкову лавку і здійснював цензуру літературних джерел не лише викладачів, а й приватних осіб.

Першим ректором Харківського університету був І. С. Рижський, доктор філософії, член Російської академії наук.

Університет користувався доволі широкою автономією. Згідно з положеннями прийнятого статуту (1804 р.), вчена рада як вища керівна інстанція з наукових, навчальних і організаційних питань (§ 45) займалася обговоренням нових відкриттів, дослідів, досліджень як викладачів університету, так і інших діячів науки та освіти (§52), організацією і проведенням щорічних наукових конкурсів, виборами ректора, деканів, професорів, почесних членів тощо (§§ 51—53).

Загальним зборам університету були підпорядковані факультети (відділення), які очолювали декани. До їх складу входили професори та ад’юнкти, що викладали у відділеннях. На засіданнях факультетів проводилися «екзаменування пошукувачів наукових ступенів», обговорювалися подані дисертації, розглядалися роботи, що друкувалися від імені університету, промови, підготовлені до виступу на святкових або «актових» зборах (§61).

Показово, що статут 1804 р. значне місце відводив науковій діяльності університету. Зокрема, в § 9 зазначалося, що до «особливого надбання університету входить створення в надрах оного учених товариств, які вправляються в словесності російській і давній і займаються розповсюдженням наук точних і експериментальних, заснованих на достовірних началах».

Таким чином, статут 1804 р. не тільки надав університетам, зокрема Харківському, самостійності з питань їх внутрішнього управління, а й підняв престиж наукової діяльності на більш високий рівень, значно активізуючи тим самим науково-дослідну роботу викладачів і студентів.

Задум заснування університету в Києві здійснився лише в 1834 р. Одним із противників цього заходу виступав тодішній куратор шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній Тадеуш Гацький, який мав намір створити польський освітній заклад у межах південно-західної Росії у Кременці.

Показово, що Київський університет було відкрито в одну з найреакційніших епох царської Росії — епоху Миколи І.

Спершу в закладі функціонував усього один факультет — філософський. Він мав два відділення: історико-філологічне й фізико-математичне. У 1835 р. було відкрито юридичний, а в 1841 р. на базі ліквідованої Віденської медичної академії — медичний факультет. У такому складі університет функціонував до 1920 р. Серед викладацького складу були польські, російські і німецькі професори. Ректором Київського університету було призначено М. Максимовича, визначного вченого-природознавця, який до цього очолював кафедру ботаніки Московського університету. Водночас М. Максимович був відомим істориком, фольклористом і письменником. Його збірки «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пі­сні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) поклали початок українській фольклористиці. Зусиллями цього видатного вченого Київський університет набув певних українських рис. З Київським університетом пов’язано багато відомих імен, зокрема Т. Шевченка, В. Антоновича, Д. Багалія, О. Кістянівського, В. Перетца, А. Лободи, І. Лужицького, М. Зібера та ін.

1865 р. було відкрито третій університет у Наддніпрян­ській Україні — Новоросійський. На необхідність створення в Одесі університету неодноразово вказував М. Пирогов. На думку вченого, університет міг би стати великим науково-просвітницьким центром, здатним виконати важливе політичне завдання — закріплення інтересів Вітчизни не тільки на півдні імперії, а й на Балканському півострові.

Від початку свого існування університет мав у своєму складі історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний факультети. У перший рік в уні­верситеті навчалося 139 студентів. Серед викладачів і вихованців Одеського університету, які принесли йому славу, слід назвати І. Мечникова, Д. Заболотного, О. Богомольця, Л. Писаржевського. З Одеським університетом пов’язана діяльність у різні роки І. Сєченова, О. Ковальського, М. Зелінського, О. Ляпунова, М. Чоботарьова, Є. Щепкіна, Ф. Успенського, М. Ланге, В. Григоровича, М. Стражеска, В. Філатова.

Унаслідок розбудови промисловості і загального підвищення рівня економічного розвитку України наприкінці XIX ст. була започаткована вища професійна школа. Відкриті Харківський технологічний інститут (1884 р.), Київ­ський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Київський (1906 р.) і Харківський комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії сільськогосподарський інститут.

Усього в Україні на 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 000 студентів. Напередодні війни 1941 р. в Україні функціонувала університетська система, до складу якої входило 6 класичних університетів — Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський, Чернівецький, а після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України до університетської системи ввійшов Ужгородський державний університет — перший вищий навчальний заклад на Закарпатті.

У 50-ті роки минулого століття головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах концентрувалося 70 вищих навчальних закладів із 140, що функціонували в межах СРСР, а в них навчалося 59 % від загальної чисельності студентів. Зауважимо, що в Харкові діяло 24 ВНЗ, у Києві — 18, Одесі — 16, Львові — 12.

На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на хвилі глибинних освітніх реформ. Мережа ВНЗ України налічує близько 900 закладів усіх рівнів акредитації і форм власності, зокрема 373 ВНЗ III—IV рівнів акредитації (192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторія) та 351 заклад I—II рівнів акредитації.

З діяльністю Харківського, Київського та Новоросій­ського університетів пов’язаний факт становлення вищої педагогічної освіти. На початку XIX ст. це питання широко дискутувалося. Існувало кілька концептуальних підходів. Поширеною була ідея післяуніверситетської педагогічної освіти; інша полягала у поєднанні професійної і наукової підготовки вчителя в умовах університетської системи. Як наслідок, у структурі Харківського імператорського університету і університету Св. Володимира були започатковані педагогічні інститути, відповідно 1804 і 1834 рр. (ліквідовані приблизно 1858—1860 рр.), а згодом педагогічні курси (1860 р.), дата закриття яких офіційними документами остаточно не визначена (орієнтовно 1867—1874 рр.).