Розділ «Книжка на олтарі та книжки в «Пеклі»»

та книжки в «Пеклі»

Ж.-Ф. де Т.: Ми віддаємо шану книжці та всім книжкам — і тим, які зникли, і тим, яких не читали, і тим, яких не варто читати. Цю шану можна зрозуміти в контексті суспільств, які поставили книжку на олтар. Можливо, варто поговорити про нашу книжкову релігію.

У.Е.: Важливо зауважити, що ми неправильно називаємо три великі монотеїстичні релігії — «релігіями Книги», адже і буддизм, і брахманізм, і конфуціанство також спираються на книжки. Різниця полягає в тому, що у монотеїзмі Книга-першоджерело має особливе значення. Її обожнюють, бо в ній, як вважається, певною мірою записане та передане слово Боже.

Ж.-К.К.: Для релігій Книги неспростовним першоджерелом є Старий Заповіт, найдавніша з-поміж трьох. Текст, як вважають, створено в часи захоплення Вавилону, тобто з VII до VI століття до початку християнської ери. Ми мали би підсилити наші слова коментарями фахівців. Але все ж таки: в Біблії сказано: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було». Але як слово стало письмом? Чому ця книга представляє та втілює слово? Як і з якими гарантіями одне перейшло в інше? Звідси проста дія писання набуде майже магічної важливості, так, ніби володар письма, цього незрівнянного інструменту, має секретні стосунки з Богом і таємницями Творення. І чи маємо ми запитати себе, якою мовою те слово було втілене. Якби Христос обрав наш час для приходу, то він, поза сумнівом, говорив би англійською мовою. Або китайською. Але він говорив арамейською до того, як його переклали грецькою, а згодом — латиною. Всі ці етапи, звісно, загрожували власне посланню. Чи справді він говорив те, що ми йому приписали?

У.Е.: Коли в школах штату Техас у XIX столітті захотіли почати викладати іноземні мови, сенатор цьому дуже противився з тверезим аргументом: «Якщо Христові вистачило англійської мови, то нам теж інші мови не потрібні».

Ж.-К.К.: В Індії все взагалі інакше. Книжки існують, звісно, але усна традиція завжди престижніша. Вона навіть сьогодні вважається надійнішою. Чому? Старовинні тексти виголошують і співають разом. Якщо хтось помилиться, то поруч є інші люди, аби вказати на помилку. Усна традиція великих епічних поем, яка тривала близько тисячі років, була точнішою, ніж записки, зроблені монахами, які переписували вручну старовинні тексти в своїх скрипторіях, повторюючи помилки своїх попередників і додаючи туди свої власні. В індійському світі немає ідеї про тотожність слова і божества, навіть Творення. Просто тому, що їхні боги також були кимось створені. На початку вібрував хаос, який розтинали рухи музики та звуки. Ці звуки через мільйон років стали голосними. Вони поєднуються, спираються на приголосні, перетворюються на слова, а слова також у свою чергу комбінуються, складаючи Веди. Тож Веди не мають автора. Вони — продукт космосу, і саме тому є авторитетними. Хто насмілиться сумніватись у слові всесвіту? Але ми можемо і навіть повинні спробувати його зрозуміти. Адже Веди — дуже темні, як і безкінечні глибини, де вони народилися. Тож нам потрібен коментар, аби їх подати яснішими. Так з'явилися «Упанішади» та друга категорія текстів-першоджерел у Індії, а також автори. Саме між текстами другої категорії та їхніми авторами з’являються боги. Слова створили богів. А не навпаки.

У.Е.: Не випадково саме індуси були першими лінгвістами та граматиками.

Ж.-Ф. де Т.: Ви могли би розповісти, як увійшли в «релігію книжки»? Яким був ваш перший контакт із книжками?

Ж.-К.К.: Я народився в селі, в будинку без книжок. Мій батько читав і перечитував, здається, тільки одну книжку протягом усього свого життя — це була «Валентина» Жорж Санд. Коли в нього запитували, чому він весь час її перечитує, то він відповідав: «Мені подобається, навіщо мені читати інші?»

Перші книжки в нашому домі — якщо не брати до уваги старі требники — то були мої перші дитячі книжки. Перша книжка, яку я побачив у дитинстві — це було Святе Письмо, що точно лежало на олтарі під час меси і сторінки якого поважно гортав священик. Моєю першою книжкою був предмет благоговіння. В ті часи священик повертався спиною до парафіян і палко читав Євангеліє, співаючи на початку «In illo tempore, dixit Jesus discipulis suis…»

Правда походила зі співання книжки. Щось глибоко в мені закарбоване змусило дивитися на книжку як на привілей, навіть як на щось сакральне, таке, що стояло на олтарі мого дитинства. Книжка, бо це книжка, містить правду, що недоступна людям.

