Розділ 2 Судова влада у скіфо-античну добу

З-поміж пам’яток міжнародного права, які містять свідчення про деякі характерні риси судового розгляду справ, одне з визначних місць посідають міждержавні договори. Так, у працях видатного російського історика та філолога академіка С. О. Жебельова[53] ґрунтовно опрацьовано проблему політичних умов підписання мілето-ольвійського договору, укладеного невдовзі після 331 р. до н. е., року облоги Ольвії полководцем Олександра Македонського Зопіріоном. Копія документа, вибита на кам’яній брилі, була знайдена археологами при розкопках міста Мілета у 1903 р. Імовірно, віднайдена мілето-ольвійська угода підтверджувала та розширювала положення іншого договору, підписаного раніше. Відповідно до його статей мілетяни й ольвіополіти на території обох полісів урівнювалися в праві на судовий захист, незалежно від місця розгляду справи. Отже, за поширеною у той час традицією, мілето-ольвійський договір, як й інші подібні, був угодою про ісополітію (ισοπολιτεια) — рівність громадянських і політичних прав.

Таким чином, до нашого часу збереглася значна кількість лапідарних пам’яток права, які дають змогу, принаймні поверхово, проаналізувати характерні риси судоустрою та судочинства в державах, що існували у Північному Причорномор’ї у другій половині І тис. до н. е. — на початку нової ери. Основну частину цих джерел було опубліковано у численних збірках документів[54] і наукових працях істориків[55] та окремих правознавців[56].

Звісно, лапідарні написи юридичного змісту, попри всю їхню об’єктивність, нерівнозначні за інформативністю і лишають суттєві лакуни в наших уявленнях про судову владу в державах античного часу. Тому для повнішої реконструкції доцільно залучати й інші джерела або непрямі дані, що особливо характерні для архаїчного періоду.

Тут на допомогу приходять пам’ятки малої епіграфіки — численні графіті на кераміці[57], а також унікальні, характерні майже винятково для Північного Причорномор’я, документи — приватні листи на свинцевих пластинках, як, наприклад, листи Ахіллодора та Апатурія, анонімний лист до магистрата, слідчого або судді з пропозицією хабара, віднайдені в Ольвії та на Березані[58].

Крім того, ще в 1962 р. при розкопках ольвійського некрополя було знайдено лист на свинцевій пластині, адресований якимось Батіконом Дафілові. Лист датується IV–III ст. до н. е. й розповідає про невдачі автора та його сім’ї в судовому розгляді справи. Лист, безсумнівно, доводить факт існування у цей час в Ольвії суду — державного органу, який здійснював правосуддя у формі розгляду та вирішення різних категорій справ у встановленому законом цієї держави процесуальному порядку. Подібні органи, поза сумнівом, існували і в інших державах Причорномор’я.

Окрему групу складають наративні джерела. Це — повідомлення давньогрецьких і латинських авторів, що більшою або меншою мірою стосуються подій, які відбувалися в античних державах Північного Причорномор’я та в сусідніх «варварських народів»[59]. Серед них передусім варто назвати широковідому працю «батька історії» Геродота[60]. Це, до речі, і до сьогодні основне й мало не єдине джерело з історії Скіфії. Одразу ж необхідно визнати, що, на жаль, повідомлення стародавніх авторів про державно-правове життя народів, які проживали на території сучасної України в давнину, не є надто широкими. До того ж до нашого часу не збереглися твори істориків, правників і філософів, які жили та творили тут, хоча відомо, наприклад, про філософа й девтеролога Біона Борисфеніта[61]. Саме про останнього Діоген Лаертський оповідав, що «…коли один базіка просив його допомогти йому на суді, він сказав: “Я виконаю твоє прохання, якщо ти захисників пришлеш, а сам не прийдеш”»[62]. Можна пригадати й імена Дифіла Боспорита, а також Сфера Боспорянина[63], який був учнем Клеанфа й упродовж тривалого часу жив у Олександрії; там він написав низку творів, що стали широковідомими в античному світі, серед яких були праці, де зачіпалися й питання судової влади: «Про закон», «Про царську владу», «Про спартанський державний лад», «Про належне», «Про володіння» тощо[64].

