У.Е.: Так, ми вважаємо, що вони теж є етапом історії книжки.
Ж.-К.К.: Така спокуса сказати, що книжка — це об’єкт, який читають. Але це неточне визначення. Газету читають, але це не книжка, так само ні лист, ні надгробок, ні транспарант, ні етикетка, ні екран мого комп’ютера — не книжка.
У.Е.: Мені здається, що манера схарактеризувати, чим є книжка, це як помітити різницю між мовою та діалектом. Жоден лінгвіст цієї різниці не знає. Але ми можемо її проілюструвати, сказавши, що діалект — це мова, але без армії та флоту. Саме тому ми говоримо про венеціанську мову, наприклад, бо її використовували в дипломатії та комерції. Проте цього ніколи не траплялось із п'ємонтським діалектом.
Ж.-К.К.: І тому це діалект.
У.Е.: Точно. Тож якщо у вас є маленький постамент, на якому один знак, припустімо, божественне ім'я, про книжку не йдеться. Але якщо у вас є цілий обеліск, де численні знаки розповідають історію Єгипту, то у вас є щось подібне до книжки. Це та сама різниця, що й поміж текстом і фразою. Фраза закінчується там, де стоїть крапка, а текст виходить за горизонт першої крапки, що закінчує першу фразу цього тексту. «Я повернувся додому». Фразу закінчено. «Я повернувся додому. Зустрів матір». І ось ви вже у текстуальності.
Ж.-К.К.: Я хотів би згадати фрагмент есею Поля Клоделя «Філософія книжки», який було видано 1925 року, після його лекції, виголошеної у Флоренції. Клодель — це автор, якого я зовсім не люблю, але в якого траплялося декілька дивовижних осяянь. Він починає з трансцендентного твердження: «Ми знаємо, що світ — це текст і що він до нас промовляє смиренно та радісно про свою відсутність, але також і про вічну присутність когось іншого, його творця».
Звісно, це слова християнина. Далі він каже: «Я захотів вивчати фізіологію книжки, слово, сторінку, всю книжку. Слово — це неспокійна порція фрази, кавалок шляху до смислу, запаморочення думки, що минає. Натомість китайське слово лишається перед очима… Письмо чарівне тим, що промовляє. Стара та нова латина були створені для того, щоб ними писали на камені. Перші книжки мають архітектурну красу. Далі рух розуму пришвидшується, потік сировини думок стає повноводнішим, лінії стискаються, письмо заокруглюється та скорочується. Скоро це вологе тремтливе полотно сторінки, що вийшла з дзьоба пера, вхопить друкарський верстат і надрукує… І ось людське письмо стає певною мірою стилізованим, спрощеним — як механічний орган… вірш — це лінія, що уривається не тому, що дійшла до матеріальної межі, і їй забракло місця, але тому, що її внутрішній шифр виконано і її чесноти вже вичерпано… Кожна сторінка постає як наступна тераса великого саду. Око тішиться й від, певною мірою, бокової атаки прикметника, що вистрілює в нейтральність із жорстокістю ноти гранату, а чи й вогню… Велика бібліотека завжди нагадує мені шари вугільної шахти, що повниться викопними організмами, відбитками та збігами. Це гербарій почуттів і пристрастей, це бокал, де зберігають висохлі зразки всіх людських суспільств».
У.Е.: Бачите, він чітко розрізняє поезію та риторику. Поезія спроможна геть по-новому відкрити нам письмо, книжку та бібліотеку. Хоча Клодель говорить нам саме те, що ми знаємо! Що вірш закінчується не тому, що закінчилася сторінка, а тому, що він підпорядкований внутрішньому правилу та ін. Це дуже тонка риторика. Хоча він і не додає тут жодної нової ідеї.
Ж.-К.К.: Хоча Клодель і бачить у своїй бібліотеці «шари вугільної шахти», один із моїх друзів порівнює книжки із теплим хутром. Він відчуває тепло в прихистку поміж книжок. Він захищений від помилок, непевностей та холоду. Відчуття, що ви оточені всіма думками світу, всіма почуттями, всіма знаннями, всіма можливими помилками, надає почуття безпеки та комфорту. Вам ніколи не буде холодно в глибині бібліотеки. І ось ви захищені принаймні від морозяних небезпек незнання.
У.Е.: Атмосфера в бібліотеці також допоможе створити відчуття захищеності. Її облаштування, бажано, має бути старовинним. Чи то пак із дерева. Лампи мають бути такі, як у Національній бібліотеці — зелені. Поєднання коричневого та зеленого і творить ту особливу атмосферу. Зовсім сучасна бібліотека в Торонто (в своєму дусі дуже добре зроблена) не надає того відчуття захищеності, як Sterling Memorial Library в Єлі, де залу виконано в неоготичному стилі, що має декілька вмебльованих у XIX столітті рівнів. Пам'ятаю, що ідею про вбивство в бібліотеці для роману «Ім’я троянди» я придумав, працюючи саме в цій єльській Sterling Library. Того вечора я сидів у мезоніні, і мені здавалося, що там зі мною могло би трапитися будь-що. До мезоніну не доходив ліфт, тому, щойно ви там всідалися за свій робочий стіл, з’являлося відчуття, що ніхто не зможе прийти на допомогу. Під етажеркою можна було би знайти труп багато днів потому. Подібне відчуття захищеності є також біля меморіалів і надгробків.
