Розділ «Частина V. Історія вищої освіти»

В означений період на українських землях діяв лише один вищий навчальний заклад — Львівський університет. Серед дослідників існують певні розбіжності щодо встановлення точки відліку цього навчального закладу. Так, І. Курляк у дослідженні «Класична освіта на західноукраїнських землях» зазначає, що в радянській історіографії домінувала думка про те, що роком заснування най­старішого в українських землях університету є 1661. Проте «літописці» цього навчального закладу — Л. Фінкель та С. Старжинський, а також дореволюційні (Б. Барвінський, Г. Вінковський) й сучасні науковці (Л. Баїк, Б. Ступарик), посилаючись на відповідні історичні джерела й документи, за точку відліку вважають 1784 рік. Дослідники наголошують, що хоча 20 січня 1661 року польський король Ян Казимир і підписав диплом, який надавав Львів­ській єзуїт­ській школі «гідність академії й титул університету» з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін та присудження вчених ступенів, таке рішення не набуло законної сили. Для цього вимагалася згода галицького сейму та дозвіл сенату. Однак 1662 року польський сейм, не зацікавлений у розвитку освіти українського народу, відкинув цей проект, а в сенаті цю ідею підтримали лише чотири єпископи, решта ж вважала, що в Галичині достатньо однієї академії — Краківської. Єзуїти, не змирившись із таким рішенням, кілька разів оскаржували його, намагаючись досягти для цього закладу офіційного статусу академії. Зі своїми апеляціями вони неодноразово зверталися як до короля Августа II, так і до римського папи Климента XIII, однак позитивні рішення останніх, у свою чергу, з успіхом оскаржували прихильники Краківської академії. Зважаючи на це, професор Б. Барвінський називав єзуїт­ську академію у Львові «предтечею» університету, а професор Г. Вінковський вважав 250-ліття Львівського університету «мнимою річницею єствовання» цієї високої школи.

Однак, усупереч протиборству за найвищий статус, єзуїтська висока школа у Львові все ж таки іменувалася університетом і протягом першого періоду (1662—1773 рр.) функціонувала у складі двох відділів — філософського і теологічного. Навчання в університеті здійснювалося за програмою єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці XVI ст., і характеризувалося відносно низьким загальним науковим рівнем. Згідно з програмою, відділ філософії був підготовчим. Студенти протягом двох-трьох років опановували, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічному тлумаченні. У незначному обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього чотири роки тривала богословська підготовка. Навчання в університеті завершувалося здобуттям наукових ступенів — ліценціата, бакалавра, магістра і доктора наук.

Викладання на обох відділах відзначалося схоластичністю й догматизмом і здійснювалося лише латинською мовою. Студентів змушували бездумно заучувати догми, які не підлягали сумнівам чи обговоренню. Все, що не вміщувалося у прокрустове ложе цих догм, оголошувалося єрессю і зазнавало найжорстокіших утисків. Лише у XVIII ст. керівництво університету, рахуючись із духом часу, відкрило кафедру математики й запровадило вивчення польської, французької, німецької мов, а також географії та історії як окремих предметів.

Діяльність Єзуїтського ордену, фанатична жорстокість і підступність його місіонерів щораз більше входила в суперечність з вимогами часу і новими обставинами життя. Під тиском громадської думки папа римський змушений був прийняти рішення про ліквідацію ордену і керованих нею інституцій. Це відбулося 1773 року, тобто через рік після першого поділу Польщі, за яким західноукраїн­ські землі перейшли в підпорядкування Австрійської мо­нархії.

Після захоплення Галичини Австрією, Габсбурґи для піднесення культурного рівня населення цієї відсталої провінції, започаткували дві духовні школи — у Відні та Львові, а у жовтні 1774 року імператор Йосиф II підписав декрет про відкриття Львівського університету. Цей заклад став четвертою високою класичною школою такого типу на території Австрії (на цей час діяли Віденський, Краківський та Празький університети). У декреті зазначалося, що він проектується як «правдивий університет з факультетами теологічним, правничим, медичним і філософським і з повною гімназією, рівний усім університетам держави й підпорядкований, як і інші, політичній владі краю».

Аналогічну структуру мав і Чернівецький університет (1875 р.), відкритий на Буковині у другій половині XIX ст., котра в окреслений період також була адміністративною одиницею Австрійської імперії.

