Розділ 2 Судова влада у скіфо-античну добу

Виконання призначеного судом покарання найчастіше покладалося на заінтересованих приватних осіб, а у деяких випадках, якщо справа зачіпала інтереси царя чи його намісників, — на осіб, призначених судом. Смертна кара мала зазвичай кваліфікований характер. Із наративних джерел відомі такі її різновиди, як страта через відрубування голови або спалення живцем (Herod., IV, 69). Існували й калічницькі покарання. До злочинців також могло застосовуватися вигнання. Діти осіб, які вчинили злочини проти царя, каралися за принципом об’єктивного зобов’язання — без наявності об’єктивної сторони злочину. При цьому «…усіх синів він (цар)…вбиває, але дочок не чіпає» (Herod., IV, 69). Геродот наводить також свідчення й про наявність майнових покарань, які застосовувалися як основні, так і додаткові. Так, «гадателі» за жеребом поділяли між собою майно особи, страченої за звинуваченням у порушенні клятви (Herod., IV, 68).

Система органів, які разом з іншими функціями реалізовували судові повноваження, у скіфських ранньодержавних утвореннях була, вочевидь, такою ж нескладною, як і в усіх кочових народів. Вона складалася з голови держави, наближених до нього осіб — слуг та виконавців, кількох правителів, що призначалися над певними територіями чи родоплемінними групами, яким були, у свою чергу, підпорядковані старшини (старійшини), що обиралися родами або родовими підрозділами. У певних випадках судовий розгляд справ міг здійснюватися радами старійшин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всемірного використання родової та племінної структури, різноманітні справи, ймовірно, могли розглядати і народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників). Але й тут, безперечно, головну роль відігравали військові керівники, вожді різного рівня, передусім — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів. Особливою своєрідністю Скіфії у ранній час було те, що владу, зокрема й судову, в ній було поділено між двома, а згодом — між трьома царями, які походили, судячи з генеалогічного переказу, з одного царського роду.

Отже, маємо достатні підстави вважати, що судова влада у скіфському суспільстві досягла відносно значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувала, принаймні частково, своє найголовніше завдання — здійснення правосуддя.

2.4. Судочинство та судові органи в античних державах Північного Причорномор’я

В античну епоху, яка хронологічно охоплює період понад тисячу років, на території півдня сучасної України існували держави Ольвія, Херсонес, Тіра, Боспор, що були тісно пов’язані з найрозвиненішими країнами того часу: Грецією, Понтійським царством, Римською та Східно-Римською імперіями.

Грецькі міста і поселення на північному березі Чорного моря виникли на одному з останніх етапів Великої грецької колонізації VIII–VI ст. до н. е., яка значно розширила межі античного світу. Поліси, що утворювалися, могли складатися лише з одного населеного пункту або ж становили систему з міста та оточуючих його сіл. Найчастіше під терміном «поліс» (πολις) розуміється античне грецьке місто-держава, зазвичай з республіканською формою правління, і водночас його громадянська община, до складу якої входили повноправні громадяни. За Арістотелем «поліс є спілкою вільних людей». На думку давніх греків архаїчного та класичного періодів, поліс — типово грецька та найвища форма державної організації. Арістотель, говорячи у «Політії» про розміри полісу, доходить висновку, що як населення, так і територія полісу, повинні бути «легко оглядуваними». Ця особливість полісу є важливою, оскільки в ньому можлива лише «пряма демократія», у підґрунті якої лежить принцип суверенітету народних зборів. Херсонес, Ольвія, Тіра за формою правління були республіками. Водночас на території східного Криму близько 480 р. до н. е. деякі розрізнені грецькі колонії об’єдналися навколо найрозвиненішого з полісів — Пантікапея, заснованого близько 580–570 рр. до н. е. на Керченському півострові. Тут поступово утвердилася монархія[78].

Судочинство, яке за часів античності перебувало на початковій стадії свого розвитку, у державах Північного Причорномор’я було побудовано загалом за моделлю, близькою до афінської, щоправда, з певними особливостями, зумовленими впливом місцевого звичаєвого права та законодавства. Доведений ученими факт входження деяких полісів (Феодосії, Гермонасси, Ольвії, Німфея) до Афінського морського союзу та матеріали, виявлені під час розкопок ольвійського дікастерію (δικαστηριον — суд), інші археологічні дані дають можливість цілком упевнено припустити, що основні риси процесуального права Афін і багатьох держав Північного Причорномор’я були значною мірою тотожними. А в елліністичний період, як зазначають дослідники, судочинство уніфікувалося в усьому грецькому світі.

Процес, під яким у період, що розглядається, можна розуміти закріплену переважно звичаєвим правом процедуру застосування матеріальних правових норм, у більшості еллінських держав античного часу, зокрема й північнопричорноморських, мав певні загальні характерні риси, які доволі повно висвітлено у працях В. В. Латишева, С. О. Голунського, Д. С. Карева, О. А. Гавриленка, М. В. Скржинської[79]. У цьому разі нас цікавитиме процес юрисдикційний (лат. jurisdictio — «судочинство», від jus (juris) — «право» та dicere — «говорити», «проголошувати»)[80], тобто нормативно закріплена процедура здійснення органами державної влади (органами самоврядування) покладених на них функцій з відправлення правосуддя.

