Розділ 2 Судова влада у скіфо-античну добу

Судова влада у скіфо-античну добу

2.1. Судова влада у протидержавний період

Судова влада в Україні має багатовікову історію становлення та розвитку. На думку більшості дослідників, вона розпочинається за часів Київської Русі[35]. Хоча насправді її коріння сягає набагато далі вглиб тисячоліть[36]. Утім достовірних історичних джерел, спираючись на які можна було б дослідити судову владу на українських землях у протодержавний період, фактично немає, тому розмірковування науковців на цю тему здебільшого мають характер лише наукових гіпотез.

Так, з’ясовуючи питання генези судової влади, М. І. Сірий наголошував, що виникла вона з огляду на об’єктивну потребу в розв’язанні правових конфліктів разом із появою первісних форм права[37]. Архаїчне право характеризувалося насамперед тим, що його норми мали усний характер. «Не існувало ані юридичних текстів, ані манускриптів з питань права, ані сформульованих на папері позовних заяв, ані повісток до суду, ані ордерів на виконання судових постанов, ані письмових документів про передачу майна, ані вчених коментарів докторів права… Не існувало скрупульозного критичного розбору тексту парламентських актів, учених дебатів у журналах про значення того або іншого параграфа чи діапазону судового рішення, процедурних дискусій щодо представництва чи форми обвинувачень», — зауважував англійський дослідник звичаєвого права африканських племен А. Еллот[38].

Первісне право мало яскраво виражений казуїстичний характер, воно сформувалося внаслідок судового вирішення окремих конфліктних ситуацій — казусів, причому доволі простих за своїм змістом. Воно було об’єктивістським за своїм змістом, тобто правом, де наголос робився на тому, що саме відбулося та чи відбулося загалом. Абсолютно непотрібним вбачалося встановлення того, чи є винним учинене діяння. Ці «тонкощі» були неважливими й не досліджувалися у перебігу вирішення справ.

Архаїчне право було просякнуте релігійним духом. Зв’язок норм архаїчного права та релігії був настільки міцним, що йому стали приписувати божественне походження. В. С. Нерсесянц із цього приводу наголошував: «Витоки правових уявлень сягають ранніх міфологічних та релігійних поглядів на земні порядки, форми влаштування суспільного й державного життя людей, способи та правила людських відносин»[39]. Судові рішення часто проголошувалися від імені богів, а жерці (спочатку ці функції сполучалися з функціями вождів) часто виконували судові дії.

На думку російської дослідниці Л. О. Судолової, характерною особливістю судочинства у суспільстві, що перебувало на протодержавному щаблі свого розвитку, було використання судової магії, яка давала змогу ухвалити рішення за наявності самих лише непрямих доказів[40].

Із плином часу норми первісного права дістали специфічне вербальне закріплення. Ф. де Куланж звертав увагу на цікавий факт, який повідомив Арістотель: у давні часи, «до того, як закони були записані, їх зазвичай виспівували» (Aristot. Pol. XIX, 28). Сліди цього залишилися у мові; римляни називали закони carmina, віршами, а греки — vopoi (поділ, міра, ритм, наспів), піснями. Ці древні вірші були незмінним текстом. Змінити одну літеру, перемістити одне слово, перекрутити ритм — означало порушити самий закон, зруйнувавши ту священну форму, в якій він був явлений людям. Закон, подібно до молитви, був угодний божеству лише за умови точної передачі, і зміна одного слова була вже нечестям[41].

Водночас первісне право мало альтернативний характер. Це варто розуміти у тому сенсі, що юрисдикція здебільшого залежала від згоди сторін і не існувало жодних гарантій того, що сторони винесуть суперечку на вирішення незалежних органів (суду громади, вождів, жерців тощо) та не будуть з’ясовувати відносини силовими методами. Для того, щоби спонукати сторони представити свою суперечку на судовий розгляд замість вирішувати її вендетою, у нормах архаїчного права стали встановлюватися грошові штрафи, які відповідачі сплачували потерпілим за заподіяні збитки, включаючи вбивство, напад, крадіжку. Не існувало також гарантій того, що винесене судове рішення буде виконане і що сторони не вдадуться навіть за його наявності до силового вирішення спірного питання. Таким чином, застосування архаїчних норм права ґрунтувалося на взаємній довірі сторін.

Кінцевою метою архаїчного суду було примирення сторін. Завдання органів, що розглядали спір, полягало не стільки у тому, щоб відшукати факти, сформулювати правові норми та застосувати їх з урахуванням цих фактів, скільки в тому, щоб компенсувати заподіяне зло та відновити гармонію у громаді. Примирення можна було досягти лише тоді, коли всі сторони конфлікту були впевнені, що справедливість перемогла. Докази, що використовувалися у процесі з’ясування обставин події (зокрема ордалії), вирізнялися символічністю, демонстративністю та церемоніальністю. Цей факт пояснюється тим, що первісне право було цілковито неписаним і, щоб застосування його норм не лишилося непоміченим, необхідна була така процедура їх реалізації, яка вкарбувалася б у пам’ять значної кількості людей.