З наративних джерел можна дізнатися про різноманітні санкціоновані державою давні судові звичаї та традиції. Особливість звичаєвого права, що склалося у північнопричорноморських державах, полягала в тому, що воно зазнало помітного впливу права сусідніх народів — спочатку кочових племен скіфів, саків тощо, згодом — римського права.

Цінним джерелом для дослідження характерних рис судоустрою та, особливо, судочинства давньогрецьких держав є промови античних ораторів та логографів. Серед найінформативніших стосовно теми нашого дослідження промов варто відзначити знамениту Трапезитську (або, як її інколи називають, Банкірську) промову відомого афінського логографа Ісократа (бл. 436–338 рр. до н. е.), написану між 393 та 391 рр. до н. е. для молодого боспорянина (сина Сопея — високопоставленого чиновника при дворі боспорського царя Сатира), який виступив з позовом проти афінського банкіра, метека на ім’я Пасіон[65].

Якщо названі три групи джерел є певною мірою традиційними для історико-правової науки, то наступні майже ніколи не використовувалися в юридичних дослідженнях. Це насамперед археологічні джерела, які виявляються, досліджуються й інтерпретуються фахівцями-археологами. На необхідність використання в історико-правових дослідженнях, що стосуються стародавнього періоду, археологічних даних цілком слушно вказували російські правознавці О. Б. Венгеров[66] та І. А. Ісаєв. Останній навіть пропонував вичленити окрему допоміжну правничу дисципліну — юридичну археологію[67].

Комплексне використання всіх названих груп джерел дає можливість суттєво розширити уявлення про характерні риси, притаманні судовій владі у державах, що існували на території України в досліджувану добу.

2.3. Судочинство та судові органи у скіфських ранньодержавних утвореннях

Скіфи, племена яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н. е., належать до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгнулися численні орди кочовиків, які зайняли величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму. Вони складали військово-політичне об’єднання племінних союзів на чолі з іраномовними племенами скіфів[68]. Саме це об’єднання й стало основою Скіфського ранньодержавного утворення. М. І. Артамонов, який досліджував суспільний лад скіфів, висловив припущення, що назвами «скіфи царські», «скіфи-землероби» тощо іменувалися не окремі племена, а групи споріднених між собою племен[69]. Нині такої думки додержується переважна більшість фахівців. Хоча до скіфського міжплемінного союзу входили не лише власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією». Як відомо, остаточного оформлення це ранньодержавне утворення набуло наприкінці V ст. до н. е. Хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія — яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини[70].

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений з деякими змінами на звичаєве право. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною[71], тому й фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд зі звичаєм доволі рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою.

Окрім того, на території Скіфської держави збереглися групи автохтонного населення, які жили, користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою зберегли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли з центром в описаному Геродотом м. Гелон (Herod., IV, 108). Зважаючи на повідомлення Геродота про те, що значна частина будинів говорить грецькою мовою, ймовірним є певний вплив еллінського права, можливо й процесуального, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, активно контактували з античними державами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів.

Можемо припустити, що найбільша кількість справ, які розглядалися скіфськими судами, стосувалася майнових суперечок. Під правовим захистом перебувала власність на рабів, худобу, вози з наметом, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку. Знаними були й справи про порушення зобов’язань, що виникали як зі спричинення шкоди, так і з договорів міни, купівлі-продажу, дарування, поклажі тощо. Особливо ретельно судові органи розглядали випадки порушення угод, що були закріплені присягою[72], оскільки, порушуючи присягу, скіфи, за тогочасними уявленнями, водночас здійснювали й злочин проти богів, іменами яких вони клялися. Геродот так описує процедуру присягання: «У великий глиняний ківш наливають вина та примішують до нього кров тих, що укладають договір, зробивши укол шилом або невеликий надріз ножем на тілі, потім занурюють у чашу меч, стріли, сокиру та дротик. Після здійснення цього обряду вони (скіфи. — Авт.) довго моляться, а згодом п’ють суміш, як ті, що домовляються, так і найдостойніші з присутніх» (Herod., IV, 70).