Насамперед слід зауважити, що в античних державах Північного Причорномор’я, як і загалом у давню добу, процес мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер, тобто рухався ініціативою заінтересованих сторін. Виступали позивачем тільки повнолітні і не позбавлені прав громадяни. Вони могли заявляти позов не лише від власного імені, а й від імені осіб, що не мали на це права: за жінку чи неповнолітнього — батько, чоловік або опікун, за іноземця — його покровитель, за раба — його власник. Відповідачами ж могли бути особи будь-якої статі незалежно від їхнього соціального стану. Винятки в певних випадках становили лише раби та обмежені в дієздатності члени сім’ї громадян.

Процесуальні форми обвинувачення, головування на суді та порядок судочинства були різноманітними, зважаючи на різновид справ. Усі судові справи за формою процесу загалом поділялися на два різновиди: державний і приватний. За свідченням давньогрецького лексикографа Поллукса (Pollux VIII, 40; 31), державний процес («графе») здійснювався у справах про вбивство, навмисне завдання тілесних пошкоджень, образу словом, невіру в богів, прийняття або давання хабара, військові злочини, неробство, фальшиве засвідчення скарги, самовільне присвоєння прав громадянства, внесення на розгляд Народних зборів законопроекту, який суперечив нормам звичаєвого права або завдавав шкоди громаді, неналежне виконання послом своїх обов’язків, яке призвело до негативних наслідків для держави, що його уповноважила,.] тощо.

На відміну від державного, приватний процес («діке») розпочинався в разі вчинення таких діянь, як образа дією, зокрема через побиття, наклеп, завдання матеріальних збитків, крадіжка, неповернення боргу, невиплата грошей за житло, відмова здійснювати оплату за проживання, відмова від виконання зобов’язань цивільно-правового характеру, відмова від утримання непрацездатних батьків, незаконне одержання зиску, вчинення низки найтяжчих злочинів (αδικιου — буквально «гріх перед богами»), вчинення злочину серед дня тощо. Приватним вважався і процес бебайосеос (βεβαιωσεως), який порушувався покупцем проти продавця, якщо третя особа оспорює правильність акту купівлі-продажу (пред’являє права на продане), а особа, яка продала, не підтверджує своїх прав на річ[81]. Але, як зазначав В. В. Латишев, поняття про процес державний та приватний все ж не були чітко розмежовані й у багатьох випадках лише позивач своєю волею вирішував, який процес розпочинати[82].

Окрім того, за процесуальними особливостями в античних державах Північного Причорномор’я певною мірою вже розрізнялися справи кримінальні та цивільні — δικαι κατα τινος та δικαι προς τινα. До першої категорії справ належали такі, що були спрямовані особисто проти обвинувачуваного і мали наслідком його покарання за вчинений злочин. До другої — тяжби щодо певного спірного предмета як об’єкта права власності. Такі справи мали наслідком присудження прав, пов’язаних із власністю на нього, одній зі сторін.

Наприклад, за згадкою Полідевка, якщо особа, яка купила будинок або ділянку землі й дізналася про існування третьої особи, що оскаржує угоду, зверталася до суду зі скаргою на продавця, розпочинався процес «про міцність володіння». Особі, яка оскаржувала угоду, належало довести своє право на відповідне майно. Якщо ж вона не змогла підтвердити його, то підлягала відповідальності за незаконне присвоєння права власності. Якщо позивач програвав справу, спірне майно присуджувалося особі, яка виграла, а особа, що програла, мала сплатити штраф за «неправдивий донос»[83]. Нині така дія, що полягає у відібранні за рішенням суду купленої речі на користь третьої особи, в цивільному праві називається евікцією.

Провадження у справі проходило через певні етапи, які нині іменуються стадіями процесу. Вже за часів античності нормами звичаєвого права передбачалася певна послідовність процесу, перехід від однієї стадії до іншої. Стадії характеризувалися своїми безпосередніми завданнями, що випливали із загальних завдань судочинства, колом органів та осіб, які брали участь у процесі, підсумковими процесуальними рішеннями, порядком (формою) процесуальної діяльності (процедурою) та характером процесуальних відносин.

Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися в дікастерії, починався зі стадії порушення справи за письмовою скаргою до відповідного магістрату. Якщо позивач та відповідач були громадянами різних держав, то за принципом, поширеним у всьому еллінському світі, судочинство мало відбуватися в полісі відповідача.

Скарги до Ради (рідше — до Народних зборів) могли подавати не лише вільні, а й раби. За донос, що підтвердився, раб одержував волю (у разі, коли йшлося про вчинення злочинів проти держави), співучасник такого злочину — звільнення від відповідальності, треті особи — грошову винагороду. У разі, коли Рада визнавала донос обґрунтованим, вона одразу ж виносила постанову щодо передавання справи до суду й призначала громадських обвинувачів.

При поданні скарги в деяких випадках стягувалися судові мита. В разі порушення приватної справи стягувалася пританея — судове мито, що сплачувалося обома сторонами (позивачем і відповідачем). Сторона, яка програла процес, мусила повернути суму мита стороні-переможниці. У державних процесах символічне судове мито, яке називалося парастасією, сплачувалося лише позивачем. Іноді з нього могла стягуватися пританея, але лише у випадку, коли за законом позивач мав отримати частину штрафу, що стягувався із засудженого, або частину його конфіскованого майна.

Друга стадія процесу, що називалася просклесією, полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого перебував розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі в присутності клетерів — понятих, які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. У такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача).

Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу («еггіесію»), яка вносилася поручителями.

Третя стадія — анакрісія — була аналогом сучасного судового слідства. На початку позивач оголошував про своє бажання передати справу на розгляд суду магістрату або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою — діомосією чи антомосією. Обидві сторони мали надати докази своєї правоти: закони, всілякі документи, показання свідків, свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час катування, клятви тощо[84].