Ж.-К.К.: В публічних бібліотеках мене завжди вражав купол світла та світле коло на столі, в центрі якого лежить книжка. У вас є ваша книжка, а навколо — всі книжки світу. У ваших руках водночас — і деталь, і ціле. Саме тому я уникаю сучасних безликих бібліотек, де не видно книжок. Ми зовсім забули, що бібліотека може бути привабливою.
У.Е.: Коли я працював над дисертацією, то просиджував багато часу в бібліотеці Святої Женев'єви. В бібліотеках такого типу легко зосереджуватися та нотатках — книжки вас буквально оточують. Але щойно в бібліотеках стали ставити ксерокси — це був початок кінця. Ви можете відтворити книжку та забрати її з собою. Заповнити дім ксерокопіями. Якщо у вас багато ксерокопій — значить, ви більше не читаєте.
З інтернетом — та сама історія. Або ви роздруковуєте і опиняєтесь в завалах паперів, які не читатимете. Або ви читаєте текст на екрані, але, щойно клікаєте та продовжуєте пошук, одразу ж забуваєте, про що щойно читали, те, що привело вас на цю сторінку.
Ж.-К.К.: Ось про що ми ще не говорили: чому ми вирішуємо поруч із однією книгою поставити іншу? Чому у нас той, а не інший тип сортування книжок? Навіщо зненацька змінювати порядок у бібліотеці? Чи все для того, аби одні книжки перетнулись із іншими? Для відновлення зустрічей поміж ними? Добросусідських взаємин? Я припускаю, що між ними відбувається обмін, і я йому тішуся та сприяю. Книжки знизу я переставляю нагору, аби надати їм більше чеснот, аби поставити їх на рівні моїх очей та показати їм, що я поставив їх униз без злого умислу і не тому, що вони якісь гірші, а лише з волі випадку.
Ми про це вже поговорили. Звісно, потрібно фільтрувати та, в будь-якому разі, сприяти фільтруванню, що все одно відбудеться, і намагатися врятувати те, що, на нашу думку, не має бути втрачене. Те, що може сподобатися нашим нащадкам, допомогти їм, потішити. Також ми маємо надати сенсу там, де можемо, але обережно. Ми проживаємо тісну й непевну епоху, де першим обов’язком кожного та кожної з нас є, звісно, сприяння обмінів знаннями, досвідами, поглядами, сподіваннями, проектами. Творення зв’язків між ними. І це буде, можливо, головним завданням тих, хто прийде після нас. Леві-Стросс казав, що культури живі тільки тією мірою, якою вони контактують із іншими культурами. Самотня культура не гідна свого імені.
У.Е.: Якось моя секретарка вирішила укласти каталог моїх книжок, аби уточнити їхнє місцерозташування. Я її переконав цього не починати. Я пишу книжку «Досконала мова», і для цього переструктурую свою бібліотеку залежно від цієї нової умови. Які книжки можуть найбільше стимулювати мої роздуми на цю тему? Коли я закінчу працю, то одні книжки переставлю назад на полицю лінгвістики, інші — на полицю естетики, але якісь із них залишаться, захоплені для наступного дослідження.
Ж.-К.К.: Треба сказати, що немає нічого складнішого, ніж упорядкувати бібліотеку. Складніше хіба що впорядкувати світ. Хто на це наважиться? Як сортувати? За галузями знань? Але тоді на одній полиці можуть опинитися книжки дуже різних форматів, доведеться переробляти полиці. То як? За розміром? Часом видання? А ще є автори, які про все писали. Скажімо, в тематичній класифікації книжки Кірхера будуть на кожній полиці.
У.Е.: Ляйбніц теж про це розмірковував. Для нього це була проблема організації знання. Про те ж саме думали і Д'Аламбер із Дідро, коли готували Енциклопедію.
Ж.-К.К.: Ця проблема стала справді проблемою нещодавно. У великій приватній бібліотеці XVIII століття було максимум три тисячі книжок.
У.Е.: І це було винятково з причини набагато більш високої ціни на книжки, ніж маємо тепер. За рукопис треба було віддати цілий скарб. Це було так дорого, що іноді простіше було вручну переписати, ніж купувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Не сподівайтеся позбутися книжок» автора Умберто Еко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книжка на олтарі та книжки в «Пеклі»“ на сторінці 3. Приємного читання.