На диво, згодом, набагато пізніше, я віднайшов це почуття у фільмі про Лорела і Гарді, які належать до моїх улюблених персонажів. За сюжетом Лорел щось каже, вже не пам'ятаю що. І на це Гарді дивується та перепитує, чи той певен у сказаному. Лорел відповідає: «Я знаю, я прочитав це в книжці». Такий аргумент і сьогодні видається мені достатнім.

Я дуже рано став бібліофілом, якщо я ним взагалі є. Якось знайшов список своїх книжок, який склав у віці десяти років. Там було двадцять чотири назви! Жуль Верн, Джеймс Олівер Кервуд, Фенімор Купер, Джек Лондон, Майн Рід та інші. Цей список я тримав біля себе як своєрідний каталог. Тож мене щось вабило. Цей потяг походив і з нестачі книжок, і з надзвичайної аури великого римського міссалу, що панувала в наших селах. Звісно, не йшлося про цілий антифонарій, але та книжка була чималого розміру, дитині її нести було би важко.

У.Е.: Я відкрив книжку інакше. Мій дід із татового боку помер, коли мені було п’ять чи шість років. Він був типографом. Як і всі типографи, залучений у всі соціальні битви свого часу. Як соціаліст-гуманіст він не вдовольнився просто організацією страйку разом із друзями. Він запрошував штрейкбрехерів обідати до себе додому в день страйку, аби їх не побили!

Ми час до часу їздили до нього в гості за місто. На пенсії він працював палітурником. В нього вдома на етажерках стояла купа неоправлених книжок в очікуванні на свою палітурку. Більшість із них були ілюстровані; знаєте, такі видання популярних романів XIX століття з гравюрами Жоано та Ленуара… Моя любов до фельєтонів великою мірою точно народилася в ті часи, коли я навідувався до майстерні діда. Коли він помер, у нього вдома ще залишалися книжки, які він не встиг оправити, але по них ніхто не приходив. Все це склали у величезну коробку, що її успадкував мій батько, старший з тринадцяти синів.

Ця величезна коробка лежала в підвалі нашого будинку, тобто була досяжною для тамування цікавості, яку пробудив у мені дід. Оскільки саме я повинен був спускатись у підвал по вугілля для обігріву будинку або по пляшку вина, то я опинявся посеред усіх цих книжок без палітурок, просто неймовірних на думку дитини восьми років. Там було все для пробудження розуму. Не тільки Дарвін, але й еротичні книжки та всі випуски — з 1912 до 1921 року — журналу «Giornale illustrato dei viaggi», італійського аналога французького «Журналу про подорожі й пригоди на землі та на морі». Тож моя уява живилася історіями про сміливих французів, які поборювали безчесних прусаків, і все це було пронизане огидним націоналізмом, якого я в ті часи ще не вловлював. А також приправлене жорстокістю, яку годі було й уявити — всі ці відрубані голови, збезчещені цнотливиці, діти з розпоротими животами на тлі екзотичних країв.

Весь цей спадок від діда, на жаль, не зберігся. Я так багато їх читав і позичав друзям, що ті книжки не вижили. Італійський видавець Сонзоньйо спеціалізувався на ілюстрованих пригодницьких історіях. Оскільки в 1970-х роках книговидавнича група, де я видавався, купила його видавництво, я зрадів, що зможу віднайти твори мого дитинства, на кшталт «Спустошувачів морів» Жаколіо, які були перекладені італійською під назвою «II Capitano Satana». Але фонди видавця були зруйновані внаслідок бомбардувань під час війни. Аби відновити мою дитячу бібліотеку, я роками нишпорю крамницями букіністів і блошиними ринками, та справу ще не завершено…

Ж.-К.К.: Треба підкреслити, як ви це і робите, як сильно та дитяча література вплинула на наші долі. Спеціалісти з дослідження поезій Рембо нагадують, що «П’яний корабель» багато чим завдячує «Косталю-індіанцю» Габріеля Феррі. Але я можу констатувати, що ви, Умберто, почали з читання пригодницьких романів і фельетонів, а я ж почав зі священних книг. Принаймні з однієї. Можливо, це якось пояснює відмінності наших доль, хто знає? Те, що направду мене здивувало під час перших подорожей до Індії, це відчутність книжки в індуїстському культі. Немає писаного тексту. Вірянам нічого не дають, аби вони звідти читали чи співали, бо більшість із них неписьменні.

Звісно ж, саме тому ми на Заході наполегливо говоримо про «релігії Книги». Старий Заповіт, Новий Заповіт і Коран мають вагу. Вони писані не для неписьменних, не для неуків, не для низів. Вони вважаються не те що б написаними самим богом, але майже під його надиктовування, слідуючи даному ним пориву. Коран написано під надиктовування янгола, і Пророк, якого просять «читати» (це найперший припис), мусить визнати, що не вміє, його не навчили. Тож йому роблять дар — можливість читати світ і говорити про це. Релігія та контакт із богом ведуть до знання. Читати — це головне.