Розділ 2 Судова влада у скіфо-античну добу

Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

За рівної кількості голосів справа вирішувалася на користь обвинуваченого (відповідача). Такий результат міг настати й за непарної кількості суддів, коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінці до дерев’яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф і втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію — грошову компенсацію на користь відповідача.

Відносно наслідків проголошеного вироку всі процеси поділялися на дві категорії: «оцінювальні» та «неоцінювальні». Оцінювальними вважалися такі процеси, у котрих покарання визначалося власне судом (або тому, що його вид та розмір не передбачався законом, або тому, що суддям надавалася можливість вибрати одне з двох покарань чи самостійно визначити розміри штрафу). Неоцінювальні процеси — ті, в яких покарання визначалося чинними законами та постановами, а у приватних справах відносно змісту судового рішення існувала попередня домовленість між сторонами[102].

Оскільки інстанційної системи судів тоді ще не існувало, рішення суду вважалося остаточним. Апеляція на висновок дікастів була неможливою. Лише в разі прийняття судового рішення без участі обвинуваченого останній міг звертатися до суду із заявою про те, що на надані ним пояснення його відсутності не було звернено належної уваги або що він не надав відповідних пояснень з поважних причин.

Останньою, п’ятою, стадією процесу було виконання судового рішення, яке зазвичай покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам’яток права держав Північного Причорномор’я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких полісів. Так, за делоським законом (бл. 250 р. до н. е.) у разі накладення штрафу «агораноми повинні стягнути необхідну суму грошей протягом 10 днів, починаючи з дня винесення вироку, і звільняються від необхідності давати в цьому звіт. Якщо вони не в змозі будуть виконати це, вони, давши в тім присягу, передадуть винного та його майно в розпорядження того, хто здійснив донос; виклавши всю справу на дерев’яній дошці, вони передадуть її до архіву ради…»[103]. Смертні вироки у найдавніший період виконувалися, ймовірно, заінтересованими особами, а згодом — служителями або катом, який проживав за межами міста[104]. В окремих державах існували також особливі відомства, на кшталт архівів, до яких мали вноситися судові рішення та скарги і де вони зберігалися протягом тривалого часу. Працівники цих установ іменувалися мнемонами, ієромнемонами, ешстатами тощо[105].

Отже, процес в античних державах Північного Причорномор’я мав яскраво виражений обвинувально-змагальний характер. Йому були притаманні приватне переслідування, в якому сам позивач вживав заходів до захисту своїх прав. Увесь обвинувальний процес ґрунтувався на самодіяльності сторін. Порушення справи відбувалося за скаргою потерпілого. Позивач сам збирав докази, і він же повинен був попіклуватися про доставляння відповідача до суду. Судовий розгляд був змагальним і гласним. Справа вирішувалася на основі надання сторонами доказів.

Окрім того, якщо сприйняти за доведене припущення, що система судових органів та процесуальне право у північнопонтійських державах були в головних своїх рисах близькими до інших полісів середземноморського регіону, зокрема Афін, цілком можна дійти висновку, що тут вони також досягли значного рівня розвитку, задовольняли тогочасні суспільні потреби і відповідали ступеню розвитку держави.

Окремо маємо розглянути питання про судові органи досліджуваної доби.

Як свідчать джерела, від IV ст. до н. е. в античних державах особливо поширюється афінська модель системи судових органів. Це яскраво проявляється насамперед у тих полісах, які раніше входили до Морського союзу. Наприклад, відомо, що з IV ст. до н. е. у Родосі, Фасосі, Синопі, які входили до Архе, з’являються таблички дікастів (суддів). На підставі доведеного науковцями факту входження окремих полісів Північного Причорномор’я до Афінського морського союзу, а також матеріалів, знайдених під час археологічних розкопок ольвійського дікастерію, інших археологічних даних можемо впевнено припустити, що системи судових органів Афін та багатьох північнопричорноморських держав були тотожними в головних рисах.

Населенню античних міст-держав Північного Причорномор’я, особливо класичного та елліністичного часу, як і громадянам грецьких метрополій, була притаманна схильність вирішувати будь-які, навіть дрібні, суперечки через судові позови (про це свідчать, зокрема, як опубліковані, так і неопубліковані судові наговори, віднайдені археологами)[106]. Саме ця властивість давніх греків дала можливість Аристофанові порівнювати своїх співгромадян з крикливим цвіркуном, знаходячи при цьому останнього значно спокійнішим[107]. Саме тому організація судової влади набула тут достатньо складних, розвинених форм. Наявність суттєвих лакун у законодавстві та філодікія, тобто любов громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій, надавали судовим органам — народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам — широке поле для діяльності.

У Боспорському царстві найвищу судову владу мали царі. Принаймні, як припускає М. В. Скржинська, вони розглядали деякі справи[108], насамперед ті, у вирішенні яких були заінтересовані особисто. Прикладом може бути вже згадана справа боспорянина Сопеїда та афінського банкіра Пасіона, до розгляду якої між 394 та 391 рр. до н. е. було залучено царя Сатира[109].

У демократичних античних державах Північного Причорномор’я головною судовою установою був «суд присяжних» (в Афінській державі він називався Геліеєю)[110]. У полісах присяжні обиралися Народними зборами із числа громадян[111], які досягли 30-річного віку, не були обтяжені боргами та не піддавалися атимії. Ймовірно, обрання здійснювалося архонтами та секретарем. Обрані за жеребом розподілялися на судові палати (відділення) — дікастерії[112]. Для вирішення важливих справ разом могли об’єднуватися дві, три і навіть чотири палати, причому зазвичай до їхнього загального складу додавали ще одну особу із запасних присяжних, щоб вийшло непарне число. Зокрема, про жеребкування дікастів перед судом свідчить анонімний лист із пропозицією хабара, що походить з Ольвії[113]. Окрім того, важливі відомості для розуміння процедури обрання дікастів та їхньої діяльності надали розкопки будівлі ольвійського суду. У його приміщеннях та у дворі було знайдено велику кількість графіті та діпінті на звичайних амфорних черепках із чоловічими іменами — поодинокими або списками з п’яти імен, визначені дослідниками як попередні начерки складу колегій магістратів[114].