Натомість інші українські землі (зокрема, Гетьманщина, Слобожанщина, Волинь), які протягом XVIII ст. по­ступово перейшли в підпорядкування Російської імперії, зазнали суттєвого впливу «освіченого абсолютизму», згідно з яким здійснювалася розбудова «російського» проекту університету.

Зазначимо, що впродовж 1782—1786 рр. у Російській імперії було започатковано реформу, що мала на меті створення загальнодержавної освітньої системи. З огляду на це, 29 січня 1786 р. Катериною II було підписано іменний указ про створення «Плану університетів і гімназій в різних місцях імперії». Реалізація цього указу покладалась на Комісію народних училищ під головуванням П. Завадовського, яка до цього часу опікувалася облаштуванням переважно закладів початкової і середньої ланки. Для початку імператриця пропонувала відкриття трьох нових університетів у Чернігові, Пскові й Пензі.

Серед проектів відкриття мережі університетів на території Російської імперії, які вивчались членами означеної Комісії, були й такі, автори яких певною мірою брали до уваги інтереси регіональних дворянських еліт, у тому числі й української старшини. Окрім того, враховувалася й реальна освітня практика, що мала місце в Україні за часів Гетьманщини (на середину XVIII ст. в Україні діяло 866 полкових шкіл, Чернігівський, Харківський та Київський колегіуми). Таким був, зокрема, план освітньої реформи за німецьким зразком, складений 1764 року заходами німецького фахівця Ф. Ділтея. Беручи до уваги досвід Західної Європи, учений пропонував створити в Росії систему загальної освіти, що складалася б з 21 тривіальної школи, в тому числі у Києві та Глухові, і 9 гімназій, зокрема однієї в Батурині, призначених для дворянства і неподатних станів. Управління ними мали здійснювати університети. Тому, крім Московського, Ф. Ділтей уважав за доцільне заснування ще двох університетів — у Батурині й Дерпті. За прикладом західноєвропейських, вони передбачали у своєму складі чотири факультети, у тому числі й богословський. Обґрунтовуючи доцільність відкриття університету в Батурині, Ф. Ділтей зазначав, що «від нього буде неймовірна користь державі, оскільки всі в Малоросії любителі наук отримають зручне місце, в якому цим наукам можна буде навчатися».

Серед таких проектів заслуговує на увагу план відкриття університету в Катеринославі, розроблений князем ­Г. Потьомкіним. Проект передбачав створення як «великолепного университета с хирургическим училищем при нем», так і музичної й художньої академії. Показово, що даний проект знайшов схвальну оцінку імператриці. В указі від 4 вересня 1784 року зазначалося: «Изыскивая все средства к просвещению народному служащие, повелеваем в губернском городе Екатеринославского наместничества основать университет, в котором не только науки, но и художества преподаваемы быть долженствуют...»

В урядових колах Російської імперії розглядався й проект відкриття університету в Чернігові, тогочасній адміністративній столиці Лівобережної України, колишньої Гетьманщини. 23 квітня 1786 року було навіть підписано відповідний указ. Проте всі ці проекти так і не набули практичного втілення. На кінець XVIII ст. Комісія народних училищ припинила свою діяльність так і не об’єднавши в одне органічно цільне законодавство статут народних училищ і «План університетів і гімназій в різних місцях імперії», що створило б реальне підґрунтя для розвитку вищої, зокрема університетської, освіти в Російській імперії.

Університет — найдавніший і головний тип європейського ВНЗ з великою кількістю відділень (факультетів), діяльність якого спрямована на розвиток освіти, науки і культури для здійснення фундаментальних наукових дослі­джень та організації навчання за всіма рівнями вищої професійної, післядипломної і другої (додаткової) освіти з широкого спект­ру природничо-наукових, гуманітарних та інших галузей науки, техніки, культури.

Автономія вищого навчального закладу — самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів.

Академічна мобільність — можливість учасників освітнього процесу навчатися, викладати, стажуватися чи проводити наукову діяльність в іншому вищому навчальному закладі (науковій установі) на території України чи поза її межами.

Академічна свобода — самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова і творчості, поширення знань та інформації, проведення наукових досліджень і використання їх результатів.

1. Розкрийте значення античного періоду в розробленні ідеї університетської освіти.

2. Обґрунтуйте поняття «університет».

3. Виявіть і проаналізуйте передумови становлення університетів у Західній Європі.

4. Доведіть правомірність або недоцільність підходів до періодизації становлення й розвитку європейської системи університетської освіти.

5. Розкрийте в порівняльному контексті особливості Болонського, Паризького і Оксфордського університетів.