У первісному суспільстві судова влада початково належала усьому роду, племені. Як зазначає Т. В. Кашаніна, у суспільствах, де ще не було вождів, суперечки вирішувалися переважно за допомогою арбітражу та переговорів усередині місцевої громади. Якщо конфлікти виникали з приводу шлюбу, встановлення опіки над дітьми, успадкування, землеволодіння та інших складних прав і зобов’язань, то в їх вирішенні зазвичай брали участь старійшини, а також інші впливові члени сім’ї або групи кровних родичів (клану). Коли ж розбіжності виникали між сусідами всередині однієї громади, то арбітраж і переговори проводили різного роду офіційні та неофіційні лідери (наприклад старші члени сімей, глави основних ліній спадкування тощо). У суспільствах зі сформованою системою вождівства, як правило, судові функції переходили до вождів. Більше того, з плином часу суди почали набувати певної ієрархії; виокремилися суди дрібних та великих вождів[42].

Значна кількість характерних рис, притаманних судовим системам у соціумах на протодержавному щаблі розвитку (інститут присяги або клятви, ордалії, кровна помста та ін.), на землях сучасної України зберігалася ще впродовж тривалого часу, що ще раз підкреслює наступність державно-правового розвитку на українських теренах.

2.2. Основні історичні джерела про судову владу в скіфо-античну добу

Джерельне підґрунтя дослідження специфіки судової влади у скіфських ранньодержавних утвореннях та античних державах Північного Причорномор’я є доволі різноманітним, але наявні джерела нерівнозначні як за своєю кількістю, так і за рівнем інформативності. Вже у давньогрецькій міфології, вочевидь поширеній і в античних державах Північного Причорномор’я, відбилися певні загальні уявлення про походження судової влади. Так, Платон у своїй оповіді про Протагора згадує, що Зевс повелів Гермесові встановити людям від його імені непорушний закон: того, «хто не може бути причетним сорому й правді, вбивати як виразку суспільства» (Plat. Prot., 322 c-d). Таким чином людям було даровано почуття «діке» (δικη) — права, справедливості[43] — уособлення сили, що підтримує державний порядок, а також «айдос» (αιδως) — совісті[44] — морально-регулювальної основи ставлення особи до суспільства. Загалом важливою рисою прадавнього судочинства був його тісний зв’язок з релігійними віруваннями народів[45]. Уявлення про божественну справедливість були символічно уособлені в образі богині справедливості Феміди (в римській культурі — Юстиції), орами (доньками) якої вважалися Евномія (Законність), Діке (Справедливість) та Ейрена (Мир).

Водночас російська дослідниця С. В. Волкова наголошувала, що джерела V–IV ст. до н. е. дають можливість дійти висновку: поняття «діке» набагато глибше, ніж поняття «jus», «justitia», оскільки було пов’язане з уявленнями про державу. Вона звертає увагу й на те, що в давньогрецькій міфології «діке» не персоніфікується у вигляді богині, а застосовується як соціально-політичне поняття, як державно-правовий термін[46]. Згодом, за уявленнями тогочасного суспільства, виникає «номос» — законодавство полісів, неписане та писане як основна умова існування держави (причому обов’язково демократичної)[47].

Важливе значення для висвітлення розвитку судової влади у причорноморських полісах має дослідження виявлених археологами епіграфічних, зокрема лапідарних, написів юридичного змісту, які становлять неабияку цінність для історико-правової науки, оскільки вони є найоб’єктивнішими з усіх нині доступних джерел. Саме епіграфічні написи, віднайдені під час розкопок міст-держав, дають змогу піддати науковому аналізу автентичні юридичні тексти: закони, постанови, присяги, угоди тощо.

Найвідомішою пам’яткою права полісів Північного Причорномор’я, в якій відбились особливості організації місцевої судової влади, а також деякі риси судочинства, є присяга громадян Херсонеса (кінець IV — початок III ст. до н. е.)[48], досліджена у працях В. В. Латишева[49], С. О. Жебельова, О. А. Гавриленка[50] та ін. У ній було закріплено перелік найважливіших, з погляду херсонеської громади, обов’язків і правил поведінки громадян. Зокрема, у § 3 проголошувався обов’язок громадян «по справедливості» подавати свій голос у суді за допомогою камінців[51]. Зауважимо, що подібні пам’ятки знайдено також під час археологічних досліджень інших грецьких колоній.

Деяких висновків щодо характерних рис судочинства у фінансових справах можна дійти, аналізуючи текст ольвійського закону про грошовий обіг та валютні операції, датований дослідниками початком IV ст. до н. е.[52] Оригінал закону, вибитий на мармуровій плиті, нині зберігається в музеї університету м. Анкари (Туреччина).

Важливим джерелом права Боспорської держави були царські декрети, постанови та рескрипти. У них знаходимо й норми, що стосувалися окремих інститутів судового права.