Розглядалися й справи «кримінального» характеру[73]. У звичаєвому праві скіфів відносно рано оформлюються поняття про злочин, під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя — замах на його здоров’я або життя, зокрема за допомогою чаклування, непокору царському наказу. Тяжким злочином вважалася також неправдива клятва «богами царського вогнища» (Herod., IV, 68). Порушення звичаїв і відступ від віри в скіфських богів також зумовлювали смертну кару винного. Про це, наприклад, свідчать оповіді Геродота про страту скіфського царя Скіла, який мав дружину-ольвіополітку та брав участь у релігійних церемоніях на честь Діоніса, а також про страту мудреця Анахарсіса, який після повернення з Афін на батьківщину здійснював жертвоприношення за грецьким обрядом (Herod., IV, 76–80).

До тяжких злочинів належало завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема образа дією. В одній з новел Лукіана зазначалося: «А у нас, скіфів, якщо кого вдарить хтось з рівних або, напавши, повалить на землю чи розірве одежу, то старшини накладають за це велике покарання, навіть якщо образу буде завдано при небагатьох свідках»[74].

Цілком імовірно, що справи розглядалися у формі змагального процесу, який рухався ініціативою заінтересованих сторін. Як докази часто бралися до уваги свідчення ворожбитів, які здійснювали гадання за допомогою вербових лозин або липової кори. Як оповідає Геродот, ворожбити так визначали, «… що такий-то й такий-то з жителів, яких вони називають на ім’я, неправдиво поклявся божествами царського вогнища», що вважалося у скіфів найстрашнішою присягою. Чоловік, на якого вказували «гадателі», мав одразу ж бути схоплений та приведений до царя. «Коли він з’явиться, ворожбити викривають його в тому, що він, за свідченням гадання, виявляється клятвопорушником перед божествами царського вогнища і що внаслідок цього хворіє цар». У разі, коли звинувачуваний заперечував свою вину, царями запрошувалися нові ворожбити у подвійній кількості, і якщо вони на підставі своїх гадань підтверджували обвинувачення, звинуваченого страчували. Якщо ж другі «гадателі» виправдовували його, то карали на смерть першу групу ворожбитів (Herod., IV, 68).

Вагомим доказом уважалися судові поєдинки[75]. За оповіддю Геродота, в разі, коли родичі «посваряться» через виникнення між ними цивільно-правової суперечки або через образу, вони мають битися «перед лицем царя». Переможець визнавався правим. Вважалося, що таким чином боги виявили свою волю. Коли один із скіфів перемагав іншого, він зазвичай відрубував голову противника та обробляв її згідно зі звичаєм: «…відпилявши усю частину черепа до брів, скіф очищає його і потім, якщо він бідний, то лише ззовні обтягає його сирою воловою шкірою та користується ним у такому вигляді, а якщо багатий, то обтягає череп шкірою, покриває усередині позолотою і у такому вигляді вживає замість чаші». За тогочасним звичаєм, «коли з’являться гості, яким скіф хоче приділити увагу, то він приносить такі черепи та розповідає, що це були його родичі, але вступили з ним у боротьбу й він отримав гору над ними. Це оповідається як геройський подвиг» (Herod., IV, 65).

Дехто з авторів уважає, що у скіфів протягом тривалого часу зберігався самосуд, закріплений інститутом кровної помсти[76]. Але ця думка ґрунтується лише на не цілком певному свідченні Геродота (Herod., IV, 65). Тому таке припущення нині піддано прискіпливому розбору та заслуженій критиці[77].