Розділ «Флінт-Сіті»

Літак, що його винайняв покійний Говард Ґолд, приземлився в аеропорту Флінт-Сіті за кілька хвилин по одинадцятій ранку. Ані Гові, ані Алека на борту не було. Щойно патологоанатом із ними закінчив, тіла відправили назад у Флінт-Сіті в катафалку від Плейнвіллського похоронного бюро. Ралф, Юн і Голлі поділили витрати порівну, а також оплатили другий катафалк, яким перевозили тіло Джека Госкінза. Юн висловив загальну думку, коли сказав, що цей сучий син у жодному разі не повернеться додому разом із чоловіками, яких убив.

На злітній смузі їх чекала Джинні Андерсон, яка стояла поряд із дружиною й двома синами Юна. Хлопчики промчали повз Джинні (один із них, опасистий недоліток на ім’я Гектор, мало не збив її з ніг) і кинулися до батька. Одна рука в Юна була в гіпсі й на перев’язі, тож він обійняв дітей здоровою, як зміг, тоді визволився й поманив до себе дружину. Вона побігла до чоловіка. А Джинні — до свого, аж спідниця замаяла. Обхопила руками Ралфа й міцно-міцно обійняла.

Родини Сабло й Андерсонів стояли біля входу до маленького приватного термінала, обіймались і сміялись, аж поки Ралф не обернувся й не побачив Голлі, яка самотою спостерігала за ними під крилом «Кінґ Ейра». На ній був новий брючний костюм, що їй довелося купити в плейнвіллській крамниці «Одяг для панянок», оскільки найближчий «Волмарт» розташувався аж за сорок миль [272], на околицях Остіна.

Ралф поманив Голлі, і вона, трохи знітившись, підійшла. Зупинилася недалеко від компанії, але Джинні мала щодо цього свою думку. Вона схопила Голлі за руку, притягнула до себе й обійняла. Ралф обхопив руками їх обох.

— Дякую, — прошепотіла Джинні на вухо Голлі. — Дякую, що повернула його мені.

— Ми сподівалися, що повернемось додому одразу після дізнання, — відповіла Голлі, — але лікарі наказали лейтенанту Сабло… Юну зачекати ще день. У нього в руці виявили тромб, і лікарі вирішили його розчинити.

Вона вивільнилася з їхніх обіймів, зашаріла, проте задоволена. За десять футів від них Ґабріела Сабло вмовляла хлопців залишити papi у спокої, щоб малі не зламали йому руки наново.

— Що знає Дерек? — спитав Ралф у дружини.

— Знає, що тато потрапив у перестрілку в Техасі і що з тобою все гаразд. Знає, що двоє чоловіків померли. Попросився приїхати додому раніше.

— І що ти відповіла?

— Сказала, що можна. Він повернеться наступного тижня. Ти не проти?

— Не проти.

Ралфу вже хотілося побачитись із сином — засмаглим, здоровим, із кількома новими м’язами від плавання, греблі й стрільби з лука. І з належного, верхнього боку ґрунту. Ось що найважливіше.

— Сьогодні обідаємо в нас удома, — звернулась Джинні до Голлі, — і ти знову зупинишся в нас. Заперечень не приймаю. Я вже приготувала кімнату для гостей.

— Це добре, — сказала Голлі й усміхнулася. Усмішка зникла, коли вона повернулася до Ралфа. — Було б іще краще, якби з нами обідали містер Ґолд і містер Пеллі. Це так несправедливо, що вони померли. Це все так…

— Я знаю, — сказав Ралф і пригорнув її до себе. — Знаю, як воно все.

Ралф підсмажив стейки на грилі, який, завдяки його адміністративній відпустці, був бездоганно чистий. А ще Джинні приготувала салат, кукурудзу в качанах і яблучний пиріг à la mode [273] на десерт.

— Достоту американська їжа, señor, — зауважив Юн, поки дружина різала для нього стейк.

— І дуже смачна, — додала Голлі.