Вступаючи на посаду, обрані судді урочисто присягали вершити суд згідно із законами та постановами народу, а в разі їхньої відсутності справедливо вирішувати справи, однаково уважно вислуховуючи позивача та обвинуваченого. Після присяги кожен із дікастів одержував пінакіон — дерев’яну, бронзову або кістяну пластинку з вирізьбленим на ній ім’ям судді та номером його дікастерію, що позначався однією з перших літер грецької абетки[115]. Ця пластинка впродовж усього року, на який обирався суддя, була ознакою посади, яку він обіймав. Відомо про такий бронзовий пінакіон дікаста III ст. до н. е. ольвійського походження, а також пінакіон, віднайдений у Херсонесі у 1937 році[116].

Судочинство могло здійснюватися щоденно, крім свят і днів народних зборів. Під час війни зазвичай припинялося судочинство у приватних справах.

З метою запобігання спробам підкупу суддів (а такі випадки траплялися, про що переконливо свідчить уже згадуваний анонімний лист з Ольвії)[117], упередженості й порушенням норм, що регулювали судовий процес, архонти лише вранці в день засідання жеребкуванням визначали, який дікастерій та в якому судовому приміщенні буде проводити засідання.

Якщо склад судової палати виявлявся неповним (через хворобу, смерть когось із дікастів тощо), то архонти мали через жеребкування доповнити його з переліку запасних суддів. Таким чином, ніхто з присяжних не міг знати, які справи йому доведеться розглядати у цей день. Входячи до судового приміщення, дікасти отримували дерев’яні значки («симболи»), які по закінченні засідання показували колакретам — фінансовим магістратам, що розпоряджалися відповідними коштами, та на цій підставі отримували платню за виконання своїх функцій[118].

Головою суду могли бути різні державні посадові особи, залежно від суті справи. Насамперед ці функції виконували архонти, а також інші магістрати за своєю компетенцією. У Боспорській державі подібні повноваження, очевидно, мали цар та його намісники. Зазвичай голова суду здійснював свої функції, увінчаний лавровим, оливковим або дубовим вінцем[119]. Взагалі поняття ігемонії — головування у суді — в той час трактувалося ширше, ніж нині. Ігемон був зобов’язаний прийняти від громадянина скаргу, здійснити попереднє слідство, головувати при розгляді справи судом та здійснювати контроль за виконанням судових вироків. У малозначних справах, а також у разі особистого зізнання злочинця або очевидності й беззаперечності доказів, архонти, деякі інші магістрати мали право здійснювати судочинство й особисто. Але у важливих справах, коли злочинцю загрожувала смертна кара, архонти могли приймати остаточне рішення лише тоді, коли злочин і покарання були прямо передбачені законом. В інших випадках справа переносилася до дікастерію.

Про існування цієї установи, зокрема в Ольвії, переконливо свідчать археологічні дані. Ще у 1969 р. при розкопках ольвійської агори було досліджено будівлю дікастерію[120], пропорції якої значною мірою повторюють співвідношення розмірів афінської геліеї. Тоді ж було віднайдено два бронзових псефи другої половини IV — початку III ст. до н. е., повністю ідентичні афінським, які відрізняються від останніх лише написом — не ψηφος δημοσια, a ιερα. Крім того, у Санкт-Петербурзі в Ермітажі й донині зберігається безпаспортний бронзовий пінакіон судді-дікаста III ст. до н. е., який, на думку Ю. Г. Виноградова, що підкріплює її ономастичними даними, також походить з Ольвії[121]. Пінакіон дікаста ще у 30-х рр. XX ст. був віднайдений і в Херсонесі при розкопках елліністичних житлових кварталів[122]. Перший артефакт є бронзовою пластинкою з гачком для підвішування та написом на одному боці — «Артемідор, син Поліхарта», а на іншому — «Мік, син Артемідора» та літерою «Г», що означає третє відділення суду. Друга віднайдена пластинка має прямокутну форму. На одному її боці зображено державний символ Херсонеса — дельфіна, на іншому — зроблено напис «‘Αρτεμιδωρος Διοσκοριδα». Дослідники датують її широко: III–II ст. до н. е.

Зважаючи на значення міжнародної, зокрема морської, торгівлі в економіці античних держав Північного Причорномор’я, можна припустити й існування тут інституту навтодиків, які здійснювали судочинство у справах, пов’язаних із морською торгівлею, а також вели процеси про присвоєння прав громадянства[123]. Допоміжні функції в судах могли виконувати державні раби з фракійців, скіфів та інших «варварів». Існували в античний час і міжнародні третейські суди[124]. Практика звернення до них, за висловом Г. Бузольта, була «важливим кроком в охороні мирних відносин»[125].

* * *

Отже, судова влада на українських теренах має більш ніж двохтисячолітню історію. У скіфських ранньодержавних утвореннях вона була доволі примітивною як за своєю формою, так і за змістом, у античних державах Північного Причорномор’я — більш розвиненою. Тут склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени, з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку.

У подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Нові судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності. Юрисдикційний процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Хоча загалом норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі й Боспорі набули доволі значного рівня розвитку.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2 Судова влада у скіфо-античну добу“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи