Розділ «Флінт-Сіті»

— Добре. Рада це чути, — Джинні налила йому кави, потім провела рукою по щоці чоловіка. — Ви, містере, уже щетину відростили. Час голитися.

Ралф узяв каву, пішов нагору, зачинив двері в спальню і зняв із зарядки телефон. Потрібний номер знайшовся в контактах, і хоч було ще досить рано (до вступного трубного ревіння «Тудей» лишалося як мінімум півгодини), Ралф знав, що ця жінка вже не спить. Зазвичай навіть перший сигнал виклику не встигав догудіти. Так сталось і сьогодні.

— Привіт, Ралфе.

— Привіт, Голлі.

— Як спалося?

— Не дуже. Наснився сон про хробаків. А ти як?

— Цієї ночі все було нормально. Я подивилася на ком­п’ютері фільм й одразу відрубилася. «Коли Гаррі зустрів Саллі». Він мене завжди смішить.

— Добре. Це добре. Над чим працюєш?

— Переважно все те саме, все те саме, — тоді голос пожвавішав: — Але я знайшла втікачку з Тампи, у моло­діжному хостелі. Мама її півроку шукала. Поговорила з дів­чиною, і вона вже їде додому. Сказала, що спробує ще раз ужитися в новій родині, хоч і ненавидить маминого бойфренда.

— Я так розумію, що ти їй оплатила квиток на автобус.

— Ну…

— Ти ж розумієш, що вона, найімовірніше, уже прокурила ці гроші в якомусь задрипаному притоні?

— Вони не завжди так вчиняють, Ралфе. Ти маєш…

— Знаю. Маю вірити.

— Так.

На мить зависла тиша — поки долалося провалля між світом Ралфа та світом Голлі.

— Ралфе…

Він чекав, що вона скаже.

— Ті… ті штуки, що з нього вилізли… вони нас так і не торкнулися. Ти це сам знаєш, правда?

— Знаю, — відповів він. — Мабуть, мої кошмари здебільшого випливають із канталупи, що я її в дитинстві розрізав, і з того, що там було всередині. Я ж тобі розповідав, так?